Iнтелiгенцiя самий уразливий клас суспiльства

Жоден суспiльний клас не визнає в iнтелiгентi своєï
людини, навiть якщо ця людина живе в тiм же кварталi, у тiм же будинку,
а його батьки працювали в тому самому цеху з вашими. Тому, що пiднялися
маси, що завжди страждають ксенофобiєю, у першу чергу винищують
тих, хто начебто й свiй, але однак, не схожий на iншi по своєму
способi життя, по стандартах, пропонованим до життя. Так було й пiд час
революцiя 1917 року, i в громадянську вiйну. Ти з киндербальзамов, i
окуляри на носi. Який паршивенький! Шлють вас, не спросясь, а отут
рiжуть за окуляри. Марудь отут у нас iз окулярами, i вгамувати не можна.
Людина вищоï вiдмiнностi — з нього тут душу геть. А зiпсуй ви
даму, саму чистеньку даму, тодi вам вiд бiйцiв пещення… (И.
Бабель, Мiй перший гусак). Так ставилися до iнтелiгенцiï
революцiйнi маси, низи, тi, хто був нiчим i став всiм, основна сила, що
зробила революцiю.
Була й iнша оцiнка iнтелiгенцiï з боку людей, що прийняли
революцiю. Так письменник А. Фадєєв, у двадцятi роки роман,
що створив, Розгром, що дiють особи й сюжет якого дуже нагадують
реальних людей i реальнi подiï з життя партизана
Фадєєва, дiлив iнтелiгенцiю на двi групи. До
однiєï вiн ставився вкрай негативно, до другого —
позитивно, хоча iз застереженнями. У його романi показанi тiльки два
чоловiки, яких можна вiднести до iнтелiгенцiï. Цих двох людей автор
зiштовхує протягом усього роману, цi люди мають протилежнi думки
практично по будь-якому питанню. Причому автор щораз встає на
сторону того самого героя. Цi два героï — Левинсон, командир
партизанського загону, i Мечик, мiський хлопець, що вирiшив податися в
партизанський загiн i воювати проти бiлих.
Левинсон вийшов iз дрiбнобуржуазноï сiм'ï, одержав утворення,
женився, мав дiтей, але пiшов у партизани. Уже в дитинствi вiдрiзнявся
недитячою завзятiстю. Вiн нещадно задавив у собi бездiяльну, солодку
тугу за ними (по пташках, якi повиннi звiдкись вилетiти i яких багато
хто безплiдно очiкують все своє життя) — усе, що залишилося
в спадщину вiд защемлених поколiнь, вихованих на брехливих байках про
гарних пташок!
Бачити всi так, як воно є, — для того щоб змiнювати те, що
є, наближати те, що народжується й повинне бути, от до який
— найпростiший i самоï нелегкой мудростi прийшов Левинсон.
Левинсон придушив у собi всi почуття й думки, якi йому здавалися
непотрiбними, непрактичними, що заважають Справi, вона пiдкорив усе в
собi розуму, що був заповнений тiльки однiєю iдеєю його
Справи, вiйною, загоном. Одержавши листа — одне вiд дружини, вiд
якоï вiн довгий час не одержував нiяких звiсток, друге — вiд
начальника партизанських загонiв по окрузi, Левинсон, не читаючи, поклав
лист дружини в кишеню й майже забув про нього, цiлком поринувши в змiст
другого листа. Таким чином, Левин-Сон перетворив себе в надлюдину, в
силу, що коштує над загоном, що завжди повинен бути прав, що
дiє для людей, що допомагає людям.
Мечик же тiльки хотiв, а нiчого не мiг. Вiн пiшов у загiн, смутно
уявляючи собi, що його очiкує. Мечик робить ряд зрадництв:
спочатку вiддає дiвчину, фотографiю якоï зберiгав, потiм
Варю, потiм весь загiн, свою iдею, себе самого. Мечик виявився
розмазень, пустоцвiтом, нiчого не змiг зробити. I залишилася лише думка:
Що я наробив, як мiг я це зробити, — я, такий гарний i чесний i
нiкому не бажав зла, — про-про-про… як мiг я це зробити? А
чи не однаково? Автор показує Мечика як нiкчемноï людини, що
не вмiє знаходити пiд купою всяких добрих i жалiсливих думок i
вiдчувань прямоту й тверезiсть. Автор нехтує Мечика за його
iндивiдуалiзм, за те, що вiн не змiг злитися iз загоном, як це зробив
Левинсон, за те, що вiн нiчого не може зробити, а тiльки хоче, причому
сам не знає чого.
