Остання зустрiч Раскольникова з Порфирiєм Петровичем. (Злочин i покарання, ч. VI, гл. II.)

Роман Федора Михайловича Достоєвського “Злочин i
покарання” — “один iз самих складних добуткiв
росiйськоï лiтератури, у якому автор розповiв про iсторiю загибелi
душi головного героя пiсля здiйснення ïм злочину, про вiдчуження
Родiона Раскольникова вiд усього миру, вiд найближчих йому людей —
матерi, сестри, друга…
Пiсля сцени вбивства практично вiдразу починається покарання
злочинця. Адже подальший хiд роману є спростуванням теорiï
Раскольникова.
Вiд убивства до визнання проходить усього мiсяць. Боротьба iз самим
собою не припиняється нi на мiнуту. I увесь час “за
лаштунками” вiдчувається присутнiсть Порфирiя Петровича,
хоча зустрiчаються цi героï за увесь час усього три рази
Слiдчий скидає маску тiльки в останнiй момент, коли приходить до
Раскольникову на квартиру. Вiн симпатизує Родiоновi, бажає
йому добра, але вiн же й провокатор, що повинен витягнути визнання в
пiдозрюваного. Роль слiдчого в романi — це постiйнi пiдсмiювання
над головним героєм, при всiй серйозностi вiдносини до нього.
Слiдчий спiвчуває Раскольникову, по-своєму любить його, i
Родiон нiяк не може вловити, коли Порфирiй Петрович серйозний, а коли
валяє дурня. Вiн говорить страшнi, речi, робить жахливi натяки,
але ïх шутейная форма бiльше, нiж натяки, зачiпає Родiона.
Смiх слiдчого перетворює гiганта Раскольникова в комiка. Проти
цього приниження Родiон повстає й на цьому й попадається
Порфирiй — це загадка для героя, магнiт, до якого вiн тягнеться й
вiд якого вiдштовхується. Слiдчий волi Раскольникова
протиставляє свою волю. Особа Порфирiя Петровича i його ”
хи-хи”, змiшанi з жалем, нетерпимi для “наполеончика”
зi Столярного провулка. I лише коли вiн приходить до Раскольникову на
квартиру, вiн не смiється, не подхихикивает i цим знiмає
маску й добиває Раскольникова. Слiдчий вiдверто обвинувачує
його й пропонує з'явитися з винноï, хоча заарештувати його не
можна через вiдсутнiсть доказiв. Вiн упевнений, що в Раскольникова все
налагодить згодом, що йому “давно вже повiтря перемiнити
треба”, що йому просто необхiдно постраждати — це його
вилiкує Прощаючись, Порфирiй Петрович радить Раскольникову, коли
вiн надумає покiнчити самогубством, залишити “коротку, але
докладну записочку” у два рядки, оскiльки так “шляхетнiше
буде-з”. Виснажений страхом викриття Розкольникiв переглядає
якщо не саму свою теорiю, то своє мiсце в нiй, i з огидою
почуває раптом, як вiн ослабшав, фiзично ослабшав. “Я це
повинен був знати, — думав вiн з горькою усмiшкою, — i як
смiв я, знаючи себе, передчуваючи себе, брати сокиру й кривавитися?.. Я
зобов'язаний був заздалегiдь, знати… е! Так адже я ж заздалегiдь i
знав!.. — прошептав вiн у розпачi”.
Читаючи Достоєвського, ми продовжуємо дивуватися силi його
художнього прозрiння. У чому ж така незвичайна привабливiсть творчостi
цього письменника? Кожний рядок його книг присвячений людинi. У центрi
його творчостi коштує людина й вiчнi питання людського буття,
питання добра й зла, на якi вiн намагається дати вiдповiдь.
