Я (Романтика). Микола Хвильовий (1893 — 1933)
М Иколу Хвильового називають основоположником украïнськоï
прози XX ст.. Його
свiтогляднi позицiï стали поштовхом для активних дiй на шляху
осмислення суспiльством
ролi украïнськоï лiтератури. Письменник обрав собi дорогу
— бути лiдером, щоб повести нацiю!
на боротьбу за право жити у вiльному суспiльствi, вiдродження
нацiональноï лiтератури
(основним мотивом у творчостi М. Хвильового є мотив дороги)
лiтератури
Бiографiчнi вiдомостi
13 грудня 1893 р. — народився Микола Григорович Фiтiльов
(Хвильовий) у с. Тростя-нець на Харкiвщинi (нинi Сумська область).
1904 р. — батько залишив дружину i п'ятьох дiтей, мати вчителювала
по селах.
Микола навчався в богодухiвськiй' гiмназiï, яку кинув, не одержавши
атестата (пiзнiше довелося складати екзамени екстерном).
Роки блукань: працює в економiï, на заводах, вантажником в
порту.
Миколу Фiтiльова мобiлiзовано в царську армiю.
1917 р. — госпiталь у Кишиневi, повернення додому.
М. Фiтiльов — органiзатор повстанського загону, вступає до
КП(б)У.
1921 р. — демобiлiзацiя, переïзд до Харкова, де вiн активно
друкується, здiйснює велику органiзацiйну роботу, очолюючи
ВАПЛТГЕ.
1925 — 1928 рр. — М. Хвильовий — у центрi
лiтературноï дискусiï.
Подiï 1932 — 1933 рр. (голод, репресiï проти
iнтелiгенцiï, арешт Михайла Ялового) [призвели до трагiчного
фiналу.
13 травня 1933 р. — М. Хвильовий застрелився, кинувши виклик
подiям розстрiлу
цiлоï генерацiï.
Огляд творчостi
Микола Хвильовий за характером художнього мислення — романтик.
Його приваблювали небуденнi подiï, якi багато в чому визначали долю
людства. Тому в центрi уваги пись-Iменника — революцiя 1917 р. i
кривава громадянська вiйна .
Публiцистичнi твори М. Хвильового:
1925 р. — Про
сатану в бочцi, або графоманiв, спекулянтiв
та iнших
просвiтян, Про Коперника з Фрауенбургу, або Абетка
азiатського ренесансу в мистецтвi.
У розпалi дискусiï 1925 — 1928 рр. з'являються цикли
памфлетiв Камо грядеши?, Думки проти течiï, Апологети писаризму,
полемiчний трактат Украïна чи Малоросiя?.
Апологет - захисник чого-небудь.
М. Хвильовий висунув концепцiю повноцiнноï нацiональноï
лiтератури. Погляди письменника:
- украïнська лiтература повинна мати iндивiдуальний шлях розвитку,
не копiювати досягнення iнших лiтератур;
- письменник має бути обдарованим вiд природи;
- осуд масовизму й вульгаризацiï в лiтературi;
- проникнення iдеями романтики вiтаïзму (життєлюбства);
- протест проти диригентськоï палички Москви.
У 1921 р. з'явилися збiрка поезiй Молодiсть, поема В електричний вiк, у
1922 р.-Досвiтнi симфонiï.
Першi збiрки оповiдань Синi етюди (1923), Осiнь (1924).
ластiвка, Кiт у чоботях, Солонський Яр, Легенда , Я (Романтика) та iн
1924 р. — Санаторiйна зона, 1926 р. — роман Вальдшнепи, 1927
р. — оповiдання Мати, 1928 р. — Сентиментальна iсторiя ,
1929 р. — повiсть Iван Iванович та iн
Я (Романтика) Жанр: Новела.
Твiр надруковано в 1924 р. У новелi Я (Романтика) постає проблема
гуманностi й фана-
Цiï. Твiр торкається теми роздвоєностi людськоï
особистостi (Я — чекiст, але i людина).
Новела сповнена неоромантичноï атмосфери. У творi героï
зображенi в екстремальних ситуацiях. Наскрiзний мотив канонади, що
посилюється (доноситься глуха канонада, канонада все ближче й
ближче, глуха канонада росте, бухкали гармати). Час дiï —
переважно темна нiч, мiсце дiï — фантастичний палац.
Автор демонструє рiзнi уявлення людей про свiт (головний герой — чекiст-фанат, теософи -
- розповiдь вiд першоï особи; - драматизм;
- лаконiзм;
- виразнi художнi деталi;
- глибокий психологiзм;
- вiдмова вiд традицiйного описового реалiзму;
- часовi змiщення;
- символiчнiсть образiв, деталей, наприклад, безiменнiсть персонажiв
(символ, деталь): революцiйна дiйснiсть нiвелює людську
iндивiдуальнiсть; годинник — пересторога Бога, що життя —
короткотривале;
- iсторичнi алюзiï, асоцiацiï з метою поставити революцiю у
контекст визначних подiй свiтовоï iсторiï.
Особливостi композицiï
- пролог (лiрико-романтичний зачин), що вводить читача у складний
психологiчний свiт (показана розмова матерi з сином напередоднi
грози);
- три частини — життя у фронтi соцiальноï грози; три частини
— три рiзнi фронтовi ситуацiï, три рiзнi душевнi стани
героя.
Iдея твору: Вимрiяне майбутнє не може наблизити людина з
роздвоєним я, цiною злочину його не побудувати.
З далекого туману, з тихих озер загiрноï комуни шелестить шелест:
то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де
жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.
