Проби Рафаеля
З iншого боку, Рафаель, видавши Проби в 1580 р ( И-II книги) iперевидавши ïх ще чотири рази — 1582, 1587, 1588 р. (дата ще
одного видання не встановлена), у видання 1588 р. внiс близько шiстисот
доповнень i вперше включив третю книгу, а потiм у так званий бордоский
екземпляр (це був екземпляр видання 1588 р.) вiн продовжує вносити
новi доповнення й виправлення (його недостатньо точна публiкацiя
належить до 1595 р., а бiльше точна, яка стала основа для наступних
видань, — до 1912 р.). Щира книга Рафаель дiйсно, начебто живе у
своєму життi, ïï склад не заданий i жорстко не
фiксований. Очевидно, саме цим пояснюється виникнення
традицiï друкувати Рафаеля уривками. Воля доповнень, таким чином,
перетворилася у волю вилучень. Iнакше кажучи, пробам як текстовiй
єдностi властива та сама жанрова воля, що й пробi (есе) як
окремому добутку
Книгу Рафаель можна розглядати як зразок художньо-фiлософськоï
прози. Згодом, нехай це будуть фiлософськi повiстi Вольтера або
фiлософський роман XX ст., у цiй групi жанрiв затвердить той самий, що й
у М., принцип побудови добутку: героєм такого добутку стає
iдея, а сюжетом — випробування цiєï iдеï.
Успадковуючи монтенивское есе Про педантизм, всiх людей можна подiлити
на фахiвцiв (педантiв), дилетантiв i концептуалiстiв. Рафаеля —
мислитель, що формулює й випробовує своï iдеï,
безсумнiвно, концептуалiст, i в цьому його особливе значення для читачiв
наступних епох
Рафаель iз його концепцiєю людини став цiкавий кожному, оскiльки
вирiшив саму складну проблему фiлософiï людського iснування:
суперечливу природу людини вiн знайшов i розкрив у самому собi.
Самоаналiз, пiднятий у ранг методу фiлософського пiзнання,
продемонстрував Рафаель своï особливi евристичнi можливостi в
осмисленнi сутностi людини, такi можливостi якi нiякими iншими способами
не пiдлягають безумовному перенесенню у фiлософську доктрину.
При цьому Рафаелю вдалося уникнути Сцилли й Харибди в проблемi людини.
Вiн не впав у солiпсизм, у визнання свого я за єдину реальнiсть, а
тим часом французький фiлософ i лiкар XVII ст. К. Брюне, що виходив зi
схожих до монтенивських установок, фатальним способом прийшов до
цiєï нiсенiтницi (А. Шопенґауер має сенс, що
витончених солiпсистiв можна знайти хiба що серед божевiльних). Але
Рафаель, заперечуючи безмiрнi претензiï людини, не
приєднується й богословськоï традицiï осуду людини
(ПРО, нiкчемна мерзеннiсть людського положення, у мерзенне положення
людськоï нiкчемностi! — читаємо в трактатi Iнокентiя
III Про зневагу до людини, або про нiкчемнiсть людського положення,
написаному мiж 1194 i 1195 р.). Рафаеля взагалi є чужими
крайностями у всiм. Вiн виявляє дивну у свiй час вiротерпимiсть
Релiгiйний фанатизм неприйнятний для Рафаеля, як неприйнятнi
iнквiзицiï, катування, полювання на вiдьом. Жодна ворожнеча,
— пише вiн, — не може дорiвнятися до християнського. Наша
ревнiсть творить чудеса, коли вона узгоджує з нашою схильнiстю до
ненавистi, жорстокостi, марнославству, жадiбностi, злославию й
повстанню… Наша релiгiя створена для усунення недолiкiв, а
насправдi вона ïх захищає, годує й збуджує (II,
розд. XII). Але й безвiр'я випробовує вiд французького мислителя
такого, же осуду, атеïзм для нього є навчання страшне й
протиприродне, котре до того ж ледь вкладається в людськiй головi
через властиву йому нахабнiсть i розбещенiсть… (II, розд. XII).
Хоча можна помiтити, що такий енергiйний осуд є не до кiнця щирим:
покладання надiй на вiру не перешкодить нашому скептиковi
рацiоналiстично мiркувати про неможливiсть чудес у буденному життi: вiд
оповiдань очевидцiв вiд таких чудес у нього вуха в'януть (III, розд.
XI). Я людина з розумом грубуватим, — говорить Рафаель, — зi
схильнiстю до всього матерiального й правдоподiбному (там же). Це
мерехтiння iдеï в жодному випадку не може бути зведене до
безпринципностi Рафаеля, хоча неодноразово протягом сторiч давало привiд
для довiльностi в його тлумаченнi. Залежно вiд орiєнтацiï
коментатора ,Рафаель бував i добрим католиком, i стовiдсотковим
атеïстом, i захисником науки, знання, якi здобувається на
практицi, i агностиком, що заперечує вiрогiднiсть будь-якого
знання. Але будь-яка спроба одноизмерного прочитання, Рафаель свiдчить
про небезстороннiсть коментатора, а не Рафаель. Коли в Дiалогах мертвих
i новотимчасових осiб Б.Фонтенель надає Сократови в парi Рафаеля,
те вже цим французький скептик спрощується, адже вся
оригiнальнiсть цього мислителя в тiм, що дiалог вiдбувається в
ньому самому
Основу такого свiтогляду й дає Рафаеля, поглиблення в самого себе,самоспоглядання й самоаналiз. Напевно, тут ще немає тоï мiри
саморозкриття, що — не без впливу М. — визначає собi
Ж. Ж. Руссо у своïй Сповiдi. Рафаеля повiдомляє нас
нескiнченна кiлькiсть деталей про своє самопочуття, про те, як вiн
переносив, наприклад, почечнокаменную хвороба, або про те, що вiн охоче
одягався в усi чорне або в усi бiле, що здригався при нахабному
пострiлi, i якось упав з коня… Французький лiтературний критик Г.