Головне завдання своєï творчостi Достоєвський бачило в
тiм, щоб шукати людини в людинi. Болем i жалем за “принижених i
ображених” пронизанi добутки письменника-гуманiста, людини, що
думав, страждав i мучився
Границi злочину й покарання простираються набагато ширше чисто зовнiшнiх
учинкiв героя. Дiя роману розвертається в першу чергу в душi
Раскольникова, що починає виношувати план убивства задовго до його
здiйснення. Обстановка вбогостi, бруду, пияцтва, розпусти, безпорадностi
й приниження, що оточує Родiона, отруює його iснування, i в
його збудженому, хворобливому мозку народжується дивовижна теорiя;
у нерухливе болото життя, де панує несправедливiсть i розпач,
необхiдно внести момент руху, свiжий струмiнь, що змете все непотрiбне,
незначне, неварте, що заважає жити тим, хто право має. Тодi
на землi настане, нарештi загальне щастя, не буде нi голоду, нi
страждань. Заради тих, кого любиш, потрiбно переступити чортам, зробити
перший крок, стати початковою ланкою того ланцюга, що зв'язує
сьогодення з свiтлим майбутнiм.
Саме iз цих, здавалося б свiтлих думок i починається злочин
Раскольникова, його неправда самому собi, що виявляється для нього
капканом, звiдки вибратися неможливо: Точно вiн потрапив клаптиком одягу
в колесо машини, i його початок у нього втягувати. Ця неправда
видаляє Раскольникова вiд людей i вiд Бога; у своïй
непомiрнiй гординi вiн заходить занадто далеко, бачачи себе надлюдиною,
вершителем людських доль: Наполеоном хотiв зробитися, того й убив
— одне це визнання перекреслює все, що було ïм сказане
про справедливiсть i щастя. Якщо до вбивства вiн ще не зiзнається
собi в тiм, що джерело його теоретичних побудов криється в
егоïзмi й самолюбствi, те пiсля злочину ненависть до людей
стає настiльки явноï, що вiн цього не приховує: Я один
хочу бути один, один, один; йому не потрiбний навiть Бог: Може, i Бога-
Те зовсiм немає?
Але в той же час вiн не може винести самiтностi й спустошення, у якi
занурена його душа. Тепер, коли вiн довiв собi й iншим, що вiн не вошi,
а право має, вiн, як нiколи ранiше, вiдчуває себе твариною
дрожащею, нелюдиною. Вiн виявляється в тупику й сам
зiзнається собi в цьому: Принципи-Те я й убив, а переступити-те не
переступив, на цiй сторонi залишився… Тiльки й зумiв, що вбити. Та
й того не зумiв, виявляється… Але, бачачи всю облуднiсть i
неспроможнiсть своïх поглядiв, Розкольникiв усе ще стоïть на
мiсцi; вiн скам'янiв у гординi й неправдi й не може зрушитися нi на
крок. Щоб полегшити совiсть, Розкольникiв створює видимiсть руху,
знову йде на обмани: вiн є з винноï, кається на площi й
у судi, вiдправляється на каторгу. Але це мниме каяття не
вирiшує його внутрiшнiх проблем, вiн як i ранiше залишається
вiдчуженим вiд людей i вiд Бога. Можна помiтити, що вiра в рятiвничiсть
його свiтогляду йде не по убутноï, а по наростаючi. За годину до
явки в полiцiю Розкольникiв говорить Дуне: Злочин? Який злочин?.. Не
думаю я про нього й змивати його не думаю. Навiть на каторзi, через
пiвтора року вiн усе ще не вважає себе винним: Вiн строго судив
себе, i запекла совiсть не знайшла нiякоï особливо жахливоï
провини в його минулому, крiм хiба що промах, що iз усяким мiг
трапитися.
Розкольникiв був все це час духовно мертвий: Я не старушонку вбив, я
себе вбив. Я есмь Воскресiння й Життя, — читає йому Соня
слова Христа, але щирий змiст євангельського оповiдання про
вiдродження Лазаря вiдкривається Раскольникову лише в той момент,
коли воскреє до нового життя його власна душа, коли вiн
кається й розумiє, що все його життя була якимось зовнiшнiм,
дивним; як би навiть i не з ним случившимся фактом. I дiйсно, це було не
його життя — тому що вiн тепер iнший, оновлений, здатний любити й
вiдкривати своє серце людям i Боговi