ЯК АБУ-КАСИМ СВОÏМИ КАПЦЯМИ ЗРОБИВ РЕВОЛЮЦIЮ В БАГДАДI
Як часом у темнiй пущiБлуд кого вiзьметься злющий,
Помотає всi стежки,
Чоловiк у дикiм страху
Там i сям бiжить без шляху,
Мов овечка, навпрошки,
Коли гонить вовк лапастий,
I чим бiльше вiн попасти
Силуєсь на правий шлях,
Тим густiша оболока
Свiт йому краде з-пiд ока,
Щоб в знесиллi вiн поляг,
Так i Касим бiдолаха,
Видко волею аллаха,
Що скупар був свiтовий,
Через капцi тi суцiги
У такi впав рештабiги,
Що хоч сядь та вовком вий.
I чим бiльш вiн силкувався,
Наче в сiтi вюн, звивався,
Щоб ïх збутись накiнець,
Тим впертiш вони вертались,
За полу його хватались,
Мов заклятий в казцi мрець.
Ось тепер, як тi шкрабища
Зо святого кладовища
З-пiд землi злий дух вiдгрiб,
Як ще Касиму вдодатку
Стопястрiвок видер пятку
Геть весь скарб його, весь хлiб,
То сердега вже не плакав,
I не охав, не балакав,
I не торгав бороди,
Лиш сидiв, неначе змитий,
Мов мертвець, рядном укриттi,
Що не знає вже бiди.
Так без мови, i без руху,
I без болю, мов без духу,
Довго, довго вiн сидiв;
В хатi пусто, голi стiни,
Та вiн вперто, без вiдмiни
Все на капцi лиш глядiв.
Капцi ж клятiï, безбожнi,
Мов пани якi вельможнi,
Знай пишались перед ним
Повнi глини i камiння,
Мов не божi сотворiння
Видом пуджали грiзним.
Абу-Касим стуманiлий
Чув, як капцi гомонiли
Ось таку до нього рiч:
Дурню! нас ти вiдцурався!
В пястрах, скарбах ти кохався!
Де ж тепер тi пястри? Прiч!
Де олiйок твiй рожевий?
Де котел є твiй спiжевий,
Що в нiм грошi ти душив?
Ну, за чим ти бiгав, тюпав?
Зуб судьби усе те схрупав,
Тiльки нас не розкусив.
Ми однi, чи чуєш, друже,
Так тобi все вiрнi дуже,
Як ти сам був вiрний нам.
Стiлько лiт проживши спiльно,
Вже розстатись нам не вiльно
На потiху ворогам!
Що вони собi мiркують?
Най iз тебе й з нас кепкують,
Ти, старий, про те не дбай!
Нас державсь, як був багатий,
Нас до смертi мусиш мати,
В нас ввiйдеш i в божий рай.
Абу-Касим стуманiлий
Враз пiдскочив, мов здурiлий,
Кинувсь бiгти до дверей;
В руки голову зцiпивши,
Вуха пальцями закривши,
Простогнав вiн: Боже крий!
Я дурiю! Я дурiю!
Двох думок злiчить не вмiю,
А промову капцiв чув!
Що вони вiд мене хочуть?
Чом життя моє лоточуть?
Щоб ïм вiк поганий був!
Нi, не витерплю я з ними
Анi днини, нi години!
Сам ïх вид мене убє!
Або сам втечу де з хати,
Або мушу ïх запхати
Так, що й чорт ïх не найде.
Так вiн, душу облегчивши,
Мiцно се постановивши,
Ладитись в дорогу став:
Ноги вбув, оперезався,
Плащ накинув, геть зiбрався,
Капцi в мiх запакував.
Чи снiдавши що, чи з постом,
Кладкою, чи, може, мостом
Через Тiгрiс перебравсь
I тодi вже шахом-махом,
Не стежками, анi шляхом,
В чисте поле вiн попхавсь
Ходить, лазить, життям важить,
А тут зверху сонце пражить,
Мов наняте для бiди,
Абу-Касим сохне, вяне,
То присяде, то знов стане,
Та пищить: Води! води!
Втiм чи чорт оце чарує,
Чи направду вухо чує
Пiд землею, буль, буль, буль!
Касим скуливсь, схопивсь духом
Та й побiг кудись за нюхом,
Наче жид той до цибуль.
Бiг, бiг, бiг ще з пiвгодини,
Аж ось глянь: на днi долини
Невеличке озерце
Холодочком подихає,
Мов вiд сонця в тiнь ховає
Кришталевеє лице.
Сiв наш Касим, покрiпився,
I обмився, i напився,
Свободнiше вiдiтхнув,
Богу дяку дав сердечну,
Що в сю спеку безконечну
Хiд його сюди звернув.
Спочивав тут добру хвилю
I таку чув пiльгу милу,
Волю в серцi i простiр,
Мов уся бiда вiднинi
Геть забiгла в багна синi,
Щезла в темних зворах гiр
I в душi його старечiй
Шибло враз: Ану ж, до речi,
Моïм капцям мiсце тут? Ся вода глибока таки,
В них тяжкiï камiняки,
Кину, буде ïм капут!
Адже тут, де гляне око,
Як далеко i широко,
I душi людей нема!
Рибаки сюди не ходять,
Стражники сюди не бродять,
Тут спокiй, тиша сама!
I, недовго мiркувавши,
Капцi, добре розмахавши,
З мiхом бух до озерця!
Навiть серце не здригнулось,
Прочуття не окликнулось
В бiдолашного старця!
