Я розповiм тобi про Сергiя Єсенiнi

За темну гряду лiсу сiдало руде, нечесане, начебто спросонья, сонце.
Востаннє освiтило багряною зливою лучачи розкиданi стоги, пухнатi
хмари , заглянуло менi в очi. Може бути, воно хотiло запитати, чи не
чула я що-небудь про рязанського хлопця з русявими, кольору спiлого
жита, волоссями, синiми, як небо, очами й чистоï, немов весняний
заливний дощ, посмiшкою
Сонце, зупинися на мгновенье! Я розповiм тобi про Сергiя Єсенiнi,
розповiм про його лiрика, розповiм, чому я полюбила його вiршi. Вiршi
Єсенiна стали менi дороги вiдразу, як тiльки я ввiйшла в чарiвний
мир поезiï. З тих пор багатограннiсть, своєрiднiсть його
творчостi не перестають дивувати мене
Усе глибше вивчаючи життя й творчiсть поета, я полюбила його всiєю
душею й хочу бути спiваком його поезiï. Чому? Я часто задавала собi
це питання. Дiйсно, чому так близькi й зрозумiлi його вiршi й сьогоднi?
Мабуть, через його глибоку любов до своєï батькiвщини, до
свого народу, через безмежну любов до природи, ïï красi, через
те, що вони вчать мене розумiти все прекрасне
Лiрика поета жива однiєю великою любов'ю — любов'ю до
батькiвщини. Почуття батькiвщини — основне у творчостi Сергiя
Єсенiна. Багато поетiв намагалися розкрити тему батькiвщини у
своïх добутках. Але так, як зробив це Єсенiн, по-моєму,
не вдавалося нiкому. Вiн з гордiстю називав себе селянським сином i
громадянином села. Де б не був Єсенiн, на яку би вершину слави вiн
не пiднiмався, вiн завжди бачив Русь селянську, жив ïï
надiями. У вiршах Єсенiна не тiльки свiтить Русь, не тiльки
звучить тихе визнання поета в любовi до неï, але й
виражається вiра людини в ïï майбутнє , велике
майбутнє рiдного народу
Єсенiн застиг на мiсцi. Йому представилася величезна, без кiнця й
краю Русь, вся залита березовим свiтлом, устала рядом хат уздовж Оки.
Батькiвщина моя, — прошептали губи, — Батькiвщина. I раптом
завмерли, тому що найшлися iншi слова:
Гой ти, Русь моя рiдна,
Хати — у ризах образа…
Не видать кiнця й краю —
Тiльки синь ссе очi
Єсенiн з вiдвертою теплотою оспiвує неповторну красу рiдного
краю. Як вiн його любить! Вiн закоханий у безкрайнi поля, лiси, у
своє рязанське небо, у польовi квiти. Уже давно все стихло
навколо. А вiн не мiг заснути. Йому раптом схотiлося побачити маленьке
лiсове озерце, де вiн, босоногий хлопчисько, ганявся за косими променями
сонця, молоду берiзку, що влiтку полоскала своï коси у водi, а
взимку дзенькотiла кришталево ними
Завтра — початок сiнокiсноï пори. I скiльки потрiбно сил, щоб
зi свiтанку дотемна махати косою. А людина ходить i ходить по рiднiй
землi. I невтямки зiркам-пустухам, що не до сну поетовi, що вiн безмiрно
щасливий, тому що увесь свiт — для нього. Для нього цвiтуть трави,
для нього смiються бешкетнi очi озер, i навiть вони, зiрки, свiтять для
нього. I мимоволi iз серця на волю рвуться слова:
Об Русь — малинове поле,
И синь, що впала в рiку,
Люблю до радостi й болю Твою озерну тугу
Яка безмежна любов до природи! Мене захоплює неповторна есенинская
лiрика, розумiння всiх тонкостей рiдноï природи й умiння це
передати у вiршах. Своï вiршi про природу Єсенiн
створює по чорновому малюнку, накиданому самою природою й
звiреному iз загальною картиною природного життя. Поет саджає
горобину в селянськоï хати. В горобиновому багаттi згоряють останнi
надiï:
У саду горить багаття горобини червоноï,
Але нiкого не може вiн зiгрiтися
У Єсенiна загострений погляд на тi риси природи, якi можуть бути
уподiбненi речовинному миру. Навiть небеснi свiтила вiн запрошує
на землю. Мiсяць схожий з лошам, воно теж рудий i запрягається у
сани. Пiд мiсяцем вiдбуваються самi болiснi пошуки й вiдкриття самого
себе
У вiршах Єсенiна все життя, з усiма поворотами, вибоями й
зльотами. Єсенiн пройшов невеликий, але тернистий життєвий
шлях. Вiн оступався, помилявся, упадав у народництво — це цiлком
природнi витрати молодостi, особистого характеру. Однак Сергiй
Єсенiн завжди був у пошуках, у дорозi, на крутих поворотах
iсторiï. Всi його особистi переживання й невдачi вiдступають перед
головним — любов'ю кродине.
Що для людини найдорожче в життi? Я б вiдповiла: Батькiвщина. I хiба не
щастя оспiвувати ïï красу! Не можна жити на землi й не мати
будинку, матерi, батькiвщини. I не можна ïï не любити
На траву впала роса. Станули в небi зiрки-насмiшницi. Свiтанок був
якийсь рожевий i дзвiнкий. Здавалося, скажеш слово тихо, а воно полетить
через вес-землю. Десь далеко зайнялася пiсня. На неï лунко
вiдгукнулися лiс, озеро, сонце. А Єсенiну схотiлося до людей. Вiн
вибiг на луг, подивився на рiднi, знайомi до болю поля й завмер. Тепер
вiн твердо знав: у якi би краï не закинула його доля, вiн нiколи не
розстанеться нi iз цiєю землею, нi з берiзкою над ставком. Слова
самi вибудовувалися в ряд:
Якщо крикне рать свята:
Кинь ти Русь, живи в раï!
Я скажу: Не треба раю,
Дайте батькiвщину мою.
Це була його перша в життi клятва у вiрностi новоï, сталевоï
Росiï. Слова пiднiмалися у свiтанковiй дзвiнкiй тишi до сонця й
летiли над Руссю разом з вiльними вiтрами через лiси, озера, луги, крiзь
роки
Пiшовши з життя в 30 рокiв, Єсенiн залишив нам чудесна спадщина.
Наповнена любов'ю до людини, до рiдноï землi, перейнята
щиросерднiстю, граничною щирiстю, добротою, поезiя Єсенiна
актуальна й сучасна й у нашi днi. Багато хто його вiршi стали пiснями. I
по життю iз собою я пронесу томик вiршiв Єсенiна