Маленький дослiдник

Щоранку з побережноï далечi з'являється хлопчик вiку, коли
фантазiя цвiте i береговi дiтлахи почуваються Магелланами. Десь аж з-пiд
рибальського обрiю з'являється його темненька щуплява постать. Усе
виразнiше проступає через туман, iде узбережжям.
Безлюдно. Море жене крутогривi вали. Пiрнає та виринає мiж
бурунiв самотнiй буйок, а тут так само самотнiй на всiм узбережжi
з'являється хлопчик. Напевно, рибальський син. У чорненькiй
курточцi, у сiрому кашкетi, вiн неквапом звершує свiй щоденний
узбережний маршрут. У руцi школярський портфелик, що його юний господар
тримає нiби за вухо…
Iде понад розламищами бетонного бурелому, часом перескакуючи з каменя на
камiнь, вглядаючись у зелене безмежжя стихiï. Може, виглядає
рибальськi судна? Може, там батько його чи брат?.. Чи, може, щось iнше
його там цiкавить… А може, просто цiкаво йому спостерiгати…
Не варто питати юного дослiдника моря, що вiн там шукає, бо навряд
чи сам вiн може пояснити, чим саме його приваблює вирування
прибою, весняний неспокiй моря. Хлопчик у червонiм пуловерi i сам
загадка, i для нього кругом загадки… Кажуть, нiбито в генах уже
закладена потреба дослiдження неосвоєного простору… То море
пiдкрадається до хлоп'яти, то хлоп'я весело крадеться до моря. З-
пiд старенького кашкета червонiють нахльосканi вiтром вуха. Кеди, видно,
бували в бувальцях, вони вiдстрибують так спритно, коли хвиля
набiгає… Личко худорляве, зосереджене. Надто ж коли хлоп'я
отак присяде i, нахилившись, усе щось вистежує з терплячiстю
iстинного дослiдника. Iнодi раптом само собi всмiхнеться.
Цiкаво, що спричинює ту його справдi загадкову усмiшку. Худорляве
личко розквiтає. Хлопчик у своєму невтомному пошуку нiби
переживає мить натхнення. Мiж ним i морем виникає не
збагнена нiким iншим гармонiя.
Його уважний обхiд узбережжя вiдбувається за будь-якоï
погоди. Для людини такого вiку, мабуть, нема нi вагань, нi сумнiвiв чи
смутку… Весь у полонi цiкавостi пiзнання, у владi своïх
пошукiв, вiн подеколи i шторму не помiчає, а все слухає
нерозгадану мову стихiï.
М Оре шаленiє, бетон, поламаний штормами, лежить усюди навалом, а
над усiм цим зi своïми думками якимись щоранку спокiйно бреде,
розмахуючи портфеликом, юна людина. I щоранку несе в собi оту жагу
шукати по берегу щось навiть незначне для нас, а для нього, школярика,
таке важливе i вражаюче.
Ось вiн, син людства, прямує в майбутнє …