Чим багатий мiй народ, якими скарбами вiн може подiлитися з iншими?

Григорiй Сковорода давно вже став символом мудростi украïнського
народу. Про великого фiлософа Украïни сказано i багато, i замало
водночас. Вiн був у всьому незвичайною людиною. За спогадами його
сучасникiв, одягався вiн охайно, але просто. ïжу вживав виключно
рослинну та ще молочнi продукти, i то раз на день пiсля заходу сонця,
м'яса й риби зовсiм не вживав. Кажуть, що це не була примха чи якiсь
забобони, це так вiдбувалося через властивiсть його органiзму. Спав
Григорiй не бiльше чотирьох годин на добу, вставав удосвiта.i йшов собi
або за мiсто, або в сади.
Ще малим хлопчиком вiн сприймав слово, як музичний i живописний елемент,
а до письма вiн ставився, як до образного мистецтва. Слово було для
нього, нiби музика: пiзнати, що там у книжках, сторiнки яких укритi
писемними знаками, було для нього те ж саме, що вiдчути красу
мелодiï, насолодитися нею. Його генiальна творчiсть настiльки
проста у сприйняттi, наскiльки складна у тому, щоб пристосувати
ïï до себе. ДоСковороди дуже тяглася молодь, про нього писали
в листах, обговорювали його думки, навiть сперечалися щодо його мудрих
висловлювань, якi потiм помандрували у свiт афоризмiв. Гучна слава про
мандрiвного фiлософа поширювалася при тому, що за життя iз його творiв
не було надруковано нiчого.
Мудрий Сковорода бентежно ставився до таких речей, на якi iншi просто не
звертали уваги, що для звичайних людей було буденним i звичайним. Йому
хотiлося прочитати книгу буття людини, дiйти до розумiння сенсу життя
кожноï людини, осягнути загадкову людську душу й тi змiни, якi з
нею вiдбуваються, i як це впливає на характер i життя загалом. Вiн
сказав про свiт i людину таке, чого не сказали iншi, навчав людину жити
так, як не вчили iншi, а найголовнiше сам жив так, як навчав.
Фiлософськi твори великий мудрець писав доступною мовою, вiн уводив у
ïхнiй текст притчi, байки, часом навiть прикрашав власними
малюнками. I все це було заради Людини, заради розкриття й
удосконалювання ïï духовного свiту, а значить, i повноï
гармонiï з усiм матерiальним свiтом. Вiн був учителем-творцем, а не
вчителем-ремiсником. Жив так, як навчав, а навчав через мудрiсть
свiтову, творив своє вчення в живих i зрозумiлих образах за
допомогою слова, музики, малюнку.
Свiт ловив мене, та не спiймав написано на могилi Григорiя Сковороди, i
в цьому вся проста мудрiсть великого фiлософа, бо вiн прагнув жити
згiдно зi своïми моральними переконаннями й залишатися морально
чистим. Його творчiсть не лише надбання украïнського народу, за
кордоном створенi цiлi iнститути, якi дослiджують, вивчають, зiставляють
його творчий доробок. Самiйло Величко та його лiтопис. Ця видатна людина
полишила чимало загадок для iсторикiв, оскiльки з його бiографiï
багато що залишилося нез'ясованим. Хоча iз самого лiтопису виразно
помiтно, що Величко був надзвичайно освiченою людиною. Тому
висловлюються припущення, що до початку своєï служби вiн
навчався в Киïвськiй академiï. На користь цього свiдчить i те,
що його було висунуто до вiйськовоï канцелярiï, а туди, як
вiдомо, брали тiльки тих, хто пройшов курс наук! у найавторитетнiшому
тодi закладi, яким вважалася академiя. Канцеляристи вели всю
документацiю вiйська, брали участь у прийомах iноземних послiв,
ïздили в депутацiях за кордон. Чи й треба казати, що це був вельми
представницький корпус з-помiж усього козацтва. Iз них вийшло чимало
прославлених воєнною доблестю полковникiв i гетьманiв.