Де там! Вiн ще рад-радiський,
Наче той коняка мiський,
Що на поле вирвавсь раз;
Рже, i фирка, й сам не знає,
Чи пасеться, чи гуляє,
Чи хомут навiк отряс?
Так наш Касим, вiдпочивши,
Капцi в озерi втопивши,
Холодком вертав домiв
А такий веселий, ручий,
Наче скарб найшов гадючий,
Що й цiни сказать не вмiв.
Йде руками розкладає,
Усмiхаєсь, щось гадає,
Навiть пробував спiвать.
Нi, не зломить доля-злюка!
Абу-Касим крiпка штука,
Буде з нею воювать!
Хоч ти й як мене приперла
I гiркого перцю втерла
Через капцi тi менi,
Та не думай, що я впаду!
Дам собi ще якось раду,
А не вступлюся, о нi!
Дiм продам старий домище.
А проте, вiн варт ще вище,
Як тих тисяч пястрiв! Ну,
Тисяч пястрiв, таж се грошi!
Ой, якi ще я хорошi
Гендлi з ними розпочну!
Наплюю на всi олiйки
(Тут нещасноï олiйки
Пригадавсь йому кiнець),
Кинуся на шовк, тканини,
Одамашки, кармазини,
Славний буду я купець!
Повернув додому в нiчку,
Не вечеряв, навiть свiчку
Не свiтив, а спати ляг;
Спав спокiйно, мов дитина,
Снив, що вiн малий хлопчина
Знай гуляє по полях.
Та як рано встав з постелi,
По своïй зирнув оселi
Голо, пусто, сумно скрiзь!..
То аж згорбивсь i насовивсь,
Мов на лихо знов готовивсь,
Ждав на пiдступи якiсь.
День минає, другий тихо.
Ну, значить: минуло лихо!
Абу-Касим мiркував;
I вже злегка, осторожно,
Чи де що здобуть не можно,
По базарi мишкував.
Як той пес, що в нього вуха
Й хвiст обтято, лячно нюха,
Все ховаєсь по кутках,
Боком ходить, озираєсь,
Всього острого лякаєсь
Так засiв пiд шкiру страх,
Так наш Абу-Касим бiдний,
Мов заклятий, мов негiдний,
Мов приблуда, мов знайдух,
Вулицями повз несмiло,
Горе так його присiло,
Що прибило в ньому дух.
Та вiдсапавшись крихiтку,
Мов та квiтка, що улiтку
Вiтер до землi пригне,
Вiн почав знов пiдiйматись,
I мiцнiти, й простуватись,
Горе забувать страшне.
Аж отеє одного рана
Чує: баба, наче пяна,
Коло студнi щось кричить.
По хвилинi двi, три, штири
Хором крик такий зчинили,
Аж в ухах йому лящить.
Слуха Касим: що за диво?
Чень же не впились так живо!
Та й тодi чого сей крик?
Чи напав на мiсто ворог?
Чи мечеть розбив на порох?
Чи халiф де з мiста зник?
Рад би знати, що там прецi,
Але щось мов тьохка в серцi:
Стережись! Не пхай там нiс,
Де тебе нiхто не просить!
Вже коли бабами носить,
То жартує, певно, бiс!
Крик при студнi дужчий, дужчий.
Вже там тлум зiбрався злющий,
Вже ревуть добра не жди!
Чути: Зрада! Дiдьчi штуки!
Дайте нам тих злюк у руки,
Що збавляють нас води!
Касим теє зачуває,
Вийшов з хати та й питає.
Люди добрi, що вам є?
Що за крик тут, що за ропiт?
Що з водою вам за клопiт?
Хто води вам не дає?
Гей,говорить хтось з народу,
Вчора ще ми мали воду
З сеï студнi, як хрусталь,
А тепер що за причина?
Хоч би вам одна краплина!
Не тече, аж серцю жаль!
Що ж нам всiм тепер робити?
Чим нам митись, що нам пити,
Чим варити? Ґвалт! Розбiй!
Гей, бiжiм до магiстрату,
Най на студню сю закляту
Нам порадить що як стiй!
I вже з криком вулицями
З дреколами й палицями
Йде збунтований той тлум:
Тут зiтхання, онде сльози,
Там прокляття i погрози,
Галас, крик, i рев, i шум.
Ба, чим ближче до комуни,
Справа, злiва, збоку суне
Все нова й нова юрба:
Водоноси з коновками,
То прачки йдуть з праниками
Всiх одна жене журба.
Плац широкий заповнили,
Заревли всi враз, завили:
Ґвалт! Води, води, води!
Хто нам воду вкрав iз студнi?
Клятi вороги облуднi!
Дайте-но нам ïх сюди!
Страх пiшов по всiм Багдадi!
Вже й життю пани не радi
На засiдання зiйшлись.
Воду красти що за повiд?
Найпевнiше водопровiд
Попсувався десь-колись.
I однi людей втишають,
Другi знов майстрiв збирають
Водопровiд розслiдить. Не було се легке дiло
Вже геть-геть повечорiло,
Без води пищить, гудить
Весь народ, тремтять всi власти,
Бо тлум грбзиться напасти
На уряди, на склепи
Аж ось радiсть! Всi криницi
Буль-буль-буль! Крiзь рури з криш
Трисли водянi стовпи.
Як? Де? Вiдки? Що за диво?
Весь народ пита сквапливо,
Та нiхто не вiдповiсть.
Лиш майстри, якi ходили,
Водопровiд розслiдили,
Можуть дати певну вiсть.
Величезний здвиг народу,
Що весь день чекав на воду,
Жде тепер на тих майстрiв.
Ось надходять! Живо! Живо!
Говорiть, яке там диво?
Тлум реве, немов здурiв.
