Цiлюща сила пiснi i любовi

Украïнська пiсня! Хто не знає ïï, хто не
згадує ïï як наймилiшi спогади свого дитинства,
своєï бурхливоï юностi. Який митець не був натхненний
безмежною красою ïï образiв, не був вражений тiєю
особливою силою, що закладена у народнiй пiснi з глибини вiкiв? Народна
пiсня звертається до кращого, що є в людинi, пробуджує
гiднiсть, чеснiсть, самоповагу. Iз сивини столiть постають перед нами
славнi сини землi украïнськоï — Байда Вишневецький,
Дорошенко, Нечай, Богун, Богдан Хмельницький , Морозенко, козак Голота.
Яка людина працi — чи то на лузi при дорозi, чи серед степу
широкого, чи серед моря глибокого, чи серед гарячих мартенiвських цехiв
— не вiдчула ïï генiального ритму? Яка дiвчина не
оспiвувала прихiд кохання у цих пiснях? Яка мати не спiвала цих тужливих
i мелодiйних пiсень над колискою дiтей своïх?
Украïнська пiсня — генiальна поетична бiографiя нашого
народу. Iз ïï рядкiв постає образ народу-воïна i
народу-трудiвника, що вiками виборював свою незалежнiсть, право бути
самим собою, право жиги i дихати на повнi груди на рiднiй землi
Тяжкою була доля украïнського народу. Вiками ми боролися за свою
свободу, прагнули утвердити незалежнiсть. Вiками ми зазнавали утискiв,
не мали можливостi вiльно i щасливо жиги на рiднiй землi. Уся одвiчна
туга украïнського народу виливалася в його пiснi. Все найцiннiше,
що було в душi украïнця, закарбувалось у нiй. Ось чому кажуть, що
пiсня — це душа нашого народу. Як писав генiальний Тарас Шевченко:

• Наша дума, наша пiсня
• Не вмре, не загине.
• Честь i слава украïнському народовi,
• що створив цi пiсеннi скарби!

Добрим словом варто згадати генiального украïнського композитора Миколу Лисенка, який у тяжкий перiод царського гнiту присвятив своє життя збиранню i обробцi народного мелосу. Микола Лисенко казав, що вiн вчився у сiроï свитини, тобто у простих людей, генiальному дару творити пiсню, адже саме у народнiй пiснi, за словами композитора, душа божа сидить. Микола Лисенко творив на основi народноï пiснi, зберiгаючи перли фольклорноï творчостi i повертав народу очищенi i довершенi зразки як скромний дар сина й учня своєму батьковi та вчителю. Будьмо гiдними цих коштовних перлин, очищаймо ними нашi душi й серця, передаваймо цей скарб нашим дiтям i внукам!
Скiльки з уст нашого народу можна почути рiзних легенд, переказiв,
пiсень, приказок, оповiдок — трагiчних i смутних, веселих i
безжурних!
Кiлька рокiв тому в Чигиринi вiд сивоï бабусi, яка сидiла на ослонi
у своïй тiсненькiй хатинi серед барвистих рушникiв, вишитих
ïï сухими жилавими руками, я почув зворушливу легенду. Жила в
одному мiстечку дiвчина-красуня — струнка, чорноброва. Вона знала
безлiч старовинних пiсень i спiвала ïх так, що навiть людина, яка й
мови украïнськоï не знала, танула серцем, бо вiдчувала в тих
мелодiях i словах красу душi народноï. Звали ту дiвчину Оленою.
Вона мала от-от повiнчатися зi своïм коханим. Та заступили свiт
чорнi хмари вiйни, топтали й ганьбили землю нашу злi вороги. Провела
Олена свого нареченого на фронт, провела та й стала чекати…
I тiльки тодi, як звiльнився край Чигиринський вiд фашистiв, принiс
листоноша жаданий трикутничок. Але це друзi Тихона писали, що лежить
ïï суджений у далекому лазаретi смертельно поранений.
Називає адресу, кличе Олену, просить привезти води з джерела, що
на Замковiй горi, благає долю, аби Оленин голос почути i народною
пiснею свою душу наповнити. Швидко зiбралася дiвчина й подалася аж за
Урал. Вiдшукала, джерельною водою напувала i тихо спiвала улюблену
Тихонову пiсню:
Ой у лузi та ще й при березi червона калина…
I з тим ïï спiвом, ïï сердечним голосом усе яснiше
розплющувалися карi очi коханого, а на його блiдому, змарнiлому обличчi
тепло свiтилася усмiшка.
А коли забирала Олена додому немiчного калiку, лiкар-хiрург вiдкликав
ïï та сказав наодинцi: Це не ми, а ваша любов, вашi пiснi
врятували солдата вiд смертi.

• - Чудова легенда , — сказав я бабусi. — Зараз та дiвчина, мабуть, як i ви, — старенька та сива?
• - Нi, — усмiхнулася бабуся, — вона залишилася молодою. Любов i пiсня вберегли ïï вiд старостi. Пiзнiше я поцiкавився в одного з чигиринських журналiстiв, чи не чув вiн такоï легенди.
• - Як не чув? Та ж ви розмовляли з ïï героïнею, Оленою Прокопiвною, матiр'ю шести синiв. Шкода, Тихiн Iванович торiк помер.

Подiбнi легенди та перекази живуть, примножуються. Передаються з поколiння в поколiння iсторiя народу, його душа, вдача. Який же великий i безсмертний скарб культури народу нашого ми маємо успадкувати!..