Лiтературний аналiз поезiï Про червоний вечiр задумалася дорога

Музикальнiсть мовлення досягається вiршуванням. Вiршування
ïсти мистецтво так пiдбирати й розташовувати слова, щоб ïх
високi й низькi склади, тобто склади з наголосом i без наголосу,
випливали один за одним у певному порядку. Як всi начебто б просто, якщо
дивитися на словникове визначення поезiï. I як складно, якщо
спробувати самостiйно написати вiршi Не римованi рядки, а вiршi, у яких
i музика , i почуття, i фiлософiя, i все людське, i трiшки ще чогось, що
не осягти вiдразу.
Сергiй Єсенiн. У самому звучаннi цього iм'я чутнi спiвучiсть,
музика рiдних роздоль, шум зелених дiбров
Краïна березового ситцю” породила яскравого, самобутнього
поета, що оспiвав у своïх дивних вiршах ïï синi озера,
малинову широчiнь полiв, жовтi дороги, сивi верби. Єсенiн
створює зримi поетичнi образи зарослого ставка, поля, бiлого саду.
Скiльки добра, краси, любовi до рiдних мiсць чується у вiршах
поета! “Про червоний вечiр задумалася дорога, кущi горобин
туманней глибини…” — навiть дорога в нього живаючи,
замислена. I кущi осiнньоï горобини начебто вiдбиваються в глибинi
ставка. А хата й зовсiм — бабуся: “…Хата-Баба щелепою
порога жує пахучу м'якушку тишi”.
Кожний рядок його вiршiв — це визнання в любовi рiдним полям,
берiзкам, перелiскам. Вiднiми в Єсенiна цю любов — i вiн
загине, адже поет живе й дихає батькiвщиною. Деякi поети так
бачать, почувають красу рiдноï природи, як Єсенiн. Вона мила
й дорога серцю поета, хоч i неярки, невигадливi ïï фарби.
Єсенiн зумiв передати у своïх вiршах широчiнь, бескрайность
сiльськоï Росiï:
Осiннiй холод ласкаво й лагiдно
Крадеться iмлою до вiвсяного двору;
Крiзь синь скла желтоволосий отрок
Лучить ока на галчачу гру Немає сумнiвiв, що “желтоволосий
отрок” — це юний Сережа Єсенiн, очi його залишилися
променистими на все життя
Не все радує погляд поета в старiй сiльськiй Русi, але вона
набагато ближче Єсенiну, чим нова iндустрiальна Росiя. Вiн iз
тривогою й болем переживав ламання звичного укладу життя, називаючи себе
“останнiм поетом села”. Звiдси й поява в його лiрику смутних
ноток, страху перед селом, що мiняє свою особу: “Комусь
п'ятами вже не м'яти по гаях щерблений аркуш i золото
трави…”
У замальовках староï сiльськоï Русi в Єсенiна протягають
не тiльки радiснiше, але й смутнi тони. Джерело ïх таïться в
самiй дiйсностi — важкоï, жебрачцi, вiдсталому життю села з
ïï старими, що сиротливо ховаються хатами, занедбаними
церкiвками. I тодi у вiршах Єсенiна переважає тиха,
“плакуча дума”, виникають сумовитi, тьмянi пейзажi
Але у вiршi “Про червоний вечiр задумалася дорога…”
все благополучно, пасторально. Кращi часи з дитинства разом з
“нiжно охає” соломою з ячменя пережовує
“” корова, щокиває, як соковиту жуйку спогаду поета.
Єсенiн нiколи не вiдокремлював своєï долi вiд долi
батькiвщини й народу на крутому поворотi iсторiï. Вiн мiг, як
багато росiйських поетiв, знайти притулок у який-небудь
“благополучноï”
краïнi, обзавестися шанувальниками й шанувальницями — i
прощай, “немита Росiя”, з якоï ще невiдомо що буде. Але
нi, Сергiй Єсенiн зволiв написати от цi рядки, якими хочеться
закiнчити твiр:
Якщо крикне рать свята:
“Кинь ти Русь, живи в раï!”
Я скажу: “Не треба раю,
Дайте батькiвщину мою”.