Кулiш перекладач творiв свiтового письменства
У статтi розповiдається про лiтературну, просвiтницьку й
перекладацьку дiяльнiсть визначного украïнського письменника,
iсторика та громадського дiяча П. О. Кулiша, який увiйшов в iсторiю
свiтовоï лiтератури украïнськими перекладами творiв
зарубiжноï класики. Разом з украïнськими культурними дiячами
I. Пулюєм та I. Нечуєм-Левицьким Кулiш здiйснив
украïнський переклад Святого Письма, який став визначною
подiєю в лiтературному життi Украïни.
Велелюдною була Ганнина Пустинь 27 липня (за ст. ст.) 1910 р. Укотре
звiдусiль прибули сюди, у Мотронiвку, численнi прихильники Панька
Кулiша, щоби вшанувати свiтлу память небiжчика, який до останнього дня
працював тут над украïнським перекладом Бiблiï. На урочистiй
панахидi, яку вiдправляли двоє священикiв, виступив вiдомий
письменник М. К. Вороний. Близько 200 присутнiх на урочистостях чули
щире слово митця про покiйного Кулiша i свiтле майбуття Украïни.
Пiсля цих слiв борзенський повiтовий справник Ладиновський рiзко обiрвав
виступ промовця й перервав панахиду. Доповiдаючи про iнцидент iз Вороним
начальнику Чернiгiвського губернського жандармського управлiння М. П.
Рудову, Ладиновський надав йому iнформацiю про П. О. Кулiша: Пантелеймон
Кулиш по политическим направлениям своим был украинофил, писал на
украинском языке и исключительно за Малороссию. Сочинения Кулиша были
прогрессивного направления, за что по повелению императора Николая I
лишён он был права писать и сослан в г. Тулу. Живя в Туле, Кулиш и там
писал, но под псевдонимом. 6 сентября 1850 года вследствие усиленного
ходатайства влиятельных людей во главе с сенатором Кочубеем, Кулиш
помилован.
Так как выпуск литературных трудов Кулиша встречал некоторые
препятствия, Кулиш покинул Россию и выбыл за границу. Живя в Галиции,
там писал и даже имел перейти в австрийское подданство. В Галиции
задумал издавать газету в духе примирения поляков с украинцами, поляки
обещали дать материальную поддержку изданию, но обманули, после чего
Кулиш оставил Галицию, поселился в имении жены своей х. Мотреновке, жил
в нём с 1882 года.
За период своей жизни Кулиш написал разных произведений до 400. Вся
библиотека Кулиша с рукописями, за смертию его, женою его, Александрой
Михайловной подарена музею Тарновского и хранится в городе Чернигове
[10, 26-27].
Непростим був життєвий i творчий шлях П. О. Кулiша до вершин
свiтового письменства.
Вихований в украïнському козацькому середовищi, де з дiда-прадiда
шанувалися народнi звичаï та обряди, вiд матерi Катерини
Гладкоï успадкував вiн невичерпну любов до живого украïнського
слова i зберiгав ïï до останньоï митi свого земного
життя.
Не володiючи жодною iншою мовою, крiм рiдноï украïнськоï,
вступив вiн у Новгород-Сiверське повiтове училище (1831) i спершу вчився
там дуже тупо, бо не розумiв великоруськоï книжноï мови [4,
219]. Тiльки за гарне письмо перевели його з пiдготовчого класу в
перший. Багато зусиль довелося докласти юному Кулiшевi, щоб опанувати
нацiональну мову великоросiв i стати першим учнем училища, проте
справжнє знайомство з творами свiтового письменства вiдбулося вже
в Новгород-Сiверськiй гiмназiï, де навчався юнак протягом 1833-1836
рр. Заприязнившись зi своïм однокласником Сердюковим, двома роками
старшим за нього, ходив Кулiш до нього як до учителя i наставника, бо
вважав його розумнiшим за усiх гiмназiйних учителiв. Не мала мiри
прихильнiсть його до Сердюкова, споглядав вiн на нього як на сонце, i
багацько високого i чесного впоïв у себе вiд його, зазначив
письменник в автобiографiчному творi Жизнь Кулиша [4, 220]. Жадiбно
прислухався Кулiш до поезiй Пушкiна й Жуковського, уважно читав
украïнськi повiстi Гоголя та лiричнi твори нiмецьких представникiв
епохи Просвiтництва Гете й Шiллера, старанно переписуючи ïх у свiй
зшиток, оскiльки рiдкiсними були цi книжки в мiсцевих книгарнях. Через
матерiальнi нестатки в сiмï мусив Кулiш пiти з гiмназiï пiсля
5-го класу та шукати кондицiï у багатих панiв, щоб заробити грошей
i вступити в Киïвський унiверситет св. Володимира, заснований 1834
р. Восени 1839 р. П. Кулiш став студентом-слухачем iсторико-
фiлологiчного факультету, а роком пiзнiше зарахували його повноправним
студентом на юридичний. Пiд благотворним впливом молодого професора
росiйськоï словесностi М. Максимовича вiдбувся Кулiш як письменник
i фольклорист, вiдмiнний знавець законiв мистецтва, iсторiï та
великоруськоï мови. У дусi росiйськомовних украïнських
повiстей М. В. Гоголя Кулiш скомпонував двi легенди про воронезьких
козакiв О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став i О том,
что случилось с казаком Бурдюгом на Зелёной неделе i надрукував ïх
в альманасi М. Максимовича Киевлянин (1840, кн. 1). Пiсля вiдрахування
молодого письменника зi складу студентiв Киïвського унiверситету
через вiдсутнiсть паперiв про дворянське походження, завдяки клопотанням
професора М. Максимовича та протекцiï помiчника попечителя
Киïвського учбового округу М. В. Юзефовича, Кулiшу було надано
мiсце
Вчителя росiйськоï мови Луцького повiтового дворянського училища на
Волинi.
