Iван Франко — Борислав смiється XVIII

З дивним якимось прочуттям вибирався ВанГехт з Вiдня в дорогу до
Галичини. Щось немов говорило йому, що в тiм новiм, незнакомiм для нього
свiтi ждуть його чималi бурi i пригоди, жде його читрохи гризоти i
прикростi. Але розум i писаний та легалiзований контракт говорили йому,
що в тiм новiм свiтi жде його маєток i достаток, i вiн не мав
причини не вiрити сьому другому, виразному голосовi.
Вибираючися в далеку i непевну дорогу, вiн подумав, що придався б йому
помiчник, i гадка його скинула зараз на Шеффеля. Де вiн i що з ним
сталося? Вiн побiг до полiцiï, — там вказали йому помешкання
його колишнього асистента. Але в помешканнi Ван-Гехт асистента свого не
застав, — вiд кiлькох мiсяцiв виïхав. Куди виïхав? Сього
не знали напевно, — знали тiльки те, що виïхав кудись nach
Polen. Хоч Ван-Гехт i не дуже наклiнний був до пiдозрiнь, але його
зостановило, куди-таки nach Polen мiг виïхати Шеффель. А шкода,
що його нема, — думалось йому, — мiг би був при менi гарний
грiш заробити!
Аж ось перед самим виïздом з Вiдня одержав Ван-Гехт письмо з
Росiï вiд одного високого достойника, — мабуть, члена св.
синоду, чи що. Достойник запитував його, що се такого сталося з його
проектом достави церезину, i для чого намiри його розбилися, i чи, може,
вiн продав свiй патент Спiлцi земного воску, котра давно вже
зробила з св. синодом контракт о тоту доставу, зложила 100 000 рублiв
кавцiï i швидко має постачити перший ладунок — 50 000
сотнарiв? Грiм з ясного неба не був би так перелякав бiдного Ван-Гехта,
як се дружнє письмо. А се що такого? — скрикнув вiн.
— Се вiдки така кара божа на мене? Хто смiв, хто мiг менi се
зробити? Мов опарений, кидався вiн сюди i туди, не знаючи, що дiяти.
Телеграфiчно запитав свого достойника, щоби був ласкав донести йому, з
ким стоïть в контрактах тота Спiлка земного воску i вiдки
надiється присипки церезину, але достойник не вiдповiдав, бо,
мабуть, i сам не знав. Тодi Ван-Гехт побiг з лиотом достойника i з
своïм патентом до прокураторiï державноï, звiщаючи
ïï о намiренiм на його шкоду ошуканствi. В прокураторiï
сказали йому: Добре, винайдiть ошуканця, а можете бути певнi, що вiн
буде укараний. Ба, винайдiть ошуканця! Коби-то вiн знав його, коби
знав, де вiн є! Мов лихорадкою битий, побiг Ван-Гехт до уряду
цлового i виєднав розпорядження, щоби по причинi узасадненого
пiдозрiння о ошуканство всi посилки земного воску, йдучi з Галичини до
Росiï i Румунiï пiдлягали докладнiй ревiзiï, а коли б мiж
ними показався церезин, то щоб був притриманий, i яко corpus delicti 1,
вiдiсланий до прокураторiï державноï. Сам своïм коштом,
не ждучи бюрократичного порядку, Ван-Гехт розтелеграфував те
розпорядження по всiх награничних коморах, додаючи вiд себе обiцянку
щедроï надгороди для того урядника, котрий викриє ошуканську
посилку. Так упоравшися, Ван-Гехт аж вiдотхнув i, швидко зiбравшися,
рушив в дорогу.
Але думка його, до дна розворушена, не переставала вертiтися коло одного
питання: хто се мiг менi зробити? Очевидна рiч, тiльки двi можливостi
показувались йому: або хто-небудь случайно, не знаючи о його патентi,
винайшов церезин окремо вiд нього, або Шеффель, котрому звiсний був його
секрет, видав його. I коли перша можливiсть, чим бiльше в неï
вдумувався, тим дальшою йому показувалась, то зате пiдозрiння на Шеффеля
щохвилi набирало бiльше сили i правдоподiбностi. Несподiваною а сильною
пiдпорою того пiдозрiння послужило й те, що вiн чув о Шеффелевiм
вiдïздi nach Polen. I Ван-Гехт постановив собi, скоро приïде
до Дрогобича, розвiдувати боками, чи не дiзнабться дещо про Шеффеля.