...Я одкидаю вiï i згадую... воiстину моя мати — втiлений
прообраз тiєï надзвичайноï Марiï, що стоïть на
гранях невiдомих вiкiв. Моя мати — наïвнiсть, тиха жура i
добрiсть безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) I мiй неможливий бiль, i моя
незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним
печальним образом. Мати каже, що я (ïï м'ятежний син) зовсiм
замучив себе...
Наше помешкання — палац розстрiляного шляхтича. Я бандит —
за одною термiнологiєю, iнсургент — за другою, просто i ясно
дивлюся на княжi портрети, i в моïй душi нема й не буде гнiву, бо я
чекист, але i людина.
Моï товаришiв легко пiзнати:
Доктор Тагабат,
Андрюша,
Третiй — дегенерат (вiрний вартовий на чатах).
[Трибунал одностайно приймає рiшення про б чергових розстрiлiв]
Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все поривається
сказати, що так не.
чесно, що так комунари не роблять. Ах, який вiн чудний, цей комунар
Андрюша! Але коли]
Тагабат чiтко пiдписався пiд постановою — розстрiлять —
мене раптово взяла розпука.
Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з
каменем замiсть
серця, — це ж вiн i мiй безвихiдний хазяïн, мiй звiрячий
iнстинкт. I я, главковерх чорно-
Марiï
го трибуналу комуни, — нiкчема в його руках, яка вiддалася на
волю хижоï стихiï. Але
який вихiд? Я не бачив виходу. Мабуть, правда була за доктором
Тагабатом. …Андрюша
поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи,
вдивлявся в лiтери 1
Я подумав, що доктор — злий генiй, зла моя воля, а дегенерат
— патлач iз гiльйотини А
тодi подумав нiсенiтниця, який вiн палач, це ж йому в моменти великого
напруження я
складав гiмни. I вiдходила вiд мене моя мати прообраз за
аПружЄННЯ
Тьма Дивлюся на княжий маєток вгадую що шiсть н'моïй сов
стi
Нi неправда Шiсть сотГь
Шi, сттисяч шГстмiльйонiв -
ТьмГна моïй Говiстiш
[Через 2 днi оповiдач поведе батальйон на фронт. А доти вiн знає,
що потрiбен саме тут1.]
Так: будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг! Я входжу в
княжий маєток. Доктор Тагабат i вартовий п'ють вино. Андрюша
похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:
- Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я бiльше не можу тут.
В менi раптом спалахнула злiсть. Вiн не може? Вiн хоче бути подалi вiд
цього чорного брудного дiла? Хоче бути невинним, як голуб, вiддає
менi своє право купатися в калюжах кровi? Кричу, що коли вiн ще
раз про це скаже, то негайно розстрiляю.
Увiйшов дегенерат i сказав, що треба розiбрати позачергову справу.
Привели черниць, якi на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни. Я
входив у роль, був в екстазi. Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на
священну вiйну.
- Ведiть!
В кабiнет ввалився цiлий натовп черниць. Я стояв одвернувшись i
смакував: всiх ïх через двi години не буде! Я рiшуче повертаюсь i
хочу сказати безвихiдне:
- Роз-стрi-лять!
Але вертаюся i бачу — прямо передi мною стоïть моя мати, моя
печальна мати з очима Марiï. Я в тривозi метнувся — чи не
галюцинацiя? I чую з натовпу зажурене: Сину! Мiй м'ятежний сину! Менi
погано, я схопився за крiсло i похилився. Але в той момент мене оглушив
регiт доктора Тагабата:
- Мамо?! Ах ти, чортова кукло!.. Мамо?! Ти, зраднику комуни! Зумiй
розправитися
i з мамою, як умiв розправлятися з iншими.
…Я остовпiв. Стояв блiдий перед мовчазним натовпом черниць, як
зацькований вовк. Так! — схопили нарештi й другий кiнець
моєï душi! Вже не пiду я на край города злочинно ховати себе.
Я маю тепер одне тiльки право:
- Нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось моє власне
я.
Конає вечiр.
Рiзко кажу доктору: Через годину я мушу лiквiдувати останню партiю
засуджених. Я мушу прийняти отряд. Тодi вiн iронiчно й байдуже: Ну i що
ж? Добре! Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене —
це ж у цiй партiï засуджених моя мати. Не витримую й шаленiю,
кричу, щоб не жартував зi мною Але голос зривається, i я раптом
почуваю себе жалким i нiкчемним. Вартовий увiйшов i доповiв, що партiю
привели, розстрiл призначе-ний за мiстом.
Мовчазна процесiя пiдходила до бору. До мене пiдiйшов доктор, поклав
руку на плече i сказав: Ваша мати там! Робiть, що хочете! Я подивився
— з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся.
…Я вийняв з кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньоï
постатi.
[Оповiдач розстрiлює матiр.]
Я положив ïï на землю й дико озирнувся. Навкруги було
порожньо. Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць. Я поспiшив до свого
батальйону Але раптом зупинився, повернувся й пiдбiг до трупа матерi.
Впав на колiна й припав устами до лоба. По щоцi, пам'ятаю, текла темним
струменем кров. Та раптом — дегенерат: Ну, комунаре, пiдводься!
Пора до батальйону! В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi
iнсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову. …Iшла гроза. Тихо
вмирав мiсяць у пронизаному зенiтi. Йшла чiтка, рясна перестрiлка.
…Я зупинився серед мертвого степу:
- Там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi озера загiрноï
комуни.
Iнсургенти - повстанцi.
Версальцi (образно, запозичено з часiв Паризькоï комуни) —
всi, хто проти комунарiв
(у роки революцiï часто вживався як символ подоланоï
монархiï).
Вакханалiя - гучне дiйство, бенкетування.