Можливо, тут, у старовинному захiдноукраïнському м. Луцьку,
приєднаному до Росiï пiсля остаточного повалення Польщi
(1795), вiдкрив для себе Кулiш iншу Європу, якоï не бачив на
рiднiй Чернiгiвщинi. Чимало книг європейських митцiв,
конфiскованих у польських магнатiв, побачив вiн на полицях
училищноï бiблiотеки, якою завiдував одноземець i старший приятель
Кулiша I. П. Хиль-чевський. Книги були надрукованi переважно французькою
i польською мовами. По свидетельству Хильчевского, Кулиш приехал в Луцк
с весьма жалким познаниями во французском языке, но по истечении трёх-
четырёх месяцев он стал свободно читать Вальтера Скотта и в подражание
его роману Карл Смелый тогда же начал писать свой собственный
исторический роман Михайло Чарны-шенко, писав перший бiограф Кулiша М.
К. Чалий [8, 8]. Так розпочалося знайомство молодого письменника з
європейськими мовами. Згодом, зазначив украïнський дослiдник
життя i творчостi П. О. Кулiша Дмитро Дорошенко, вивчив Кулiш мови:
англiйську, нiмецьку, iталiйську, майже всi словянськi, та ще й
латинську i єврейську (старожидiвську); остання була потрiбна йому
для працi над перекладом Святого Письма. У Луцьку вперше познайомився з
польським товариством [2, 15-16].
Натхнений знайденим у Луцьку давнiм списком Лiтопису Самовидця, плiдно
працював письменник над новими iсторичними творами, серед яких
вирiзнялася велика поема пiд назвою Украïна , яка повинна була, за
автором, дорiвнювати гомерiвськiй Iлiадi. Високо оцiнюючи цей твiр
Кулiша, украïнський поет Богдан Лепкий писав: В першiй частинi
цеï великоï, на зразок Гомера зложеноï поеми, мала бути
наша iсторiя вiд початку Украïни до батька Хмельницького, у другiй
все те, як воював вiн ляхiв iз своïми лицарями, у третiй те, якi
смути й руïни були по Вкраïнi, як умер козацький батько, а в
четвертiй Палiй i Мазепа зо Шведами. Поема побачила свiт у 1843 р., а
через деякий час Кулiш рiзко змiнив своє ставлення до козаччини i,
вiдповiдно, до задуманоï великоï працi. У звязку з цим Лепкий
зазначив: У своïх спогадах про Костомарова каже вiн, що в сорокових
лiтах був тiльки автором курiозноï поеми, зложеноï з
кобзарських автентичних i апокрiфiчних
Дум, звязаних з собою стихами собственного iздЬлiя, себто першоï
частини поеми Украïна [5, 3-6].
Наприкiнцi 40-х рокiв задумав Кулiш перекласти украïнською мовою
Гомерову Одiссею, але з невiдомих причин задум цей не здiйснився. Лише з
кiнця 50 початку 60-х рр. увiйшов вiн в iсторiю украïнськоï
лiтератури талановитим перекладачем i переспiвувачем чужоземних поезiй.
1862 р. у Санкт-Петербурзi вийшла перша збiрка поетичних творiв пiд
назвою Досвiтки. Ïï склали в основному твори, що друкувалися
протягом 1861-1862 рр. у журналi Основа. Друге видання збiрки здiйснено
1876 р. У передмовi до збiрки, яка мала назву Заздалегiдне словце до
другого типу, Кулiш звернувся до читачiв: На передрук моïх спiвiв,
з ласкавоï прихильностi до мене шановного ïх видавця дивлюся я
вже яко на памятку давняшнього нашого зрозумiння старовини
украïнськоï.
Що бiльш довiдуватимемось про неï з аутентичних джерел, то все
виразнiш стоятиме вона перед очима нашого духа поруч iз тим
життєм, яким жили iншi товариства i нацiï, тiльки ж би
давняшнє наше зрозумiння, яке б воно не було собi, не втеряє
через те ваги своєï [3, 600].
