Гиппиус Зiнаïда Миколаïвна
Зiнаïда Миколаïвна Гиппиус- поет, прозаïк, критик. В 70-е
г. ïï батько служив товаришем обер-прокурора сенату, але
незабаром переïхав iз сiм'єю в Нiжин, де одержав мiсце голови
суду. Пiсля його смертi, в 1881 роцi, сiм'я переселилася в Москву, а
потiм у Ялту й Тифлис. Жiночоï гiмназiï в Нiжинi не було, i
основам наук Гиппиус навчали домашнi вчителi. В 80 р., живучи в Ялтi й
Тифлисе, Гиппиус захоплюється росiйською класикою, особливо Ф. М.
Достоєвським. Вийшовши замiж за Д. С. Мережковского, улiтку 1889
р. Гиппиус разом iз чоловiком переïжджає в Петербург, де й
починає лiтературну дiяльнiсть у кружку символiстiв, що в 90 р.
складається навколо журналу Пiвнiчний вiсник (Д. Мережковский, Н.
Мiнський, А. Волинський, Ф. Сологуб) i популяризует iдеï Бодлера,
Ницше, Метерлинка. У руслi настроïв i тим, властивих творчостi
учасникiв цього кружка, i пiд впливом новоï захiдноï
поезiï починають визначатися поетичнi теми й стиль поезiï
Гиппиус.
У пресi вiршi Гиппиус з'явилися вперше в 1888 р. в Пiвнiчному вiснику за
пiдписом Зiнаïди Гиппиус. Пiзнiше вона бере псевдонiм Антон
Крайнiй. Основнi мотиви ранньоï поезiï Гиппиус —
прокльону нудноï реальностi й прославляння миру фантазiï,
шукання новоï нетутешньоï краси (менi потрiбно те, чого
немає на свiтi…), тужливе вiдчуття роз'єднаностi з
людьми й у той же час — спрага самiтностi. У цих вiршах вiдбилися
основнi мотиви ранньоï символiчноï поезiï, ïï
етичний i естетический максималiзм. Справжня поезiя, уважала Гиппиус,
зводиться лише до потрiйноï бездонностi миру, трьом темам —
про людину, любов i смерть. Поетеса мрiяла про примирення любовi й
вiчностi, але єдиний шлях до цього бачила в смертi, що тiльки й
може врятувати любов вiд усього минущого. Цi мiркування визначили на
вiчнi теми визначили тональнiсть багатьох вiршiв Гиппиус. У двох перших
книгах оповiдань Гиппиус панували тi ж настроï. Новi люди (1896) i
дзеркала (1898). Основна думка ïх — твердження iстинностi
лише iнтуïтивного початку життя, краси у всiх ïï проявах
i протирiччях i неправдi в iм'я якоïсь високоï iстини. В
оповiданнях цих книг — явний вплив iдей Достоєвського,
сприйнятих у дусi декадентського свiторозумiння
В iдейно-творчому розвитку Гиппиус бiльшу роль зiграла перша росiйська
революцiя , що звернула неï до питань громадськостi. Вони починають
тепер займати велике мiсце в ïï вiршах, оповiданнях, романах.
Пiсля революцiï виходять збiрники оповiдань Чорне по бiлому (1908),
Мiсячнi мурахи (1912), романи Чортова лялька (1911), Роман-Царевич
(1913). Але говорячи про революцiю, створюючи образи революцiонерiв,
Гиппиус затверджує, що щира революцiя в Росiï можлива лише у
зв'язку з революцiєю релiгiйноï (точнiше — у результатi
ïï). Поза революцiєю в дусi, переконувала Гиппиус,
зображуючи в Чортовiй ляльцi росiйську пiсляреволюцiйну дiйснiсть,
соцiальне перетворення — мiф, вимисел, гра уяви, у яку можуть
грати лише неврастенiки-iндивiдуалiсти
Зустрiвши вороже жовтневу революцiю, Гиппиус у мiсцi з Мережковским в
1920 р. емiгрувала. Емiгрантська творчiсть Гиппиус складається з
вiршiв, спогадiв, публiцистки. Вона виступала з рiзкими нападками на
Радянську Росiю, пророчествовала ïï швидке падiння. З
Емiгрантських видань найбiльший iнтерес представляє книга вiршiв
Сяйво (Париж, 1939), два томи спогадiв Живi особи (Прага, 1925), дуже
суб'єктивних i дуже особистих, що вiдбила ïï тодiшнi
суспiльнi й полiтичнi погляди, i незакiнчена книга спогадiв i
Мережковском (Гиппиус — Мережковская З. Дмитро Мережковский
— Париж, 1951), про яку навiть критик емiгрант Г. Струве сказав,
що вона вимагає бiльших виправлень на упередженiсть i навiть
озлобленiсть мемуариста (Струве Гиппиус. Росiйська лiтература у
вигнаннi. — Нью-Йорк, 1956 — с. 139).
