Авторська позицiя в Богданi Хмельницькому Мериме

В Богданi Хмельницькому Мериме займає набагато бiльше проросiйську
позицiю. Вiн, навiть, надiляє мовлення Хмельницького на
вирiшальнiй Радi такими словами: З Московией ми є однiєю
церквою, одним тiлом, головою якого є Iсус Христос. Наслiдку
об'єднання вiн бiльше не осмислює, але не втримується
вiд точноï характеристики рiзницi, що iснувала мiж козацькою й
московитской психологiєю
Коли магiстрат Львова вiдмовився вiд переходу мiста пiд владу Олексiя
Михайловича, пояснивши це повагою до присяги королевi, переяславский
полковник И. П.Тетеря вiдповiв латинню: Sitis constantes et generosi
(постоянний i гiдне мiсто), а генерал московiтiв зрозумiв вiдмову Львова
як бунт. Швидше за все, пiд час створення Богдана Хмельницького Мериме
найбiльше цiкавила Польща, що не могла стати великою державою через те,
що розбудила народний гнiв
Мериме ввiв у французьку мову чимало украïнiзмiв, пов'язаних з
козацтвом (un iessaoul, un kourgane, la boulava i т.д.) Важливим є
таке нововведення, як la cosaquerie. Мериме створив його на зразок
французького jacquerie (жакерия), спорIднивши в такий спосiб французьке
селянське повстання 1358 р., що привело до знищення крiпосництва, i Нацiонально-
визвольнiй вiйнi украïнського народу
Ставитися те тоï частини спадщини Мериме, що присвячена козацтву
потрiбно обережно. Якщо в Козаках Украïни ми бачимо просто
зацiкавленiсть козацтвом як культурно-iсторичним феноменом, то в Богданi
Хмельницькому вiдчувається полiтична тенденцiйнiсть. Розiбратися
iз цим феноменом неможливо без облiку тих змiн, якi вiдбувалися у
творчостi Мериме протягом життя. Якщо пiд час Липневоï
революцiï 1830 р. вiн у складi Нацiональноï гвардiï
захищав лiберальнi цiнностi, то пiд час Лютневоï революцiï
1848 р., знову в складi Нацiональноï гвардiï — виступив
проти повсталих робiтникiв. Мериме боявся втратити те постiйне мiсце в
суспiльствi, що вiн зайняв пiсля кiнцевого падiння Бурбонов в 1830 г.
Обiймаючи посаду iнспектора iсторичних пам'яток Францiï, Мериме
рятує пiд час революцiйного безладдя античну колекцiю Лувра й
перетворюється з лiберала в консерватора. Головним для нього
стає не Воля, а Порядок. Вiн вiдверто заявляє, що ранiше вiн
поетизував Волю, а тепер вона асоцiюється для нього з жiнкою, що
пiд час барикадних боïв перерiзувала горло офiцеровi. Вiдразу ж
пiсля Лютневоï революцiï починається зближення Мериме з
росiйською елiтою (И. С.Тургенєв, сiм'я Трубецких i iн.). Вiн
вивчає росiйська мова й усе бiльше цiкавиться культурою слов'ян.
Тут вiн не був єдиним. Уже iснував слов'янський цикл Жорж Санд
(Про слов'янську лiтературу, Ян Жижка, Прокiп Великий). Чимало уваги
придiлила письменниця слов'янському питанню в романах Консуело i Графиня
Рудольштадт, хоча ïï в першу чергу цiкавила боротьба
польського й чеського народiв за нацiональну незалежнiсть. У повстаннi
таборитiв Жорж Санд побачив один з перших проявiв соцiалiстичного руху.
Але в Мериме були зовсiм iншi полiтичнi захоплення. В 1851 р. вiн
пiдтримав переворот, що привiв до диктатури Наполеона III, що, як
вiдомо, пiдтримав дiï росiйського уряду на територiï
повсталоï Польщi
Ми не можемо затверджувати нiчого остаточно, адже не маємо
документальних пiдтверджень. Але, як i у випадку з Вольтером, робота,
пов'язана з пiдтримкою полiтичноï лiнiï Росiйського уряду
збiглася з iстотним полiпшенням матерiального становища Мериме. В 1863
р. в Журналь де Саван виходить серiя статей про Богдана Хмельницькому
(якого в Польщi вважають зрадником). Письменник оспiвує позитивну
роль гетьмана в iсторiï й одночасно будує вiллу в Каннах. А в
1864 р. виходить серiя статей, що оспiвує особистiсть Петра I (
Iсторiя Петра Великого). Iмператорська сiм'я Францiï при цьому
буквально обсипає Мериме почесними нагородами й званнями ( Великий
хрест ордена Почесного легiону й т.д. ).
В 1869 р. виходить Iсторiя мнимоï Єлизавети II i знову Мериме
виступає прихильником росiйського царату. Цього разу вiн
виправдує Катерину II, що нiбито знищила законну спадкоємицю
престолу, дочка Єлизавети (князiвну Тараканову). Мериме
затверджує, що на матерiалi архiвiв iмператора Олександра вiн
установив: мнима дочка Єлизавети була звичайною аферисткою. I пiд
час повенi на Невi ïï навмисно нiхто не палив, вона сама
зачахла в Петропавловской мiцностi вiд сухоти
До самоï смертi Мериме виступав проти загального виборчого права й
боявся народноï держави, як вогню. Коли в 1870 р. диктатуру
Наполеоновi III скинули, стала зрозумiло: Францiя все-таки таки йде
шляхом парламентсько-президентськоï республiки, Мериме сказала:
Францiя вмирає, i я хочу вмерти разом з нею. Це були щирi слова,
сказанi незадовго до смертi. I тому здається дивноï сугубо
народна позицiя письменника, що вiн демонструє в Богданi
Хмельницькому. Адже вона не збiгається з реальними полiтичними
переконаннями людини, що пiд час диктатури обiймав посаду сенатора й
нiколи не зневажав кар'єрними досягненнями