Крiм украïнських поезiй, до збiрки увiйшли переклади балад
польського поета Адама Мiцкевича Русалка, Химери, пiдписаноï
псевдонiмом Ломус i присвяченоï Олександрi Михайлiвнi Кулiш
(Бiлозерськiй), Чумацькi дiти, а також поеми Топiр-гора Олiза-ровсього
маловiдомого польського поета украïнськоï школи. Майже всi
вони значною мiрою украïнiзованi, тобто є, по сутi,
переспiвами. Для прикладу, балада Чумацькi дiти є перекладом-
переробкою балади Мiцкевича Повернення батька. Порiвнюючи оригiнал iз
Кулiшевим переспiвом, дослiдниця творчостi П. О. Кулiша Ольга Охрiменко
зазначає: Свiй переспiв Кулiш доповнив типово украïнськими
описами, головним чином побутового характеру. Так, купця, що
повертається додому, Кулiш замiнив чумаком, якого зустрiчають дiти
на могилi (характерний мотив украïнськоï народнопiсенноï
творчостi), та й сама форма переспiву набула у нього пiсенностi [9,
151].
Велике враження на Кулiша справила поема iталiйського митця епохи
Вiдродження Данте Алiгєрi (1265-1321) Пекло, у якiй останнiй
розповiдав читачам про своє перебування у потойбiчному
Свiтi. Захоплюючись поезiєю великого iталiйця, Кулiш у вiршi До
Данта писав:
Хто не знає, Данте, Твого горювання,
Неодноразово звертався Кулiш до творчостi iншого велетня духу епохи
Вiдродження, англiйського поета та драматурга Вiльяма Шекспiра, якого
порiвнював iз легендарним давньогрецьким спiвцем, автором Iлiади й
Одiссеï Гомером. Протестуючи проти дикоï козацькоï волi,
що кровю тiшилась, хвалилась пожарами, туманила людей брехливими
вiстями, автор поезiï До Шекспiра благав найбiльшого культурника
Англiï врятувати украïнський народ вiд варварства козаччини й
гайдамаччини.
тебе народ незгiдний, Приблуда степовий, наслiдник розбишацький, Що й
досi чествує свiй путь i дух козацький? Свiтило
Творчества, Гомере Новосвiту! Прийми нас пiд свою опiку
знакомиту: Дай у твоïм храму нам варварства позбутись, На кращi
почуття i задуми здобутись [3, 187]. (Збiрка Хуторна поезiя,
1882 Р.)
Того ж року у Львовi зявилися Кулiшевi переклади драматичних творiв
Шекспiра у книзi Шекспiровi твори . Iз мови британськоï
украïнською поперекладав Кулiш. До неï ввiйшли Отелло,
Троïл та Крессида i Комедiя помилок. У 1889-1902 рр. зявилося ще
кiлька видань Кулiшевих перекладiв пєс Шекспiра з передмовою Iвана
Франка: Гамлет, принц данський (1899), Приборкання гоструха, Макбет,
Корiолан (1900), Юлiй Цезар, Ромео та Джульєтта, Багато галасу
знiчевя, Антонiй i Клеопатра (1901), Мiра за мiру, Король Лiр (1902).
Високо оцiнюючи переклади Кулiша драматургiï Шекспiра, Iван Франко
тодi написав: Вiн узявся перекладати Шекспiра не для проби, а певний
свого пановання над рiдною мовою i дав нам
Переклад, з яким можемо без сорому показатися в концертi перекладiв
великого британця. Держачися оригiналу далеко докладнiше, нiж його
попередники, Кулiш умiє при тiм надати свойому перекладовi свiй
iндивiдуальний колорит, щось таке, що позволяє вiдразу пiзнати в
нiм працю Кулiша, а не жодного iншого украïнського поета [9, 152].
1897 р. в Женевi вийшла збiрка переспiвiв чужоземних спiвiв П. О. Кулiша
Позичена кобза з присвятою колишньому ректоровi Санкт-Петербурзького
унiверситету, редактору часопису Современник, другу О. С. Пушкiна П. О.
Плетньову (1792-1866), який вiдiграв велику роль у життi й долi
письменника. Збiрка закiнчувалась авторською примiткою: Кiнець первому
виступцевi з Позиченою кобзою. Другий випуск за своïм змiстом i
значенням мав бути значно бiльшим i вагомiшим вiд першого, проте Кулiш
устиг закiнчити лише перший, куди ввiйшли переспiви творiв визначних
англiйських та нiмецьких поетiв ХIХ ст.: Байрона, Гете, Шiллера. У
передмовi до збiрки Кулiш написав: Позичену кобзу присвячую подячно не
кому-небудь iз промiж моïх землякiв староруських, нi! Бю з нею
чолом перед новорусом Плетньовим Петром, перед його тихосмирною в
своïй величi тiнню тiнню такою в своïй смирностi
природоповажною, що великий зiпромiж великих i невмирущих Пушкiн не раз
мовляв йому ревно вiд серця: Коли б менi дано було народитись удруге,
дак усе моє, яке воно нi є в мене, занедбав би, щоб вирости
менi Плетньовим, а не Пушкiним, таким Плетньовим, яким я його знаю [3,
256].