На життя Самiйла Величка випало немало складних перипетiй. Вiдомо, що
пiсля страти Кочубея, вiн, як наближена до нього особа, потрапив до
в'язницi, де йому довелося пробути кiлька рокiв. Згодом клопотаннями
друзiв Величка було звiльнено. Вийшовши iз в'язницi, вiн
поселяється спершу в Диканьцi, у маєтку Кочубе-ïв, а
потiм у селi Жуках пiд Полтавою, де цiлком вiддає себе
лiтературнiй роботi. Повiльно, впродовж багатьох лiт народжується
ця видатна в нашiй iсторiï та культурi книга, яка стане вiдомою пiд
назвою Лiтопису Самiйла Величка.
Готуючись до своєï роботи, Величко вивчив багато iсторичних
джерел польською, росiйською, нiмецькою, латинською мовами. До речi, у
нього була рiдкiсна колекцiя книг всяких манускриптiв, яку вiн збирав
упродовж усього життя. У наукових бiблiотеках дослiдники часто
натрапляють на старовиннi фолiанти, де стоïть напис: Iз книг
Самiйла Величка, канцеляриста. Там є не тiльки iсторичнi хронiки,
лiтописи, документи, що були необхiднi для роботи Величка, а й художнi
твори. Iз усього виразно помiтно широке поле його читацьких зацiкавлень.
Але навiть якби й не знаходилися тi книги, все одно зрозумiло: Величко
належав до найосвiченiших людей свого часу. У цьому легко
переконує його лiтопис. Величко поклав собi за мету розповiсти
читачевi про всi найважливiшi подiï в Украïнi, що вiдбувалися
протягом семи десятилiть. Та це не звичайна хронiка, у якiй просто
фiксуються чи переказуються тi подiï. Лiтопис є воднораз i
твором художнiм, бо автор знаходить яскравi барви для своєï
оповiдi, збагачує ïï важливими деталями, у численних
лiричних вiдступах висловлює своє ставлення до подiй i
людей, сперечається з рiзними джерелами, докоряє своïм
попередникам i сучасникам за ïхнi лiнощi у вивченнi iсторiï.
Все це пише справжнiй патрiот, який i не приховує своïх
настроïв та симпатiй. У канву тексту автор вставляє уривки з
художнiх творiв украïнських авторiв, через те розповiдь його щедро
пересипана народними прислiв'ями й приказками. Широко використовує
Величко перекази й легенди, якi на той час iснували й вiдображали багато
iсторичних подiй, засвiдчуючи сприйняття й оцiнки ïх простим людом
Украïни.
Лiтопис книга про Украïну, про ïï непросту долю, про
ïï видатних i рядових людей. А водночас i про самого Самiйла
Величка, який нiби на сповiдi в читача розповiдає про свою вiру,
надiю, про своï прикрощi й болi, дiлиться своєю мудрiстю.
Так, йому є не тiльки що переказати з багатоï та
складноï нашоï iсторiï, а й розповiсти про.себе. Однак,
як людина надзвичайно делiкатна, боïться надто зосереджувати увагу
читача на власнiй персонi, i тiльки врядй-годи виривається в нього
емоцiйний вигук такого характеру.
Йому не пощастило побачити свою працю опублiкованою помер, полишивши
величезний рукопис для майбутнього. I тiльки 1848 року вийшов у свiт
перший том лiтопису, потiм другий, третiй i четвертий. Значення
цiєï книги в украïнськiй iсторiï та культурi просто
важко переоцiнити. Вона розповiдає людям, до якого народу вони
належать, чиï духовнi дiти. Лiтопис став настiльною книгою всiх
наших iсторикiв, з нього черпали матерiал i духовну енергiю найкращi
нашi письменники. Це справдi велика книга украïнського народу. Це
подвиг усього життя Самiйла Величка. Хтось iз великих сказав: Усе
минає, а слово залишається. Це найбiльше з див нинiшнього
свiту, диво написаного слова, що мандрує через роки, столiття,
поколiння.