Моï мiркування у Вiчного вогню

Бульвар Героïв. Менi подобається цей затишний куточок у
центрi Новокузнецька. Недiля. Сiчень. На вулицi холодно. На бульварi
тiльки рiдкi перехожi. Але варто небагато потеплiшати, як з'являться тут
бабусi з онуками, школярi, студенти, ветерани…
Iду до Вiнка Слави. Тут, у Вiчного вогню, усе сприймаєш по-iншому.
Почуваєш себе вiдособленоï вiд зовнiшнього миру: тiльки ти й
солдати Великоï Вiтчизняноï, героï —
переможцi… Розглядаю окремi сюжети композицiï й поринаю у
вiйськову атмосферу, начебто навiч бачу бiйцiв, що борються…
Чому тут так гостро сприймаєш справи давно минулих днiв? Чому цi
днi вiдчуваєш не такими вже давнiми? Чому так хвилюєшся,
коштуючи на стилобатi у Вiчного вогню?
Так, талановитий задум архiтектора. Так, не менш талановите втiлення
задуму. I хоча 9 травня 2010 року будемо вiдзначати вже 65 рокiв вiд дня
Великоï Перемоги, подiï Великоï Вiтчизняноï не
вiдчуваються такими вуж давнiми. По-перше, тому, що майже в кожнiй
сiм'ï є фотографiя батька, дiда або iнших родичiв, якi
загинули, захищаючи Батькiвщину, i яких пам'ятають сини й онуки. По-
друге, тому, що живо ще ветеранiв, свiдки того вогненного рокiв…
Мiй батько, пiд час вiйни курсант лiтного училища, брав участь у
розвiдувальних польотах пiд Сталiнградом, був поранений,
контужений… Як багато вернувшиеся з вiйни, вiн розповiдати про
неï не любить, але з розмов ветеранiв, зi скупих рядкiв
бiографiï вдалося дещо довiдатися.
Сiльський хлопчисько, вiн з дитинства мрiяв про небо. Ходив у нiчне, пас
коней i дивився на зiрки, якi були розсипанi по небу. Вони мигали й
здавалися живими… Особливо подобалося йому дивитися на саму
яскраву й бiльшу зiрку, що видiлялася не тiльки розмiрами i яскравiстю,
але i якоюсь загадковiстю, таємничiстю… Вiн часто дивився на
зiрку й мрiяв про небо. Долетiти б до зiрки! Вона свiтила яскраво…
i була, здавалося, дуже близько. Мотор В-2 гурчав потихеньку, начебто
боячись злякати зiрку-красуню. Але летiти до зiрки — справа
майбутнього, а зараз — розвiдка. Там, на землi, куди вiн повинен
був тепер дивитися з неба, почудилось якийсь рух. Пролетiвши ще небагато
в одному напрямку, вiн плавно повернув крилату машину й, iдучи зворотним
курсом, зiрко вдивлявся в темряву. Нi, рух йому не почудилось —
унизу насправдi щось вiдбувалося. На залiзничнiй лiнiï, що тяглася
кудись удалину, стояв ешелон. На овний хiд iшло вивантаження вiйськ
супротивника. Потрiбно термiново передати по рацiï: нехай висилають
бомбардувальникiв! Тiльки встиг повiдомити координати, як щось у кабiнi
лiтака блиснуло, начебто спалахнула яскрава зiрка; величезна, вона
миттєво наблизилася й … вибухнула! Вiн не встиг розглянути
ïï — в очах стемнiло… А коли вiдкрив ока, то
замружився — до того була незвична бiлизна стiн i всього, що його
оточувало. Знову вiдкривши ока, воно побачив людей у бiлих халатах, якi
щось говорили, але що саме, вiн зрозумiти не мiг — не чув…
Давно вiдгримiла вiйна . Але по ночах у його снах вiйна продовжувала
гуркотати й спалахувати яскравою величезною зiркою, заважаючи
спати… Вiн прокидається, довго сидить на лiжку, начебто
згадуючи щось, потiм встає, пiдходить до вiкну й, удивляючись у
темно-синє небо, посипане незлiченними зiрками, шукає ту,
котра не тiльки яскравiше всiх, але й загадковiше… Ïï
свiтло як i ранiше тривожить уява. Але тодi, в 43-ïм, пiд
Сталiнградом, зiрка, наблизившись, вiддалилася назавжди, тому що лiтати
пiсля цього вiн уже не мiг. А однаково любить дивитися в небо й
мрiяти…
Так, у кожного солдата своя iсторiя , а в цiлому — це iсторiя
нашоï краïни.
Продовжую розглядати кадри монумента Вiнок Слави: навала, загибель
солдатiв, рукопашна сутичка, танкова атака, оплакування загиблих, подвиг
бiйця, що закрив у боï дзот ворога… i так до самого параду
Перемоги.
Чому тут так гостро сприймаєш справи давно минулих днiв? Чому цi
днi вiйни вiдчуваєш не такими вже давнiми? Чому так
хвилюєшся, коштуючи на стилобатi у Вiчного вогню?
Ольга Логачева