До другоï частини цiєï збiрки Кулiш планував уключити
переклади в переспiви великоруських поетiв: Пушкiна, Толстого, Кольцова,
Нiкiтiна, Мiнаєва й Некрасова, пiд назвою Переспiви з
великоруських спiвiв. Iз глибокою шаною й повагою ставився Кулiш до
творчостi Пушкiна. Пiд впливом пушкiнського роману у вiршах Евгений
Онегин написав Кулiш власну поему Евгений Онегин нашего времени, у якiй
уславив свою кохану жiнку та ïï матiр, а пiд час заслання у
Тулi, працюючи над iноземними мовами, наслiдував Пушкiна iсторичною
Повестью о Борисе Годунове и Димитрии Самозванце та романом Алексей
Однорог про вторгнення Лжедмитрiя I на Сiверську Украïну 1604 р.
Особливо iмпонувала Кулiшевi оспiвана Пушкiним iсторична постать Петра
Великого, який рiшуче перетворював селянську патрiархальну Русь на
могутню європейську державу.
Самодержавною Рукой Самодержавною РукойОн Смело сеял Просвещенье,
Он Знал её предназначенье.
То Мореплаватель, То Плотник
Невтомний трудiвник на нивi просвiтництва й культури П. О. Кулiш,
захоплюючись державницьким мисленням i подвижництвом Петра I, сподiвався
вилучити з царських реформ те рацiональне зерно, з якого би проросла
майбутня державнiсть поневоленоï чужинцями Украïни [3, 15]. За
Миколою Хвильовим, вiн уособлював червону прогресивну Європу й був
найбiльшим украïнським iнтелiгентом захiдноєвропейського
типу. Що ж до того iдеального революцiонера-громадянина, то бiльшого за
Панька Кулiша не знайти. Здається, тiльки вiн один маячить свiтлою
плямою з темного украïнського минулого. Тiльки його можна вважати
за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу
захiдного iнтелiгента. I ми зовсiм не розумiємо, чому тов. Дорош-
кевич уважає його за представника чорноï Європи, на наш
погляд, це саме й є Європа червона. Бо ж пiд червоним ми
розумiємо не що iнше, як символ боротьби.
Як у свiй час нацiональнi вiйни були революцiйним, червоним явищем в
iсторiï людськостi, так i Кулiш для нашоï краïни був
прогресивною, червоною Європою [7, 678].
У 60-х рр., незважаючи на всi перешкоди, Кулiш успiшно працював над
перекладом Св. Письма украïнською мовою i твердив про потребу
народного молитовника. Здiйснюючи переклад Св. Письма, Кулiш заявив:
Незабаром увесь християнський свiт довiдається, що є на
свiтi нова сiмя християнська, пятнадцятимiльйонна сiмя, що не розтеклась
вона нi в людському, нi в московському елементi, заховала свою память
про свою знану в давнiй Європi славу, заховала свiй свiтогляд
серед напливу двох цивiлiзацiй, не забула тоï мови, що дала
Гасло для бороття з вельможним Лядським панством, i, озвалась потужним
гаслом на всю Словянщину [11, XXVI].
1880 р. надруковано Новий Завiт, а згодом i цiла украïнська Бiблiя
вийшла коштом Британського бiблiйного товариства. Тим була сповнена
давня мрiя прихильникiв украïнськоï культури й подвигнення
народу, зазначив у своïй працi З iсторiï релiгiйноï думки
на Украïнi вiдомий украïнський iсторик М. С. Грушевський [1,
151].
Чималу роль у досягненнi великоï мети Кулiша вiдiгравали спiвавтори
перекладу Святого Письма украïнський учений-фiзик I. Пулюй та
письменник I. Нечуй-Левицький. Пулюй не тiльки довiв до кiнця все те, що
задумав Кулiш, а й захистив його вiд необґрунто-ваноï критики
з боку Iвана Франка, який у 1898 р. глузував iз Кулiшевих слiв, що
переклад Святого Письма найважнiша справа, важнiша вiд усього iншого i
що тiльки маючи Святе Письмо, украïнцi можуть думати про якiсь iншi
видавництва. Коли ж 1903 р. вийшла цiла книга Старого й Нового Завiту,
Франко виступив з новою критикою перекладу Кулiша, доводячи, що переклад
не науковий i не популярний, оскiльки Кулiш не знав гебрейськоï
мови, а через те не розумiв первовзору, що не умiв зробити свiй переклад
взiрцем украïнськоï мови Писав Франко i про те, що Кулiш не
знав також порядно анi грецькоï, анi латинськоï мови, анi
нiмецькоï, анi французькоï, тому й видно з перекладу, що
чоловiк сам не знав гаразд, що пише.
Рiзко вiдповiв Пулюй на закиди Франка щодо перекладiв Кулiша, бо Кулiш
вчився гебрейськоï мови, бо знав також європейськi мови, а
сам Франко в передмовi до Гамлета називав Кулiша не тiльки перворiдною
звiздою в нашому письменствi й великим знавцем нашоï народноï
мови, але й добрим знавцем язикiв та лiтератур європейських
народiв. Знав Кулiш гарно росiйську, англiйську, польську й церковну
мову, а коли не присвоïв собi грецькоï мови, то знав
ïï Пулюй, що спiльно з ним працював [11, LXXVII].
