Сатира в лiтературi (по творчостi М. М. Зощенко)
Росiйськi письменники-сатирики в 20-i роки вiдрiзнялися особливою
смiливiстю й вiдвертiстю своïх висловлень. Всi вони були
спадкоємцями росiйського реалiзму XIX столiття. Iм'я Михайла
Зощенко коштує в одному рядi з такими iменами в росiйськiй
лiтературi, як А. Толстой, Iлля Ильф i Євгенiй Петров, М.
Булгаков, А. Платонов.
Популярностi М. Зощенко в 20-е роки мiг позаздрити будь-який маститий
письменник Вроссии.
Але його доля зложилася надалi суворо: ждановская критика, а далi
— довге забуття, пiсля якого знову пiшло вiдкриття цього чудового
письменника для росiйського читача. Про Зощенко почали згадувати як про
письменника, що пише для розваги публiки. Зараз нам добре вiдомо, що
Зощенко був талановитим i серйозним письменником свого часу. Менi
здається, що для кожного читача Зощенко вiдкривається
своєю особою гранню
Вiдомо, що багато хто дивувалися, коли Пригоди мавпи викликали на себе
гнiв чиновникiв вiд радянськоï культури. Але в бiльшовикiв, по-
моєму, було вже вироблене чуття на своïх антиподiв. А. А.
Жданов, критикуючи й знищуючи Зощенко, що висмiював дурiсть i тупiсть
радянського життя, проти власноï волi вгадав у ньому великого
художника, що представляє небезпеку для iснуючого ладу. Зощенко не
прямо, не в чоло висмiював культ бiльшовицьких iдей, а зi смутною
усмiшкою протестував проти будь-якого насильства над особистiстю
Вiдомо також, що у своïх передмовах до видань Сентиментальних
повiстей, iз пропонованим нерозумiнням i перекрученням своєï
творчостi , вiн писав: На загальному тлi величезних масштабiв i iдей цi
повiстi про дрiбних, слабких людей i обивателiв, ця книга про жалюгiдне
життя, що йде, дiйсно, треба думати, зазвучить для деяких критикiв
якоюсь верескливою флейтою, якоюсь сентиментальним образливим тельбухом.
Менi здається, що Зощенко, говорячи так, захищався вiд майбутнiх
нападок на свою творчiсть Одна з найбiльше, на мiй погляд, значних
повiстей цiєï книги Про що спiвав соловей. Сам автор про цю
повiсть сказав, що вона … мабуть, найменш сентиментальна iз
сентиментальних повiстей. Або ще: А що в цьому творi бадьоростi, може
бути, кому-небудь здасться обмаль, те це не вiрно. Бадьорiсть отут
є. Не через край, звичайно, але є.
Я вважаю, що таку бадьорiсть, яку запропонував служителям культу письменник-
сатирик, вони сприймати без роздратування не могли. Починається
повiсть Про що спiвав соловей словами: Але ж посмiються над нами рокiв
через триста! Дивно, скажуть, людишки жили. Якiсь, скажуть, у них були
грошi, паспорти. Якiсь акти громадянського стану й квадратнi метри
житловоï площi…
Ясно, що письменник з такими думками мрiяв про бiльше гiдний для людини
свiтi. Його моральнi iдеали були спрямованi в майбутнє . Менi
здається, Зощенко гостро вiдчував зашкарублiсть людських вiдносин,
вульгарнiсть навколишнього його життя. Це видно з того, як вiн
розкриває тему людськоï особистостi в маленькiй повiстi про
щиру любов i справжнiй трепет почуттiв, про зовсiм незвичайну любов.
Мучачись думками про майбутнє краще життя, письменник часто
сумнiвається й задається питанням: Так чи буде вона
прекрасна? I вiдразу малює найпростiший, розхожий варiант такого
майбутнього: Може бути, усе буде безкоштовно, даром.
Скажемо, даром будуть нав'язувати якi-небудь шуби або кашне в Гостином
дворi. Далi письменник приступає до створення образа героя. Герой
його — найпростiша людина, i iм'я в нього пересiчне — Василь
Билинкин. Читач чекає, що автор зараз почне висмiювати свого
героя, але нi, автор серйозно оповiдає про любов Билинкина до Лiзи
Рундуковъй. Всi дiï, якi прискорюють розрив мiж закоханими,
незважаючи на ïхню смiховиннiсть (винуватець — недоданий
невестиной мамашей комод), я вважаю, все-таки — сiмейна серйозна
драма
У росiйських письменникiв-сатирикiв взагалi драма й комедiя iснують
поруч. Зощенко як би говорить нам, що, поки такi люди, як Василь
Билинкин, на питання: Про що спiває соловей? — будуть
вiдповiдати: Жерти хоче, вiд того й спiває, — гiдного
майбутнього нам не видать. Не iдеалiзує Зощенко й наше минуле. Щоб
у цьому переконатися, досить прочитати Блакитну книгу. Письменник
знає, скiльки вульгарного й жорстокого за плечима людства, щоб
можна було враз вiд цiєï спадщини звiльнитися. Але я вважаю,
що об'єднанi зусилля письменникiв-сатирикiв 20- 30-х рокiв,
зокрема тих, кого я називав на початку свого твору, вiдчутне наблизили
наше суспiльство до бiльше гiдного життя