Лансон, перераховуючи масу таких деталей, все-таки виявляє, що
Рафаель якось забуває представити себе радником парламенту,
приказним, i цим додається остання риса нашого фiлософа:
марнославство в його надiйнiй формi, дворянське марнославство
розбагатiлого буржуа Поля — Сон не без iронiï зауважує
подiбнiсть Рафаеля з мольеривским Журденом, мiщанином-шляхтичем
Все-таки, напевно, ця маленька слабiсть не применшує особистостей
Рафаеля, а, навпаки, доповнює природну людянiсть його образа.
Бiльш того, вона цiлком розмiрна з його особистими домаганнями лише на
якесь середнє мiсце в суспiльствi, у жодному випадку не на вершинi
його, але й у жодному випадку не на його найбiльш низькiй сходинцi. Тут
немає життєвого принципу, бути сiрiстю. У Рафаелевi
серединнiсть особистостi в суспiльних зв'язках знову виступає
засобом скептичного розуму, що обгороджує самого себе вiд
крайностей особистiсноï активностi, як i пiдневiльностi. Це, таким
чином, особливе людське право, що забезпечує його достоïнство
Д. Дiдро вдало назвав скептичне вiдношення до людського пiзнання вагами
Рафаеля, але або не треба було б бачити цi ваги значною мiрою в тiм
звичайному, зниженому я, що захищає фiлософа вiд крайностей
надлюдини. Напевно, Вольтер, Дiдро, Руссо й iншi енциклопедисти епохи
Освiти були настiльки ослiпленi достоïнствами скептичного
монтенивского методу i його психологiзмом у зображеннi людини, якi
недооцiнили фiлософського значення для мислителiв тоï зниженоï
особистостi, що вiн демонструє, насамперед, на власному прикладi.
Менш захоплений Рафаель росiйський фiлософ А. Лосєв щодо цього,
коли пiдкреслює: Навряд чи ми помилимося, коли скажемо, що в
Рафаеля в дуже яскравiй формi виражене послаблення самопочуття
людськоï особистостi, що ïï задавливает i безумовна
розгубленiсть перед iснуючим хаосом життя… погляди Рафаеля —
це суцiльна критика вiдродження титанизма…
Або не тут криється фiлософське пiдґрунтя самоï форми
Проб, того, що, як зауважував О. де Бальзак , Рафаель починається
й закiнчується в кожнiй своïй фразi? Помiтимо, що ïхнiй
безладний характер завжди бентежив його послiдовникiв i давав опонентам
привiд для критики. М. Шаррон, учень Рафаеля, свою роботу Про мудрiсть
будує майже за Рафаеля: вiдмiннiсть вiд М. — у впровадженнi
суворого порядку в структуру й у виклад своïх поглядiв. Французький
просвiтитель XVIII ст. е. Б. Кондильяк енергiйно заявляє, що не
хотiв би бути приреченим на те, аби тiльки завжди читати лише
письменникiв, схожих на Рафаеля. Як би там не було, порядок надiлений
перевагою: вiн подобається бiльш постiйно; вiдсутнiсть порядку
подобається лише зрiдка, i зовсiм немає правил, якi б
забезпечували йому успiх. Отже, Рафаель досить щасливий, коли на його
долю припав успiх, i було б досить самовпевнено намагатися наслiдувати
його. Сторiччям пiзнiше французький лiтературний критик Г. Лансон з
певною зарозумiлiстю писав, що Рафаель краще нашпигував, чим збагатив
свою книгу… численними доповненнями…, що заголовок iнодi
стосується незначного мiсця в роздiлi, iнодi ж не має
жодного вiдношення до нього, що монтенивская фраза разюче неорганiзована
i щодо цього Рафаель є безумовним регресом у французькiй прозi.
Але все-таки лише цiєю обставиною в Рафаелевi справа не
вичерпується. Антититанизм для себе — за визнання
особливоï парадигми великоï особистостi для iнших — не
мiг не вести до iншого подання про порядок, про упорядженiсть в
iнтелектi й духовному життi приватноï особи як людського типу.
Макявелли трагiчно жертвує мораллю монарха заради єдностi
народу й сили держави. I пiдґрунтя для цього — не в
надлюдинi, а в надлюдських вимогах, де особистостi монарха: у ньому
втiлена держави; i моральний вибiр обмежується державним iнтересом
(а не мiркуваннями особистоï користi або особистоï вигоди
монарха як приватноï людини).