Iз приводу суперечки Iвана Франка з I. Пулюєм украïнський
мовознавець Кирило Студинський зазначив: Нема сумнiву, що Кулiш, Пулюй i
Нечуй-Левицький ставилися до перекладу дуже серйозно. Он, Барвiнський
зазначує, що Кулiш роздобув найкращi переклади i коментарi в
рiжних мовах (мiж iншим i славну Оксфордську Бiблiю), вивчив
єврейську мову, щоби прямо з єврейського
Первовзору перекладати Старий Завiт, але головно придержувався
англiйського перекладу, як найближчого до єврейського тексту. Це
останнє перевiрила комiсiя, що займалася остаточним зредагуванням
перекладу Святого Письма Нового Завiта, зладженого д-ром Ярославом
Левицьким (Жовква, 1921). Членом цiєï комiсiï був помiж
iншими також Ол. Барвiнський [11, LXXIX].
До кiнця життя був Кулiш, за словами М. Грушевського, проповiдником
єднання Украïни зi Вселюдством на ґрунтi культури.
Свiтова культура була для нього найвищим добром, провiдною iдеєю й
мiрою вартостей своïх i чужих явищ украïнського життя в
минулому й сучасному та всяких мiжнацiональних вiдносин. Уважаючи
Бiблiю, Гомера й Шекспiра фундаментальними каменями сего вселенського
храму, вiн присвятив велику частину свого життя на те, щоби
присвоïти ïх украïнському культурному життю [1, 151].
Висновки. Узагальнюючи низку теоретичних дослiджень
перекладацькоï дiяльностi П. О. Кулiша, слiд зазначити, що вiн
першим в украïнськiй лiтературi здiйснив рiдною мовою переклад
Святого Письма та зробив чимало талановитих перекладiв i переспiвiв
кращих поетичних надбань свiтовоï лiтератури.
Практичне значення статтi в тому, що ïï можна використовувати,
створюючи новi посiбники з украïнськоï та зарубiжноï
лiтератури, а також методичнi розробки з вищезазначених дисциплiн, якi
допомогли б учителям-предметникам сприяти поглибленню знань учнiв про
украïнськi переклади творiв свiтового письменства, здiйсненi П. О.
Кулiшем у другiй половинi ХIХ ст., успiшному вирiшенню завдань
нацiональноï освiти й виховання, визначених Державною програмою
Освiта (Украïна ХХI столiття).
Олександр Кучеренко
Лiтература
1. Грушевський М. З iсторiï релiгiйноï думки на Украïнi.
К.: Освiта, 1992.
2. Дорошенко Д. Пантелеймон Кулiш. Життя Кулiша i його лiтературно-
громадська праця. К.; Ляйпцiг: Укр. накладня, 1918. 3. Кулiш П.
Твори: У 2 т. Т. I. Поетичнi твори // Пiдг. тексти, упоряд. i склав
примiт. М. Гончарук; Авт. передм. М. Жулинського. К.: Днiпро, 1989.
3. Кулiш П. Чорна рада. Хронiка 1663 року. Оповiдання // Пiдг. тексти,
упоряд. i склав примiт. Є. Нахлiк; Авт. передм. Є.
Нахлiк. Х.: Євроекспрес, 2000.
4. Лепкий Б. Пантелеймон Кулiш / Твори: У 6 т. Т. 3. Украïна // Зi
вступом, поясненнями й рисунками Богдана Лепкого. Берлiн: Вид-во
Укр. сл. в Берлiнi, 1923.
5. Пушкин А. Сочинения: В 3 т. Т. 1. Стихотворения; Сказки; Руслан и
Людмила. Поэма.- М.: Худож. лит., 1985.
6. Микола Хвильовий. Новели, оповiдання, Повiсть про санаторiйну зону,
Вальдшнепи. Роман. Поетичнi твори. Памфлети // Пiдг. тексти, упоряд.
i склала примiт. В. Агєєва; Ред. тому М. Жулинський. К.:
Наук. думка, 1995.
7. Чалый М. Юные годы Кулиша. К., 1899.
8. Охрiменко О. На орбiтi свiтового письменства // Вiтчизна. 1989. 8.
С. 150-152.
9. Шандра В. Документи ЦДIА УРСР у м. Києвi про П. О. Кулiша //
Арх. Украïни. 1989. 5 (217). С. 20-26.
10. Студинський К. П. О. Кулiш. Матерiали i розвiдки. Ч. II // Зб.
фiлол. секцiï наук. т-ва iм. Шевченка. Т. ХХII (2) // За ред.
К. Студинського. Л., 1930. Накладом наук. т-ва iм. Шевченка; З друк.
наук. т-ва iм. Шевченка. С. III-IV, LXXV-LXXIX.