Щастя сприяло Ван-Гехтовi. Приïхавши до Дрогобича, вiн не застав
Германа дома, але застав тiльки карточку вiд нього, щоби був ласкав
потрудитися до фабрики i оглянути перезиновий вiддiл, уладжений пiсля
його плану. Вiн поïхав до фабрики. Там застав якраз будовничого,
котрий кiнчив уставлювання кiтла. Оглянувши перезиновий вiддiл, Ван-Гехт
висказав будовничому своє повне вдоволення, а що будовничий,
скiнчивши своє дiло, мав саме вертати до Дрогобича, то ВанГехт
запросив його до повозу, на котрiм вiн сам приïхав. Посiдали.
Розговорилися по дорозi. Будовничий розказував Ван-Гехтовi про Борислав
i про те, що там учора вибухли якiсь непорядки, о котрих досi нiчого ще
певного не знати. Певно, звичайна хлопська непокiрливiсть, нiчого
важного! — додав вiн з погордою. Далi перейшла бесiда на другi
бориславськi обставини, на стан восковоï продукцiï i воскового
ринку. З розмови показалося, що про новий церезин будовничий нiчого ще
не знає, i Ван-Гехт почав думати, що годi буде вiд нього що-небудь
дiзнатися о тiм, чого йому треба. Але будовничий розговорився i говорив
уже, що йому слина на язик принесла.
- Я вам кажу, що цiла та штука недовго потриває, — балакав
вiн, — леда день, i все попелом розвiєся,
збанкротує. Дрiбнi властивцi держаться якимось чудом божим, i
треба тiлько якого-небудь случайного припадку, щоб усе те пiшло з
торбами. А й мiж бiльшими властивцями, розумiєся, крiм одного
Германа Гольдкремера, нема нi одного солiдного гешефтсмана. Усе
швiндель, усе дурисвiти! От, прошу вас, тут оден з найбагатших
будує недавно нову фабрику, якусь новомодну фабрику, i, хотячи
замаскуватися, говорить менi, що се має бути паровий млин.
Дає менi план, — вже й забув, чиєï то роботи
той план був. Ну, нiчо, зирнув я, виджу, що се нафтарня, а не млин,
але гадаю собi: Коли твоя воля, щоби се був млин, то най тобi буде
млин. А вiн, дурень, скоро при перших закладинах та й зараз
проговорився, i ще й мене скомпромiтував! Ну, скажiть же, чи можна з
такими людьми солiдне дiло мати?
Ван-Гехта не дуже зацiкавило се оповiдання. Але щоб не показатися
нечемним i таки чимось пiддержати розмову, вiн спитав будовничого:
- То, кажете, новомодна якась фабрика? А не можете менi сказати, що в
нiй такого новомодного?
- Не можу вам того сказати, бо, як кажу вам, будови тоï я не
провадив. Але коли ви з тим дiлом ближче знакомi, то я вам скажу,
якоï системи се фабрика. Позвольте, позвольте, тепер собi
пригадую, план фабрики був роботи якогось Шеффеля, — певно,
будете знати його систему фабрикацiï?
Ван-Гехт аж зiрвався з сидiння, мов пришиблений наглим ударом
електричноï батерiï. - Шеффеля, кажете!? I що, фабрика тота
вже готова?
- О, давно готова. Кажуть, що робить день i нiч.
- А властивець тоï фабрики зовеся..?
- Леон Гаммершляг.
Ван-Гехт записав собi iмя в нотатцi.
- А не можете менi сказати, — даруйте, що вам так наприкряюся,
— де находиться тота фабрика?
- Поконець Борислава. От сею дорогою як поïдете вдолину, понад
рiку, через он то село , звеся Губичi, i, не доïздячи до
Борислава, налiво, над рiчкою.
- Дякую вам. Мене дуже iнтересує та нова система фабрикацiï,
мушу поïхати ще нинi звидiти тоту фабрику. Бувайте здоровiï
Карета зупинилась була власне перед домом будовничого, котрий з
укладнiстю старого елеганта стиснув Ван-Гехта за руку, вискочив з карети
i пiшов до свого дому.
Ван-Гехт добру хвилю думав, що йому робити, а вiдтак казав везти до
Германового дому на обiд.
Нехай i так, — думав вiн сам собi по дорозi, — тепер маю
його в руках, не втече менi нiяким способом!