Життя Степана, героя драми Бояриня

Степан не iсторична особа, це украïнський iнтелiгент другоï
половини ХIХ столiття, який утратив нацiональну свiдомiсть, зрiкся
рiдноï культури i прийняв чужу. Одружившись з Оксаною, Степан
мрiє жити щасливо, але щастя йому не судилося, бо вiн виявився
нездатним за нього боротися. Оксанi Степан обiцяв, що в Москвi вони
виконуватимуть своï обряди й звичаï (нiчого ж там чужого у
нашiй хатоньцi не буде). Але вже в першi днi проживання в Москвi Степан
не дотримує свого слова. Вiн примушує Оксану одягти чуже
московське вбрання i мовчки сприймати обряд iз московськими боярами,
який супроводжувався поцiлунком старого боярина. Дружинi це було
приниженням, але чоловiк на це не звертає уваги. Вiн боïться,
що за вiдмову вiд обряду цар розгнiвається на нього, i вiн буде
покараний. Степан вислужується перед царем, цiлує йому руку.
Боïться Степан i приймати в себе в домi гостя з Украïни,
позачиняв усi дверi i вiкна, щоб ïх нiхто не пiдслухав. Степан,
перебуваючи на службi у царя, став слабовольним, боязливим.
Вiн просить Оксану догоджати гостям тодi, коли йому це вкрай необхiдно,
а не для того, щоб дбати про свою карєру. Вiн перш за все
переживає за свою голову.
Вiд гостя з Украïни Степан бере суплiку, щоб передати царевi, бо
все-таки хоче допомогти украïнцям. Але йому це не вдалося.
Оксана допомагає Степановi вирватися з рабства, радить тiкати, але
вiн боïться, що ïх будуть переслiдувати. Якби чоловiк був
сильним, таким, як Оксана, то вiн би погодився.
Степан по-iншому переживає подiï, якi трапилися в
Украïнi, вiн нiби трохи радiє, що тепера на Вкраïнi
утихомирилося. Про це вiн спокiйно говорить. Степан не думає, як
вiн буде дивитися у вiчi батькам Оксани пiсля того, що трапилося. Вiн
любить свою дружину якоюсь дивною любовю, бо хоче ïй, вже тяжко
хворiй, допомогти повернутися до рiдних, та про це треба було думати
ранiше. Ïй така допомога вже нi до чого. Оксана в тяжкi хвилини
розвеселяла Степана i його родину. Але так було не завжди. Його душа,
хоч i покрита iржею (як на старих шаблях буває), проте все ж
вiдживає у найстрашнiший момент життя у передсмертний час дружини.
I ось монолог-сповiдь Степана розкриває сутнiсть трагiзму його
долi:
Нас доля так уже скарала тяжко, Що, певне, й Бог простить усi грiхи.
Хтось кров iз ран теряв, а ми iз серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимi.
Хто мав хвилини щастя в боротьбi,
а нас важка, страшна душила змора,
i нам не вдiлено було снаги ту змору
подолати.