Притча про волю й страждання людини

Усе, що було в душi, всi начебто знову втратилося, i лежав я в травi, i
сумом i нудьгою млоïмо. I прекрасне тiло квiтки треба мною
пiднiмалося, i коник, як маленький сторож, стояв перед ним. Микола
Заболоцкий
Iдея блага людства i його порятунку завжди лежить в основi будь-
якоï антиутопiï. Але в ходi здiйснення цiєï мети
вiдбувається трансформацiя: цiль далека, а дорога в пекло
вимощена… Усяка антиутопiя завжди иде-ологична й соцiальна.
В традицiйних антиутопiях завжди зображувалося вдосконалене суспiльство
майбутнього, у якому панує геометричний порядок, доцiльнiсть, але
вiднята воля. У сучаснiй антиутопiï дiйснiсть
представляється хаотичноï, всi зв'язки — соцiальнi,
економiчнi, моральнi — зруйнованими. Нiякого оптимiстичного
виходу з такоï ситуацiï письменники не дають. Якщо в колишнiх
антиутопiях формою звiльнення особистостi мiг бути iндивiдуальний бунт,
то тепер хаос настiльки придушує, що бунт просто безглуздий там,
де бунтують всi й по рiзних мiркуваннях.
Можна сказати, що антиутопiя — форма попереджуючоï прози,
головний мотив якоï — соцiальний. Тут можуть виражатися й
фiлософськi, i буттєвi проблеми людського життя. Метафора часто
дає сильний посип для вираження фiлософськоï думки.
Роман Анатолiя Кiма Батько-Лiс пiднiмає етичнi й фiлософськi
проблеми буття людей XX столiття. Не випадково автор визначає
жанр добутку як роман-притчу. У притчi вiдсутня описовiсть, персонажi
не мають не тiльки зовнiшнiх рис, але й характеру. Висновки притчi
завжди однозначнi.
Роман Батько-Лiс — свого роду iсторiя життя в XX столiттi трьох
поколiнь стародавнього роду Тураевих — дiда, сина й онука. У
цьому родi з'єдналася дворянська й селянська кров, що
дозволяє йому представляти росiйський народ. Рiд Тураевих увiбрав
у себе страждання й борошна народу, що випали за все столiття на його
частку: голод кiнця 20-х, лишенство, жахи фронту й концтаборiв, як
радянського, так i нiмецького.
Думка про страждання й волю людини — головна фiлософська думка
роману. Кожне iз трьох поколiнь Тураевих по-своєму розумiє
волю, по-своєму ставиться до страждання. Микола Миколайович
— старший з роду, офiцер-ветеринар, людина чесний, добрий. У
молодостi вiн вирiшив звiльнитися вiд суспiльства, тому що воно, з його
твердими зобов'язаннями, забобонами й рiзними правилами, як шляхетними,
так i пiдлими, заважало осягти натуральну волю, як йому здавалося,
повну й необмежену.
З юностi Микола Миколайович не любив високих слiв, що затемнюють щирий
змiст. Вiн погано вписувався в середовище студентськоï молодi
кiнця XIX столiття з ïï мрiяннями про суспiльну користь, про
благо народу.
Революцiя для нього — не кращий спосiб перетворень, вiн
вiддає перевагу еволюцiйному ходу iсторiï.
…Суспiльство є збори таких, як ми, окремих iндивiдiв, i
якщо кожний з нас принесе своєю працею користь собi, те тим самим
вiн принесе користь i суспiльству. Це природний хiд, добродiï, що
вiдповiдає природноï закономiрностi.
Микола Миколайович представляв, що воля може реалiзуватися тiльки в
самотi, в iзоляцiï вiд суспiльноï суєти. У густому лiсi
вiн вишиковує собi будинок. Колин Будинок називає його
дружина Онисiя — мiцна селянська баба, що стала господаркою в
цьому будинку. Микола Миколайович намагається на власному досвiдi
розiбратися, що ж таке воля. У самiтностi, вiдрiзаностi вiд iншого миру
вiн побачив розкрiпачення, але не волю.
