Iсторична проза
Пародна проза явище складне i багатогранне. Вона чи не найбiльшою мiрою
зафiксувала весь обсяг свiтогляду народу, рiзнорiднiсть його
мiфологiчних, релiгiйних уявлень, морально-етичних, естетичних норм всiх
iсторичних перiодiв. Увiбравши риси ментальностi та свiтогляду
украïнцiв, вона дає можливiсть сягнути глибин далекого
минулого наших предкiв, зрозумiти ïх спосiб мислення та свiточуття,
що є необхiдним компонентом вивчення етноґенезу.
Складною проблемою для фольклористiв виявилось визначення жанрiв
народного епосу. Досi не iснує усталеноï позицiï щодо
критерiïв при визначеннi жанрiв усноï народноï прози. У
практицi багатьох зарубiжних краïн прiоритет надається
ставленню оповiдача до власноï розповiдi. Вперше такий пiдхiд
запропонував ще у 30-х роках нiмецький вчений X. Седов. За його
класифiкацiєю оповiдна проза дiлиться на три групи: 1) меморати
розповiдi про подiï iз власного життя, спогади, якi не стали
традицiйними, а тому не мають усталеноï форми; 2) хронiкати
безсюжетнi хронiкальнi повiдомлення, короткi iнформацiï; 3)
фабулати сюжетно оформленi фабульнi оповiдання. Дана класифiкацiя
зорiєнтована на характер оповiдi.
У росiйськiй фольклористицi закрiпився принцип подiлу прозових жанрiв за
характером естетичного вiдношення оповiдi до дiйсностi. Започаткований
вiн В. Проппом, на думку якого весь масив народноï прози дiлиться
на 1) твори , у дiйснiсть змiсту яких не вiрять, i 2) твори, в
реальнiсть змiсту яких вiрять. В першому випадку маємо
художнє оформлення вигадки (всi утворення казкового типу), а в
другому художню передачу дiйсностi або того, що приймається за
неï (всi види легенд, сказань, переказiв). Але i цей принцип
вiдношення до дiйсностi вченi розумiють по-рiзному С. Азбелєв,
наприклад, головну суть вбачає в тому, реально чи фантастично
змальованi подiï в епiчному творi. В. Соколова акцентує увагу
на тому, реальний чи вигаданий персонаж у ньому головний.
Украïнськi фольклористи почали iз класифiкацiï прози за предметно-
тематичним принципом (зорiєнтованим переважно на розподiл
матерiалу за його персонажами). Вперше застосований М. Драгомановим, вiн
довго використовувався украïнськими вченими В. Антоновичем, I.
Франком, В. Гнатюком. Але вже тодi I. Франко у своïх теоретичних
розробках (зокрема у передмовi до збiрки Галицькi народнi казки )
висловлювався за дотримання принципу розподiлу матерiалу за
лiтературними формами.
Значним кроком у фольклористицi була класифiкацiя жанрiв неказковоï
прози, запропонована К. В. Чистовим, який висунув системний критерiй: 1)
за ознакою часу давнi, менш давнi, сучаснi; 2) за локальною ознакою
прикрiпленостi чи неприкрiпле-ностi (зв´язок з певною
територiєю, мiстом, рiчкою, горою i т. п.); 3) за наявнiстю чи
вiдсутнiстю надприродних персонажiв (елемент мiфологiï,
фантастики); 4) за ставленням оповiдача до подiй, що лежать в основi
твору.
Використавши критерiï, висунутi К. В. Чистовим, С. В. Мишанич
запровадив у жанрову диференцiацiю поняття епiчний ракурс кут, пiд яким
оповiдач подає подiï, та епiчна дистанцiя просторова i часова
вiддаленiсть процесу розповiдi вiд тих подiй, що лежать в основi фабули.
Зiставляючи цi критерiï, вчений вирiзнив три основнi форми вияву
епiчного ракурсу та епiчноï дистанцiï: 1) суб´єкт
перебуває на зовнiшнiй щодо зображуваного позицiï (не
виявляє своєï участi в зображуваному, перебуває
поза його межами, не висловлює свого ставлення; розповiдь про
минулi подiï iз значним часовим iнтервалом, вiдсторонена оповiдь
вiд третьоï особи); 2) суб´єкт знаходиться на
внутрiшнiй щодо зображуваного, але зовнiшнiй щодо iнших персонажiв
розповiдi позицiï, тобто вiн є очевидцем, свiдком,
спостерiгачем подiй, в яких вiн сам участi не брав (оповiдь бiльш
емоцiйна, деталiзована, але без розкриття внутрiшнього свiту персонажiв,
а лише припущення про ïхнi думки, вiдчуття, емоцiï; можуть
висловлюватись припущення, здогади, власнi спостереження, але оповiдь
вiдсторонена, переважно вiд третьоï особи); 3) суб´єкт
знаходиться на внутрiшнiй щодо зображуваних подiй та iнших персонажiв
оповiдi позицiï, тобто сам виступає одним iз учасникiв i
оповiдає про себе (оповiдь суб´єктивна, емоцiйна з
яскраво вираженою оцiнкою зображуваного, внутрiшньо-психологiчною
Мотивацiєю вчинкiв; описи деталiзованi, цитуються дiалоги, пряма
мова; Переважає теперiшнiй час, оповiдь ведеться вiд першоï
особи).
Користуючись цими основними критерiями жанровоï класифiкацiï
К. Чистова i С. Мишанича, можна видiлити основнi жанри iсторичноï
прози: легенда , переказ, народне оповiдання, бувальщина.
