Моï роздуми над повiстю М. Коцюбинського Тiнi забутих предкiв

Увесь свiт була як казка, повний чудес, таємничий, цiкавий i
страшний. Менi здається, що й вся повiсть М. Коцюбинського Тiнi
забутих предкiв — начебто дивна казка, сповнена чарiвного миру
природи, дихає ïм, кличе до себе. Серед цих чудес живуть
люди, теперiшнi, реальнi, затверджуючи те добро, те зло, те любов, то
ненависть. Коли читаєш цю повiсть, здається, що й сам
виявляєшся серед чарiвного царства природи, де живуть поруч iз
людиною й мiфiчнi iстоти, добрi й злi
Але й самi люди — це частина дивного миру, тому й мають такi
сильнi, навiть фантастичнi почуття, якi представляють змiст ïхнього
буття. Такi почуття в Марички й Iвана, гуцульських Джульетти й Ромео . Я
думаю, що небагато найдеться людей, якi б так любили один одного. Навiть
природа дбайливо охороняє полум'я любовi, що розгорiлося в серцях
дiтей з ворогуючих сiмей: Так було тепло, самотньо й смутно у вiковiчнiй
тишi, що берiг лiс, що дiти чули власний подих. Ця любов — начебто
зiрка, що висвiтлює тернистий шлях життя. Чому ж почуття Марички й
Iвана таке сильне, чому навiть смерть не стає ним перешкодою? Я
вважаю тому, що належать вони до царства смерекових чорних лiсiв з
ïхнiм синiм подихом, до царства гiр, що голубiють на небi, до
царства лiсових трав. Iван i Маричка — дiти природи, i почуття
ïх матiнки — є i ïхнiми почуттями. Менi
здається, що й мелодiя, що грав Iван на флояре, iде iз самоï
душi природи, зливається iз шелестом трав, з подихом вiтрiв, iз
дзюркотом струмкiв, зливається й з пiсень Марички. Ïï
пiснi, здається, гойдалися з нею ще в колисцi, плескалися в
купелi, народилися в ïï груди, як ялицi ростуть по горах.
Тому, я думаю, не могли не полюбити один одного новоявленi Ромео й
Джульетта, тому що любов iз самого дитинства жила в ïхнiх серцях.
Важкою втратою для Iвана Палийчука була смерть Марички: Маричку несла
рiка, а люди дивилися, чули крики й благання й не могли врятувати. На
мою думку, зi смертю улюбленоï втратив Iван частина
своєï душi Не стало чутно нi пiсень, нi гри на флояре.
Смуток i сум охопили чутливого Ромео i прогнали його вiд людей. Усi
думали, що загинув Iван, i навiть склали пiсню про ïхню фантастичну
любов i смерть. Повернувшись, вiн жениться на Палагне, але вона не може
замiнити Маричку, тому що теперiшня любов не вмирає нiколи. Iнодi
був перед ним ïï милий серцю образ, вiн чує ïï
голос, ïï пiснi: Згадай мене, мiй миленький, два рази на день,
а я тебе згадаю сiм разiв на годину…. Марить нею Iван i наяву.
Бачить вiн Маричку, одночасно розумiючи, що це нявка. Iде вiн за нею,
втрачаючи вiдчуття реальностi, тому що бачить перед собою тiльки
улюблену. I навiть захищає неï вiд чугайстра, iдучи з ним у
танець. А коли чугайстр хотiв припинити танець, заграв мелодiю, у якiй
злилися й любов Iвана до Маричке, i шелест трав, i подих гiр. Гине Iван,
iдучи на голос любимой-нявки, гине, упавши в безодню. Але, на мою думку,
не гине його любов, тому що вона сильнiше смертi. Читаючи повiсть Тiнi
забутих предкiв М. Коцюбинського, розумiєш, що iдеал любовi,
коштує вище життя. Вiн пронизує все iснування людини. Цей
iдеал, я думаю, нiколи не загине, не вмре, тому що живуть люди, готовi
пiти на все заради щастя бути разом з коханою людиною. Ïхньоï
душi черпають сили в таïнствi життя, таïнствi природи,
таïнствi людськоï душi — тому й з'являється на
свiтло така чарiвна любов, таке невимовне полум'я сердець. I це полум'я
буде горiти доти, поки iснують люди
А любов буде iснувати вiчно!