Жiноча доля як уособлення трагедiï рiдного краю у драмi Лесi Украïнки Бояриня

Патрiотична драма Бояриня була написана Лесею Украïнкою в 1910 роцi. Поетеса дуже любила свою краïну, свiй народ, ïï хвилювала доля рiдноï Украïни, яка перебувала пiд владою Росiï, не мала навiть власноï державностi. Удрамi Бояриня Леся Украïнка засуджує тих украïнцiв, якi зрадили батькiвщину, якi заради почестей служили росiйському царю.
Драма починається з опису родини Оксани, ïï рiдного будинку. Поетеса зображує людей, якi по-справжньому любили Украïну, украïнську мову та звичаï. Оксана дiвчина, яка дуже любить природу: ïй подобається вирощувати та збирати квiти, спiвати пiснi бiля рiчки та в гаю. Вона щира патрiотка своєï краïни:
Аякже, я перша братчиця в дiвочiм братствi.
Оксана пишається тим, що вона народилася в Украïнi, тим, що вона украïнка. Раптом вона зустрiчає Степана, який приïхав iз Москви на Украïну. Оксана щиро закохалася в нього, погодилася бути його дружиною, поïхати з ним до Москви. Але вона навiть не уявляла, що чекає ïï на чужинi, вона сподiвалася бути щасливою з коханим чоловiком, а вийшло все навпаки.
Проста, але чесна i щира украïнська дiвчина не може зрозумiти московських звичаïв. Оксана не може, як Степан, вiдцуратися рiдноï мови, звичаïв рiдного народу, вона не може забути Украïну. Московське життя було для Оксани неволею, вона почувала себе, немов у вязницi:
Степане, та куди ж се ми
попались? Та се ж якась
неволя бусурменська. Чим довше Оксана живе в Москвi, чим краще пiзнає чоловiка та його обовязки на службi, тим огиднiша стає для неï Москва. Оксана не розумiє, як можна цiлувати руку царю, вона вважає, що це принижує людину. Кохання Оксани до чоловiка поступово змiнюється розчаруванням. Вона розумiє, що Степан намагається догодити царю й боярам, щоб покращити матерiальне становище своєï родини, але це не пiдвищує його в очах Оксани, а навпаки. Степан втратив усi своï не лише нацiональнi, а й людськi якостi, свою гiднiсть i гордiсть:
Ба знаєш, як то кажуть:
Скачи, враже, як пан накаже!
Постiйно думаючи, як збагатитися, Степан зовсiм не придiляє уваги Оксанi, ïхнi почуття зникають.
Оксана намагалася допомогати чоловiковi, зробити з нього людину, вона пропонувала йому покинути Москву, повернутися в Украïну, проте ïï зусилля нiчого не дали. Степан вважав, що в нього все є, вiн вважав себе щасливою людиною, але не розумiв, що вiн занапастив свою душу, занапастив себе й Оксану.
У драмi Бояриня Леся Украïнка порiвнює образ Оксани з образом Украïни. Украïна була вiльною та щасливою, але ïï пiдкорила Москва, зробивши з неï велику руïну. Так само й Оксана вяне й марнiє на чужинi, в неволi. Розлучившись iз рiдною краïною, Оксана захворiла не лише фiзично, а й духовно.
Коли Оксана захворiла, Степан сказав, що спитає дозволу у царя, щоб зïздити на Украïну, проте вона не погодилася. Вона весь час сумувала за рiдною краïною, мрiяла повернутись, але не змогла: ïй було соромно перед Украïною, перед народом. Коли на Украïнi була жорстока боротьба, вона нiчого не зробила, щоб покращити долю рiдного краю, вона втекла, сховалась, до того ж втекла не куди-небудь, а саме в Москву, тобто перейшла на бiк ворога. Оксана не уявляла, як пiсля того, що вона зробила, вона подивиться в очi украïнцям, якi захищали свою батькiвщину, ризикуючи власним життям, ïï сумлiння не дозволило зробити ïй те, про що вона мрiяла весь час, на що завжди таємно сподiвалась.
Леся Украïнка в драмi Бояриня закликає не залишати рiдноï землi, рiдного народу, не цуратися рiдноï мови та звичаïв, а робити все можливе, щоб бути справжнiм украïнцем, патрiотом рiдноï землi. Поетеса закликає всiх до боротьби, яка б покращила долю Украïни. Удрамi Бояриня поетеса реально зображує вiдносини мiж Украïною та Росiєю, тяжку й трагiчну долю Украïни, глибокий патрiотизм i зраду.