Крiм украïнських поезiй, до збiрки увiйшли переклади балад
польського поета Адама Мiцкевича Русалка, Химери, пiдписаноï
псевдонiмом Ломус i присвяченоï Олександрi Михайлiвнi Кулiш
(Бiлозерськiй), Чумацькi дiти, а також поеми Топiр-гора Олiза-ровсього
маловiдомого польського поета украïнськоï школи. Майже всi
вони значною мiрою украïнiзованi, тобто є, по сутi,
переспiвами. Для прикладу, балада Чумацькi дiти є перекладом-
переробкою балади Мiцкевича Повернення батька. Порiвнюючи оригiнал iз
Кулiшевим переспiвом, дослiдниця творчостi П. О. Кулiша Ольга Охрiменко
зазначає: Свiй переспiв Кулiш доповнив типово украïнськими
описами, головним чином побутового характеру. Так, купця, що
повертається додому, Кулiш замiнив чумаком, якого зустрiчають дiти
на могилi (характерний мотив украïнськоï народнопiсенноï
творчостi), та й сама форма переспiву набула у нього пiсенностi [9,
151].
Велике враження на Кулiша справила поема iталiйського митця епохи
Вiдродження Данте Алiгєрi (1265-1321) Пекло, у якiй останнiй
розповiдав читачам про своє перебування у потойбiчному
Свiтi. Захоплюючись поезiєю великого iталiйця, Кулiш у вiршi До
Данта писав:
Хто не знає, Данте, Твого горювання,
Неодноразово звертався Кулiш до творчостi iншого велетня духу епохи
Вiдродження, англiйського поета та драматурга Вiльяма Шекспiра, якого
порiвнював iз легендарним давньогрецьким спiвцем, автором Iлiади й
Одiссеï Гомером. Протестуючи проти дикоï козацькоï волi,
що кровю тiшилась, хвалилась пожарами, туманила людей брехливими
вiстями, автор поезiï До Шекспiра благав найбiльшого культурника
Англiï врятувати украïнський народ вiд варварства козаччини й
гайдамаччини.
тебе народ незгiдний, Приблуда степовий, наслiдник розбишацький, Що й
досi чествує свiй путь i дух козацький? Свiтило
Творчества, Гомере Новосвiту! Прийми нас пiд свою опiку
знакомиту: Дай у твоïм храму нам варварства позбутись, На кращi
почуття i задуми здобутись [3, 187]. (Збiрка Хуторна поезiя,
1882 Р.)
Того ж року у Львовi зявилися Кулiшевi переклади драматичних творiв
Шекспiра у книзi Шекспiровi твори . Iз мови британськоï
украïнською поперекладав Кулiш. До неï ввiйшли Отелло,
Троïл та Крессида i Комедiя помилок. У 1889-1902 рр. зявилося ще
кiлька видань Кулiшевих перекладiв пєс Шекспiра з передмовою Iвана
Франка: Гамлет, принц данський (1899), Приборкання гоструха, Макбет,
Корiолан (1900), Юлiй Цезар, Ромео та Джульєтта, Багато галасу
знiчевя, Антонiй i Клеопатра (1901), Мiра за мiру, Король Лiр (1902).
Високо оцiнюючи переклади Кулiша драматургiï Шекспiра, Iван Франко
тодi написав: Вiн узявся перекладати Шекспiра не для проби, а певний
свого пановання над рiдною мовою i дав нам
Переклад, з яким можемо без сорому показатися в концертi перекладiв
великого британця. Держачися оригiналу далеко докладнiше, нiж його
попередники, Кулiш умiє при тiм надати свойому перекладовi свiй
iндивiдуальний колорит, щось таке, що позволяє вiдразу пiзнати в
нiм працю Кулiша, а не жодного iншого украïнського поета [9, 152].
1897 р. в Женевi вийшла збiрка переспiвiв чужоземних спiвiв П. О. Кулiша
Позичена кобза з присвятою колишньому ректоровi Санкт-Петербурзького
унiверситету, редактору часопису Современник, другу О. С. Пушкiна П. О.
Плетньову (1792-1866), який вiдiграв велику роль у життi й долi
письменника. Збiрка закiнчувалась авторською примiткою: Кiнець первому
виступцевi з Позиченою кобзою. Другий випуск за своïм змiстом i
значенням мав бути значно бiльшим i вагомiшим вiд першого, проте Кулiш
устиг закiнчити лише перший, куди ввiйшли переспiви творiв визначних
англiйських та нiмецьких поетiв ХIХ ст.: Байрона, Гете, Шiллера. У
передмовi до збiрки Кулiш написав: Позичену кобзу присвячую подячно не
кому-небудь iз промiж моïх землякiв староруських, нi! Бю з нею
чолом перед новорусом Плетньовим Петром, перед його тихосмирною в
своïй величi тiнню тiнню такою в своïй смирностi
природоповажною, що великий зiпромiж великих i невмирущих Пушкiн не раз
мовляв йому ревно вiд серця: Коли б менi дано було народитись удруге,
дак усе моє, яке воно нi є в мене, занедбав би, щоб вирости
менi Плетньовим, а не Пушкiним, таким Плетньовим, яким я його знаю [3,
256].
