Iдеалiзацiя образу Дон Жуана

Iдеалiзацiя образу Дон Жуана у байронiвському скептицизмi переходить тут
у пародiювання, згодом у сатиричне зображення дiйсностi, фальшивоï
моралi, суспiльних i особистих вiдносин. Байронiвський герой привабливий
чеснiстю, внутрiшнiм благородством, чистотою мрiй, пошуками великого
кохання , жiночого iдеалу. Але вiн позбавлений волi опиратися
пристрастям, тим паче, що загальновизнаноï моралi не визнає.
Рiзняться вiд мольєрiвськоï Ельвiри i гофманiвськоï Анни
i коханки байронiвського героя. Дон Жуан любить посправжньому i Джулiю,
i Гайде, i врятовану пiд час облоги Iзмаïлу туркеню, i Аврору.
Особливо вражають стосунки Дон Жуана i доньки пiрата Гайде, трагiзм
ïхнього справдi самовiдданого кохання, яке i руйнується
всупереч мрiям героя. Пiзнаючи жорстокостi свiту, байронiвський Жуан
поступово позбавляється романтичних iлюзiй, усвiдомлює
суворiсть життєвих реалiй, немилосерднiсть дiйсностi: так
перемагає у творi авторський скептицизм, iронiзування не тiльки
над долею героя, а й своєю власною, сам персонаж цього по сутi
сатиричного вiршованого епосу вiдтворений у процесi виховання життям, у
пошуках iдеалу.
Нагадаємо, жодну з жiнок байронiвський персонаж не зраджує
любовнi стосунки руйнуються обставинами. I в цьому теж вбачається
iронiя над романтичною окриленiстю як автора, так i його героя.
Концепцiю розкаяного грiшника в образi Дон Жуана де Маранья подає
у новелi “Душi чистилища” П.Мерiме. Його персонаж, кидаючи
виклик Боговi, намагається викрасти черницю з монастиря,
але… попадає у видiннi на власний похорон: труну несуть
“душi чистилища”, визволенi материнською молитвою. Розкаяний
грiшник Дон Жуан де Маранья iде пiсля цього в монастир, хоча грiх його
подвоюється: захищаючись, убиває брата зведеноï колись
дiвчини. Чернечий аскетизм, життя в молитвах i спокутi рятують грiшника,
який вмирає у святостi.
Самобутню, докорiнно вiдмiнну вiд попереднiх версiю традицiйного образу
подає у 1830 роцi (в “болдинську осiнь”) росiйський
поет Олександр Пушкiн в однiй iз “маленьких трагедiй”
“Каменный гость”, де герой широко розповсюдженоï
легенди, iнтерпретованоï багатьма лiтераторами, уперше постає
як персонаж глибоко трагiчний i в неординарностi характеру, i в пошуках
iдеалу кохання. Великий росiйський поет в iдейнохудожнiй змiст драми
втiлює певною мiрою й автобiографiчнi алюзiï, власне,
мрiï, неспiвмiрнi з дiйснiстю. Як i Байрон, i Гофман , Пушкiн
вiдштовхується вiд традицiйного трактування легендарного
персонажа, намагається реабiлiтувати його, зобразити трагiзм
героя, який, спокушаючись життєвими пристрастями, врештi знаходить
справжнє кохання, але гине внаслiдок вiдплати за минулi грiхи, так
i не здобувши омрiяного щастя.
Байрон з властивим йому скептицизмом виводить свого Дон Жуана з
романтичних iлюзiй до життєвих реалiй, Гофман надає
своєму персонажу, стилiзуючи суб'єктивно змiст Моцартового
творiння, ореолу мiстичноï фатальностi. Реабiлiтуючи традицiйного
героя, Пушкiн iде iншим шляхом. Його твiр це свого роду аналiз
пристрастi, долi людини, яка головний змiст життя вбачає у пошуках
жiночого iдеалу. Пушкiнський Гуан нiжний, поетичний, щирий i
безкорисливий у своïх почуттях. Йому не властивi жорстокiсть та
бездушнiсть, грубiсть та егоïзм класичних попередникiв. У той же
час Дон Гуан є смiливою, рiшучою людиною, не позбавленою
благородства i лицарських чеснот.
Водночас вiн талановита, творча особистiсть: саме пiсню на його слова
виконує Лаура. У своïх почуттях до жiнок (у пушкiнськiй драмi
ми зустрiчаємо двох Анну i Лауру, третю у спогадах Iнезу) вiн
позбавлений лукавства i зрадливостi. Пушкiнський Гуан не є
розпусником i професiйним мерзотникомвiдступником. Його захоплення
цiлком щирi, вiн дiйсно вiрить у те, що його почуття серйознi i
назавжди, навiть такий легкий, жартiвливо веселий любовний зв'язок iз
актрисою Лаурою. Врештi пушкiнський герой посвоєму моральний, хоча
ця мораль вiдповiдає скорiше гуманiстичним, а не християнським
принципам: власне, це особистiсть, закохана у земне життя, тому й
постiйно знаходиться у пошуках земного iдеалу, котрий часто
виявляється примарним. Проте втрачених жiнок, часто з його ж вини,
Гуан згадує з нiжнiстю i спiвчуттям. Про погублену Iнезу вiн,
наприклад, говорить iз сумом як про жертву кохання, нещасливу у шлюбi з
нелюбим чоловiком (”…голос У ней был тих и слаб как у
больной Муж у нее был негодяй суровый, Узнал я поздно… Бедная
Инеза!”2 129) i як про оманливий iдеал (Ты кажется ее не находил
Красавицей. И точно, мало было В ней истинно прекрасного. Глаза, Одни
глаза. Да взгляд… такого взгляда Уж никогда не встречал”
129). Дон Гуан упевнений у власнiй шляхетностi i популярностi, навiть у
симпатiях до себе самого короля:

• Меня он удалил, меня ж любя;
• Чтобы меня оставила в покое
• Семья убитого… .

Герой постає перед нами у той час, коли починає усвiдомлювати, що всi попереднi захоплення були звичайнiсiньким обманом його поетичноï уяви, артистичного екстазу:

• Они сначала правилися мне
• Глазами синими да белизною
• Да скромностью а пуще новизною;
• Да, слава Богу, скоро догадался
• Увидел я, что с ними грех и знаться
• В них жизни нет, все куклы восковые.

Власне, пушкiнський Гуан зображений на початку трагедiï у момент гiркого розчарування, що незабаром змiниться вiдчуттям знайденого щастя, а це визначить трагiчну ситуацiю: герой зустрiчає нежданонегадано справжнє кохання Дону Анну, яка носить жалобу по своєму мужу (саме його вбивцею i є Дон Гуан: на вiдмiну вiд попередникiв Пушкiн зображує Анну не донькою, а вдовою Командора, що i пiдсилює психологiчну любовну колiзiю).
Вигнанець Дон Гуан з'являється у Мадридi, щоб зустрiтись з юною
куртизанкою, артисткою Лаурою. Пушкiн тут вводить новий образ такого
собi морального двiйника Гуана в жiночiй подобi, щоб поглибити характер
героя, легковажного в любовних пригодах i трагiчного водночас у
своєму коханнi до Анни, коханнi, котре поставило б на шлях
прозрiння i покаяння. Зустрiч з Лаурою була, однак, затьмарена черговим
переступом: заставши у коханки Дона Карлоса, Гуан на поєдинку
вбиває суперника i без тiнi сумлiння залишається у
куртизанки.
Та в серцi героя запалала нова пристрасть образ iншоï жiнки,
помiченоï випадково у скорботi бiля статуï Командора
(”Под этим вдовьим черным покрывалом чуть узенькую пятку я
заметил” 133). Новим мотивом у пушкiнськiй драмi є i
переодягання Дон Гуана монахом. Це шлях до знайомства з жiнкою. Анна в
жалобi, яка скорiше показна, оскiльки Анна нiколи не кохала чоловiка:
ïï примусили вийти замiж з розрахунку (”Мы были бедны,
Дон Альвар богат” 153). Колiзiя поглиблюється тим, що Дона
Анна вiдгукується на почуття Дона Дiєго (таким iм'ям
називався ïй Гуан), i це цiлком психологiчно вмотивовано: адже вона
ще нiколи не знала справжньоï любовi. Проте Дон Гуан не тiльки
прагне перевiрити почуття Анни, а й хоче бути чесним перед нею. Саме
тому i вiдкриває ïй правду про загибель ïï
чоловiка: адже жiнка клялася помститися вбивцi (”Тогда бы я злодею
Кинжал вонзила в сердце” 159). Гуан чекає присуду!
Однак Анна не в силi опиратися своïм почуттям (”О Дон Гуан,
как сердцем я слаба”. 159). Сцена зiзнання є кульмiнацiйною