Незважаючи на те що Фадєєву подобається Левинсон, вiн
уводить у роман героя, чиï достоïнства высвечивают недолiки
Левинсона, У романi є вiдверто вставна глава Розвiдка Метелицi, у
якiй командир взводу, ладний, гарний, фiзично мiцний Метелиця,
своєю невгамовною енергiєю покоряюще дiяв на тi, хто був з
ним поруч. Сам командир потай любувався рвучкими дiями його гнучкого
тiла. Эксинтеллигент Левинсон, iмовiрно, беззвiтно почував сам, що йому
не вистачає фiзичноï сили й спритностi, не вистачає
молодецтва, властивому смiливому й тямущому пастуху Метелицi.
Iнтелiгенцiя виявилася в дуже складнiй ситуацiï — потрiбно
було зробити вибiр — приєднатися або не приєднуватися
до революцiï. Iнтелiгенти, як нiхто iншоï, розумiли весь жах
громадянськоï вiйни, насильства. Так, в оповiданнi И. Бабеля Гедали
показана моторошна плутанина, що панує в головах людей. Революцiя
— це гарна справа гарних людей. Але гарнi люди не вбивають.
Виходить, революцiю роблять злi люди. Але поляки теж злi люди. Хто ж
скаже Гедали, де революцiя й де контрреволюцiя? Iнтелiгент мiг прийняти
сторону бiльшовикiв, як И. Бабель i його оповiдач Лютий. Так, в
оповiданнi Мiй перший гусак наочно показаний, що треба зробити, щоб тебе
прийняли за свого, визнали люди, для яких ти й намагаєшся. Треба
роздавити голову гусаковi, З одного боку, це просто, але, з iншого боку
— це вбивство, знищення своïх принципiв, зрадництво самого
себе.
И. Бабель, на вiдмiну вiд багатьох iнших розгублених, вибитих з
колiï iнтелiгентiв, таких, примiром, як И. Бунiн або М. Волошин,
усвiдомлював, що вiдбувається на рiдкiсть ясно, чiтко й повно. Вiн
радiсно привiтав Жовтень i пiшов у Першу Кiнну, маючи за плечима досвiд
журналiста столичних газет, полiтпрацiвника, спiвробiтника в iноземному
вiддiлi ЧК, учасника продовольчих експедицiй на Волгу. И. Бабель,
вiрнiше, Лютий розумiв проблеми й завдання, що стояли перед краïною
в той перiод, як нiхто iншоï. Але як нiхто iнший оповiдач Конармии
бачив насильство, жах, несправедливiсть, неправильнiсть iз
гуманiстичноï точки зору вiйни. Це вiдбилося в оповiданнях Перехiд
через Збруч — про безглузду жорстокiсть полякiв, що не виконали
єдиного прохання людини, що умоляли не вбивати його на очах дочки;
Лист — лист одного з бiйцiв додому до матерi, де на першому мiсцi
коштують рекомендацiï з догляду за конем, а на другому, як незначне
й саме собою що розумiє, описане вбивство брата батьком, а потiм
убивство батька третiм братом. Лютий почував неможливiсть злитися з
масою до кiнця, почував, що iнтелiгенцiя нiколи не прийме
психологiï й гуманiзму маси. Так, в оповiданнi Смерть Долгушова
Лютий не змiг убити смертельно пораненого й бiйця, що мучиться, i це
довелося зробити iншому — Афонi.

• - Афоня, — сказав я з жалiсною посмiшкою й пiд'ïхав до козака, — а я от не змiг
• - Пiди, — вiдповiв вiн, блiднучи, — уб'ю! Жалуєте ви, очкастые, нашого брата, як кiшка мишку…
• И звiв курок
• - Холуйська кров! — крикнув Афонька. — Вiн вiд моєï руки не пiде… Тобто Лютий — це щось середнє мiж фадеевскими Мечиком i Левинсоном. З одного боку, вiн людина справи, славився витримкою й хоробрiстю, але з iншого боку, вiн не змiг, та й навряд чи хотiв зжити в собi гуманнiсть, у досоцiалiстичному розумiннi, вiдмовитися вiд понять про добро й зло, озаповедях.

В оповiданнi Пан Аполек Бабель повнiстю розкрив своï принципи, дала обiтниця iти за прикладом пана Аполека, що змiг у кожнiй людинi знайти частку Бога й змусити ïй поклонятися.