До другоï частини цiєï збiрки Кулiш планував уключити
переклади в переспiви великоруських поетiв: Пушкiна, Толстого, Кольцова,
Нiкiтiна, Мiнаєва й Некрасова, пiд назвою Переспiви з
великоруських спiвiв. Iз глибокою шаною й повагою ставився Кулiш до
творчостi Пушкiна. Пiд впливом пушкiнського роману у вiршах Евгений
Онегин написав Кулiш власну поему Евгений Онегин нашего времени, у якiй
уславив свою кохану жiнку та ïï матiр, а пiд час заслання у
Тулi, працюючи над iноземними мовами, наслiдував Пушкiна iсторичною
Повестью о Борисе Годунове и Димитрии Самозванце та романом Алексей
Однорог про вторгнення Лжедмитрiя I на Сiверську Украïну 1604 р.
Особливо iмпонувала Кулiшевi оспiвана Пушкiним iсторична постать Петра
Великого, який рiшуче перетворював селянську патрiархальну Русь на
могутню європейську державу.Он Смело сеял Просвещенье,
Он Знал её предназначенье.
То Мореплаватель, То Плотник
Невтомний трудiвник на нивi просвiтництва й культури П. О. Кулiш,
захоплюючись державницьким мисленням i подвижництвом Петра I, сподiвався
вилучити з царських реформ те рацiональне зерно, з якого би проросла
майбутня державнiсть поневоленоï чужинцями Украïни [3, 15]. За
Миколою Хвильовим, вiн уособлював червону прогресивну Європу й був
найбiльшим украïнським iнтелiгентом захiдноєвропейського
типу. Що ж до того iдеального революцiонера-громадянина, то бiльшого за
Панька Кулiша не знайти. Здається, тiльки вiн один маячить свiтлою
плямою з темного украïнського минулого. Тiльки його можна вважати
за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу
захiдного iнтелiгента. I ми зовсiм не розумiємо, чому тов. Дорош-
кевич уважає його за представника чорноï Європи, на наш
погляд, це саме й є Європа червона. Бо ж пiд червоним ми
розумiємо не що iнше, як символ боротьби.
Як у свiй час нацiональнi вiйни були революцiйним, червоним явищем в
iсторiï людськостi, так i Кулiш для нашоï краïни був
прогресивною, червоною Європою [7, 678].
У 60-х рр., незважаючи на всi перешкоди, Кулiш успiшно працював над
перекладом Св. Письма украïнською мовою i твердив про потребу
народного молитовника. Здiйснюючи переклад Св. Письма, Кулiш заявив:
Незабаром увесь християнський свiт довiдається, що є на
свiтi нова сiмя християнська, пятнадцятимiльйонна сiмя, що не розтеклась
вона нi в людському, нi в московському елементi, заховала свою память
про свою знану в давнiй Європi славу, заховала свiй свiтогляд
серед напливу двох цивiлiзацiй, не забула тоï мови, що дала
Гасло для бороття з вельможним Лядським панством, i, озвалась потужним
гаслом на всю Словянщину [11, XXVI].
1880 р. надруковано Новий Завiт, а згодом i цiла украïнська Бiблiя
вийшла коштом Британського бiблiйного товариства. Тим була сповнена
давня мрiя прихильникiв украïнськоï культури й подвигнення
народу, зазначив у своïй працi З iсторiï релiгiйноï думки
на Украïнi вiдомий украïнський iсторик М. С. Грушевський [1,
151].
Чималу роль у досягненнi великоï мети Кулiша вiдiгравали спiвавтори
перекладу Святого Письма украïнський учений-фiзик I. Пулюй та
письменник I. Нечуй-Левицький. Пулюй не тiльки довiв до кiнця все те, що
задумав Кулiш, а й захистив його вiд необґрунто-ваноï критики
з боку Iвана Франка, який у 1898 р. глузував iз Кулiшевих слiв, що
переклад Святого Письма найважнiша справа, важнiша вiд усього iншого i
що тiльки маючи Святе Письмо, украïнцi можуть думати про якiсь iншi
видавництва. Коли ж 1903 р. вийшла цiла книга Старого й Нового Завiту,
Франко виступив з новою критикою перекладу Кулiша, доводячи, що переклад
не науковий i не популярний, оскiльки Кулiш не знав гебрейськоï
мови, а через те не розумiв первовзору, що не умiв зробити свiй переклад
взiрцем украïнськоï мови Писав Франко i про те, що Кулiш не
знав також порядно анi грецькоï, анi латинськоï мови, анi
нiмецькоï, анi французькоï, тому й видно з перекладу, що
чоловiк сам не знав гаразд, що пише.