у драмi. Вона є свiдченням того, що герой, знайшовши нарештi свiй
iдеал, близький до покаяння i виправлення. Вiн прагне заручитися
надiєю i прощенням у випадково знайденоï любовi. Однак Гуана
знаходить i неочiкувана розплата: здiйсненi у минулому тяжкi грiхи не
вiдпускають його. Тим паче, що пушкiнський персонаж завжди покладався на
свою волю, iгноруючи волю Творця. Цим вiн i схожий на своïх
класичних попередникiв, саме як цинiк i безбожник, адже запрошення
статуï убитого Командора в гостi пiд час любовного побачення з
дружиною покiйника було не тiльки невинним жартом, а й свого роду
святотатством. Звiдси i трагiчнi наслiдки. Поєднання з Анною, яка
вiдповiла на почуття, подала надiю на наступну зустрiч, що визначила б
подальшу долю обох, виявилось неможливим. Адже ïм обом, i Гуану, i
Аннi (кожному посвоєму!), доведеться вiдповiсти за своï
грiхи. Статуя Командора, яка визначить трагiчний фiнал, виступає
тут символом грiховного минулого, яке стає перепоною герою до його
омрiяного, знайденого, але так i не здобутого щастя. У цьому
полягає i головна iдея генiальноï пушкiнськоï
трагедiï, що згодом трансформується у трагедiю самого автора.
Подiбно до свого героя Пушкiн пережив чимало захоплень, любовних
колiзiй, якi часто завершувались розчаруваннями, дуелями. Вiн, власне,
писав свого “Камiнного гостя” тодi, коли надiявся знайти
свiй жiночий iдеал, вимрiяну Мадонну в образi Наталi Гончаровоï,
справжню невгасиму любов. Зустрiч Гуана з камiнним гостем як iз символом
караючоï долi це прозiрливе передчуття поетом власного трагiчного
кiнця. На творчому злетi, на шляху до духовноморального очищення цей
кiнець принесе росiйському генiю куля чужинця кавалергарда Жоржа
Дантеса, своєрiдний прообраз якого зумiв iнтуïтивно вiдчути
поет у караючiй Статуï. Iснує версiя, що хтось iз гадалок
застерiгав Пушкiна про фатальну небезпеку вiд бiлого чоловiка на бiлому
конi: справдi, бiлявий вбивця Дантес носив бiлий мундир i ïздив на
бiлому конi. Так у знамениту Болдинську осiнь великий поет у долi
генiально iнтерпретованого ним самим Дона Гуана зумiв вiдчути свою
власну. Романтичнi iнтерпретацiï образу класичного героя у дусi
навернення його до покаяння й очищення залишили iспанський поет Зорiлья
(п'єса “Дон Жуан Тенорiо” 1844) i росiйський майстер
поетичноï драми О.К.Толстой (драматична поема “Дон
Жуан” 1860).
М. Г. Кудрявцев, доктор фiлологiчних наук, професор