М. Булгаков, як вiдомо що не прийняв революцiï, пропонує
iнтелiгентовi свiй шлях. Створити свiй паралельний мир, вiддiлений вiд
зовнiшнього кремовими фiранками. Там, за ними, жити в злагодi iз собою,
не тiкаючи нiкуди крысьей побежкой, просто жити. Не виходити нiкуди, не
стикатися з тим миром, тому що вiд цього зiткнення вiдбуваються лише
бiль i страждання, голод i смерть. Сiм'я Турбиных з Бiлоï
гвардiï створила свiй мир, у який прагнуть всi iншi героï, що
охороняють годинники з баштовим боєм i де звучить Фауст . Не треба
нiчого мiняти — все непотрiбне саме змiниться. Саме головне
— людина. Людина, що живе у вiдповiдностi зi своïми
принципами, виконує своє призначення. Адже все пройде.
Страждання, борошна, кров, голод i мор. Меч зникне, а от зiрки
залишаться, коли тiнi наших справ i тiл не залишиться на землi. М.
Булгаков, як i И. Бабель, страждав роздвоєнням свого я. Його душа
розривалася, але вже з iнших причин. М. Булгаков однозначно заперечував
революцiю, бачачи в нiй тiльки страждання людей. Тема страждання,
причому обох воюючих сторiн, як бiлих так i червоних, з'являється
вже в раннiх оповiданнях, таких, як Червона корона.
Оповiдання засноване на двох епiзодах — бiлий генерал вiшає
робiтника-соцiалiста, i червонi у боï вбивають
вольноопределяющегося. I все. Нiхто нiчого не одержав, крiм страждань,
навiть нейтральний оповiдач страждає вiд своïх бачень,
почуття провини за що вiдбувається, безсилля, неможливостi
зупинити весь жах вiйни, вiд божевiлля. Жертви дiйсно виявилися
безглуздими, всi люди, убитi на вiйнi, у вiдповiдностi зi сном Турбiна,
повиннi потрапити в рай, тому що Господу однаково, червоний або бiлий,
вiрить у чи Бога нi. Головне — просто Людина i його
достоïнство, його життєвий шлях. От ця проблема стала
визначальноï для всього творчостi М. Булгакова. Як прожити гiдно?
Що може творець i художник дозволити собi зробити для забезпечення
власноï безпеки, для того, щоб його утвору побачили свiтло?
Взаємини письменника й влади займали М. Булгакова з 20-х до 40-х
рокiв, до останнiх днiв його життя. Цим взаєминам присвячений
роман його життя — Майстер i Маргарита , про це свiдчить
п'єса про Мольере, створена в перiод роботи над Майстром….
Заради себе, своєï дружини, своïх добуткiв М. Булгаков
пiшов по шляху колаборацiонiзму, як, мабуть, i
багато iнтелiгентiв, що не роздiляють iдей революцiï, полiтики
Радянського уряду або просто не бажаючi усвiдомлювати происходящее
навколо, приймати в цьому участь. Отже, лiтература 20-х рокiв вiдбила
три шляхи iнтелiгенцiï. Перший — зжити в собi всi, не
вiдповiдному теперiшньому моменту, вiддатися справi, забути про себе,
самовiдректися, злитися з народом. Другий — постаратися злитися з
перемiгшими, але при цьому не втрачати людяностi, жалю. Цей шлях
роздвоював особистостi, заподiював страждання. Третiй — залишатися
самим собою, жити, виконуючи своє призначення, створити свiй мир i
за всяку цiну захищати його. Цей мир мiг бути вiдгороджений вiд
зовнiшнього простими фiранками або кiлометрами шляхи, стiною сарказму,
марного гнiву й болiсного страждання.
Особисто менi ближче всiх М. Булгаков. Його свiтосприймання, розставленi
ïм акценти, прiоритет особистостi менi здаються найбiльш
актуальними в нашi днi. М. Булгаков не дiлив людей на поганi й гарних,
бiлих i червоних, що вiрують i немає. Вiн намагався любити й
поважати людини й, звичайно, зберегти в собi людини, змусити задуматися
над своïм iснуванням, принципами, виконати своє призначення.
Адже все пройде. Страждання, борошна, кров, голод i мор. Меч зникне, а
от зiрки залишаться, коли тiнi наших справ i тiл не залишиться на землi.