Рiзко вiдповiв Пулюй на закиди Франка щодо перекладiв Кулiша, бо Кулiш
вчився гебрейськоï мови, бо знав також європейськi мови, а
сам Франко в передмовi до Гамлета називав Кулiша не тiльки перворiдною
звiздою в нашому письменствi й великим знавцем нашоï народноï
мови, але й добрим знавцем язикiв та лiтератур європейських
народiв. Знав Кулiш гарно росiйську, англiйську, польську й церковну
мову, а коли не присвоïв собi грецькоï мови, то знав
ïï Пулюй, що спiльно з ним працював [11, LXXVII].
Iз приводу суперечки Iвана Франка з I. Пулюєм украïнський
мовознавець Кирило Студинський зазначив: Нема сумнiву, що Кулiш, Пулюй i
Нечуй-Левицький ставилися до перекладу дуже серйозно. Он, Барвiнський
зазначує, що Кулiш роздобув найкращi переклади i коментарi в
рiжних мовах (мiж iншим i славну Оксфордську Бiблiю), вивчив
єврейську мову, щоби прямо з єврейського
Первовзору перекладати Старий Завiт, але головно придержувався
англiйського перекладу, як найближчого до єврейського тексту. Це
останнє перевiрила комiсiя, що займалася остаточним зредагуванням
перекладу Святого Письма Нового Завiта, зладженого д-ром Ярославом
Левицьким (Жовква, 1921). Членом цiєï комiсiï був помiж
iншими також Ол. Барвiнський [11, LXXIX].
До кiнця життя був Кулiш, за словами М. Грушевського, проповiдником
єднання Украïни зi Вселюдством на ґрунтi культури.
Свiтова культура була для нього найвищим добром, провiдною iдеєю й
мiрою вартостей своïх i чужих явищ украïнського життя в
минулому й сучасному та всяких мiжнацiональних вiдносин. Уважаючи
Бiблiю, Гомера й Шекспiра фундаментальними каменями сего вселенського
храму, вiн присвятив велику частину свого життя на те, щоби
присвоïти ïх украïнському культурному життю [1, 151].
Висновки. Узагальнюючи низку теоретичних дослiджень
перекладацькоï дiяльностi П. О. Кулiша, слiд зазначити, що вiн
першим в украïнськiй лiтературi здiйснив рiдною мовою переклад
Святого Письма та зробив чимало талановитих перекладiв i переспiвiв
кращих поетичних надбань свiтовоï лiтератури.
Практичне значення статтi в тому, що ïï можна використовувати,
створюючи новi посiбники з украïнськоï та зарубiжноï
лiтератури, а також методичнi розробки з вищезазначених дисциплiн, якi
допомогли б учителям-предметникам сприяти поглибленню знань учнiв про
украïнськi переклади творiв свiтового письменства, здiйсненi П. О.
Кулiшем у другiй половинi ХIХ ст., успiшному вирiшенню завдань
нацiональноï освiти й виховання, визначених Державною програмою
Освiта (Украïна ХХI столiття).
Олександр Кучеренко
Лiтература
1. Грушевський М. З iсторiï релiгiйноï думки на Украïнi.
К.: Освiта, 1992.
2. Дорошенко Д. Пантелеймон Кулiш. Життя Кулiша i його лiтературно-
громадська праця. К.; Ляйпцiг: Укр. накладня, 1918. 3. Кулiш П.
Твори: У 2 т. Т. I. Поетичнi твори // Пiдг. тексти, упоряд. i склав
примiт. М. Гончарук; Авт. передм. М. Жулинського. К.: Днiпро, 1989.
3. Кулiш П. Чорна рада. Хронiка 1663 року. Оповiдання // Пiдг. тексти,
упоряд. i склав примiт. Є. Нахлiк; Авт. передм. Є.
Нахлiк. Х.: Євроекспрес, 2000.
4. Лепкий Б. Пантелеймон Кулiш / Твори: У 6 т. Т. 3. Украïна // Зi
вступом, поясненнями й рисунками Богдана Лепкого. Берлiн: Вид-во
Укр. сл. в Берлiнi, 1923.
5. Пушкин А. Сочинения: В 3 т. Т. 1. Стихотворения; Сказки; Руслан и
Людмила. Поэма.- М.: Худож. лит., 1985.
6. Микола Хвильовий. Новели, оповiдання, Повiсть про санаторiйну зону,
Вальдшнепи. Роман. Поетичнi твори. Памфлети // Пiдг. тексти, упоряд.
i склала примiт. В. Агєєва; Ред. тому М. Жулинський. К.:
Наук. думка, 1995.
7. Чалый М. Юные годы Кулиша. К., 1899.
8. Охрiменко О. На орбiтi свiтового письменства // Вiтчизна. 1989. 8.
С. 150-152.
9. Шандра В. Документи ЦДIА УРСР у м. Києвi про П. О. Кулiша //
Арх. Украïни. 1989. 5 (217). С. 20-26.
10. Студинський К. П. О. Кулiш. Матерiали i розвiдки. Ч. II // Зб.
фiлол. секцiï наук. т-ва iм. Шевченка. Т. ХХII (2) // За ред.
К. Студинського. Л., 1930. Накладом наук. т-ва iм. Шевченка; З друк.
наук. т-ва iм. Шевченка. С. III-IV, LXXV-LXXIX.