Образ опiку душi проходить через весь роман. Вiн виникає у
свiдомостi й вiдчуттях Глiба Тураева. Але це генетично передане
почуття, породжене фiзичними борошнами, випробуваними батьком,
щиросердечною тугою дiда. Опiк — це скорбота по навiки втраченому
минулому, жах вiд реалiй цього минулого.
З одного боку, героï роману випробовують самiтнiсть. З iншого боку
— ïхня свiдомiсть перегекает. Так, думка, що
народжується у свiдомостi дiда, передається онуковi. Глiб
втiлюється в батька, а батько продовжує мислити в синi,
тобто вони становлять щось єдине, загальне. Микола Тураев в одну
мiнуту втратився як самостiйна духовна одиниця, немов би миттєво
загинув, тому що його син Степан бачив поруч iз собою на узбiччi
брудноï дороги розтоптаноï людини зi страшною, перекрученою
особою, а син Степана, Глiб, через це ж втратив усяке бажання
жити…
Всi долi в романi зв'язанi й переплетенi один з одним i в просторi, i в
часi. Рiзнi часи замикаються, образуя не вектор, лiнiйно ведучий з
минулого в майбутнє , а якусь пульсуючу крапку, у якiй
зливається минуле дiда, сьогодення батька, минуле онука. У
просторi Лiсу й Будинку одночасно розвертаються долi рiзних персонажiв,
що iснували в рiзний час, ранiше померлих i втiлилися в iншi життя або
в дерева. Автор поєднує духовнi мири всiх своïх
персонажiв, роздiлених десятилiттями, столiттями й сотнями кiлометрiв,
становить самi неймовiрнi комбiнацiï доль.
Анатолiй Кiм показує, що долi окремих людей зв'язуються в
безперервний ланцюг страждань усього Людства. Микола Миколайович
заперечує прогрес, тому що бачить у ньому тiльки пошуки шляхiв
взаимоистребления. Мир людський загруз, обслуговуючи свiй звiриний
початок. Велич наших грандiозних злодiяннi нiяк не порiвнянно з
жорстокiстю самих лютих хижакiв. А вся сила й генiй розуму
перетворюються в силу нашого самознищення й у генiï нескоримого
зла, катiвства й туги. Називається все це прогресом.
Язичество в романi найтiснiшим образом переплiтається з
буддизмом. На основi подань про переселення душ буддизм
затверджує, що живi iстоти здатнi перевтiлюватися. Анатолiй Кiм,
з'єднуючи язичество й буддизм, перевтiлює людей у дерева.
Символом Будинку Тураевих служить роздвоєна вилорогая сосна, про
походження якоï в текст роману уплетена мiкроновела. Дерево суму
— липа втiлює в собi душу тоï дiвчини-фельдшерки, що
самовiльно пiшла з життя, i незбагненний сум, страшность була в тiм. У
молодому дубку вiдродилася душа Гришки, забитого за злодiйство
сiльськими мужиками: … душу Гришкина все людське минуле забула, i
в шелестi дубового листя не було нiяких вiдзвукiв колишнiх страстей i
слiдiв несповiдимих мучень.
Вiдзвуки буддистской фiлософiï з ïï уравниванием всiх
людей у стражданнi утворять центр концепцiï волi молодого Миколи
Тураева. Якщо язичество й буддизм проявляються в знаках-символах
роману, якi й утворять його атмосферу, то християнство виступає у
виглядi сентенцiй або авторських трактувань євангельських
сюжетiв. Так, Кiм описує зустрiч воскреслого Христа з
подорожуючими в еммаус i епiзод переломлення хлiба. Письменник
пропонує розумiти Пiднесення як розбiжнiсть людського й
божественного.
У системi образотворчих засобiв роману особливе мiсце займає
образ Залiзного Змiя. Вiн з'являється в перiод воєн,
харчується залiзом, виготовленим людьми для вбивства один одного.
образ, Що Йде вiд народноï казки , Змiя проте здається
неорганiчним i штучним у поетичному свiтi роману. Його символiка
занадто вiдверта й однозначна, що руйнує недомовленiсть i
таємничiсть оповiдання.
Батько-Лiс А. Кiма не пропонує своïй закiнченiй фiлософськiй
концепцiï волi. Це не фiлософський добуток, а лiтературне. Але
роман ставить питання й намагається запропонувати своï
варiанти вiдповiдей