Iсторично-Лiтературнi трактати Мериме
На основi архiвного матерiалу Мериме створює Iсторичнi сцени ( 1852 ), якi в тому ж роцi переробляє в незакiнчену драму Першi кроки авантюриста.У центрi драматичноï дiï коштує доля молодого вихованця Сiчi — Юрiя. Його вихователь i названий батько, козак Гарасим Евангел, перед смертю сповiдається братчикам (на Сiчi тодi ще не було священикiв), що пiдкуплений багатими московiтами вiн зарiзав в Угличу царевича Димитрия й замучений докорами совiстi, взяв на виховання Юрiя, зачудувавшись зовнiшньою подiбнiстю хлопчикiв
Про сповiдь Евангела довiдається московський купець Шубiн, що вiв торговельнi справи iз Сiччю. Частина московських купцiв давно мрiяла про знищення татарськоï династiï i бажала приєднання Московии до Мовлення Посполитой, тому що хотiла жити по Магдебурзькому праву. Шубiн вивозить Юрiя в Московию, де показує його iншим учасникам заколоту — углицкому дияконовi Григорiю Отрепьеву й шведському князевi Гюставовi. Юрiю вiддають брильянтовий хрест i печатка царевича, якi були знятi з мертвого тiла. По Москвi розпускають слухи про чудесний порятунок царевича Димитрия. Григорiй Отрепьев зустрiчається в литовському монастирi iз представниками Сiчi й домовляється про вiйськову пiдтримку якщо буде потреба. Юрiя перевозять у замок Адама Вишневецкого, де Лжедимитрий визнає Вишневецкого своïм патроном i присягає йому на вiрнiсть
Опублiкувавши 7 сцен, Мериме раптом припиняє роботу над драмою й включається в наукову дискусiю, результатом якоï стала iсторична робота Лжедимитрий (1853). Мериме доводить, посилаючись на свiдчення iноземцiв, якi в 1604 р. перебували в Москвi (Маржерет, Баер i iн.), що коли Лжедимитрий I разом з польсько-литовськими загонами вступив у Московську державу, купцi, ремiсники й селяни привiтали його, можливо, через ненависть до крiпосника Борисовi Годунову. А в середовищi козакiв, якi становили основну бойову частину вiйська, Лжедимитрий взагалi мав необмежений авторитет. Про те, що Лжедимитрий є Григорiєм Отрепьевим уперше заявив Борис Годунов , посилаючись на те, що Грiшка утiк з монастиря Мовлення Посполитой. Але Отрепьев був старше Димитрия-Юрiя й пiсля смертi останнього повернувся на батькiвщину, де й жив в одному з Ярославських монастирiв пiд власним iм'ям. Думка Мериме збiгається з думкою М. И. Костомарова, що теж затверджував, що поляки за допомогою козакiв уводили в Московську державу самозванцiв Мериме приводить деякi факти про Димитрие-Юрие, якi можуть бути цiкавими для вивчення запорiзького козацтва. Наприклад, вiн доводить, що Лжедимитрий I зовсiм не вмiв писати по-росiйському. Всi папери, якi збереглися у Ватиканських сховищах, написанi латинню, але й тут Димитрий-Юрiй демонстрував безграмотнiсть. Наприклад, слово iмператор вiн писав так: in perator. Швидше за все, за тi три роки, що майбутнiй цар провiв у замку Вишневецкого, його спiшно готовили до ролi європейського короля. До того ж почерк Отрепьева (а деякi написанi ïм документи збереглися у Ватиканi) нiчого загального з почерком Лжедимитрия не має
Мериме розповiдає, що Лжедимитрий I добре ïздив верхи, умiло користувався зброєю, дуже добре танцював (!), вiльно володiв польською мовою, але не вмiв правильно прикладатися до образiв (чого не могло бути з Отрепьевим).
Смерть Лжедимитрия Мериме пояснює тим, що вiн пiдбурив проти себе московiтiв неповагою до ïхнього способу життя. I хоча народ скрiзь зустрiчав Лжедимитрия хлiбом-зiллю, бояри, боячись втратити своє мiсце в суспiльствi, по-звiрячому вбили його. Що ж до Лжедимитрия II, якого Марина Мнишек визнала своïм чоловiком, те його походження й для Мериме залишилося невiдомим. Вiн тiльки пiдкреслював, що Лжедимитрий II теж був ставлеником Мовлення Посполитой.
Мериме визнає правоту росiйського народу, що в 1613 р. пiднявся проти зухвалих iноземцiв, але залишився рабом через свою наïвнiсть i довiрливiсть
В 1845 р. Мериме познайомився iз творчiстю Н. Гоголя, що, взагалi, зробило велике враження на французьку iнтелектуальну елiту. Ш. О. Сент- Бев назвав Тараса Бульбу запорiзькою Илиадой. Мериме тодi вже цiкавився темою козацтва, але Гоголь ще бiльше поглибив його в неï. В 1851 р. в Revue des deux Mondes з'являється лiтературно-критична стаття Микола Гоголь ( Nicolas Gogol, 1851 ), у якiй Мериме дає високу оцiнку Гоголевi-Гумористовi, ставлячи його в один ряд з Аристофаном, Рабле й Диккенсом.
