Епiчна поема Байрона Дон Жуан

Епiчна поема — по вiдкликанню автора, а по сутi — роман у
вiршах, Дон Жуан — найважливiший i самий масштабний добуток
пiзнього етапу творчостi Байрона, предмет постiйних мiркувань поета й
запеклоï полемiки критики. Подiбно Євгенiю Онєгiну,
шедевр пiзнього Байрона обривається на пiвсловi. Судячи з
переписки й вiдкликань сучасникiв, що працював над Дон Жуаном протягом
останнiх семи рокiв свого життя, поет зумiв здiйснити не бiльше двох
третин свого великого задуму (замислювався епос в 24 пiснях, i автор
припускав показати життя свого героя в Нiмеччинi, Iспанiï,
Iталiï, а закiнчити оповiдання загибеллю Жуана у Францiï в
перiод Великоï французькоï революцiï).
У першiй пiснi соковитими сатиричними мазками поет накидає ескiз
iснування досить ординарного дворянського сiмейства в Севiльï в
другiй половинi XVIII сторiччя, вiдтворюючи станове й сiмейне оточення,
у якому тiльки й мiг вiдбутися на свiтло майбутнiй неприборканий
пiдкорювач жiночих серць. Досвiд творця, що побував в Iспанiï,
Чайльд Гарольда не мiг не послужити Байроновi доброï послуги:
образи життєлюбного, оптимiстичного дона Хосе i його
високочолоï млосноï й манiрноï дружини дони Инесы
здаються намальованими кистю якого-небудь iз фламандських майстрiв
жанрового живопису. Лукавий автор нi на мiнуту не випускає з очей
i вдачi сучасноï йому британськоï аристократiï,
акцентуючи, зокрема, що превалює в севильском богатом будинку
вiдчуття лицемiрства й святенництва. Шiстнадцятирiчний молодий герой
проходить першi уроки еротичного виховання в обiймах кращоï подруги
матерi — молодий (вона всього на сiм рокiв старше юнака) дони
Юлiи, дружини дона Альфонсо, якого в колишнi роки зв'язували,
натякає автор, з матiр'ю Жуана, узи не цiлком платонiчноï
дружби. Але от трапляється непоправне: ревнивий дон Альфонсо
виявляє пiдлiтка в спальнi дружини, i батьки Жуана, прагнучи
уникнути великосвiтського скандалу, вiдправляють свого нащадка в тривалу
морську подорож
Корабель, що пливе в Ливорно, зазнає аварiï, i бiльшiсть
пасажирiв гине у хвилях пiд час жорстокоï бури. При цьому Жуан
втрачає свого слугу й наставника, а його самого, виснаженого, без
свiдомостi, хвилею викидає на берег невiдомого острова. Так
починається новий етап його бiографiï — любов до
прекрасноï грекинi Гайдэ.
Пленительно прекрасна дiвчина, що живе з батьком-пiратом в iзоляцiï
вiд зовнiшнього миру, знаходить на узбережжя казково гарного юнака й
дарує йому свою любов. Гайдэ невiдомий розрахунок i лукавство:
Гайдэ — як дочка наïвна природи / И непiдробленоï
пристрастi — народилася / Пiд пекучим сонцем пiвдня, де народи /
Живуть, любовi законам пiдкорися. / Обранцевi прекрасному на роки / Вона
душею й серцем вiддалася, / Не мислячи, не тривожачись, не боячись: /
Вiн з нею був — i щастя було з нею!
Однак, як i всяка утопiя, ця безхмарна смуга в життi героïв
незабаром переривається: батько Гайдэ, що слыли загиблоï в
однiй зi своïх контрабандистських експедицiй, вертається на
острiв i, не внемля благанням дочки, зв'язує Жуана й
вiдправляє його з iншими бранцями на ринок рабiв у
Константинополь. А вражена пережитим дiвчина впадає в
безпам'ятство й через деякий час умирає
Жуан, у свою чергу, разом з товаришем на нещастя — британцем
Джоном Джонсоном, що служив в армiï Суворова й взли в полон
яничарами, виявляється проданий у гарем турецького султана.
Приглянувшийся коханiй дружинi султана, красунi Гюльбее, вiн схований у
жiночому платтi серед чарiвних одалiсок i, не вiдаючи про небезпеку,
викликає на себе прихильнiсть однiєï з них —
прекрасноï грузинки Дуду. Ревнива султанша в лютi, але,
пiдкоряючись мiркуванням тверезого розрахунку, змушена допомогти Жуану i
його друговi Джонсоновi, разом iз двома невдачливими наложницями, бiгти
з гарему
Атмосфера пряноï еротичноï резиньяцiï рiзко
мiняється, коли втiкачi виявляються в розташуваннi росiйських
вiйськ, пiд командуванням фельдмаршала Суворова штурмуючу турецьку
мiцнiсть Iзмаïл на Дунаï (пiснi 8-я).
Цi сторiнки роману воiстину захоплюють — не тому тiльки, що
стремившийся додати максимальну iсторико-документальну вiрогiднiсть
своєму оповiданню Байрон досить докладно й колоритно
характеризує безстрашного росiйського полководця (до речi, у цих
епiзодах перебуває мiсце й майбутньому переможцевi Наполеона
Кутузову), але насамперед тому, що в них сповна виразилося жагуче
неприйняття Байроном антигуманноï практики кровопролитних i
безглуздих воєн, що становили значиму — найчастiше провiдну
— частина зовнiшньоï полiтики всiх європейських держав.
Байрон-Антимiлiтарист як звичайно далеко обганяє власний час:
боготворячи волю й незалежнiсть i вiдплачуючи належне вiдвазi й таланту
Суворова, його простотi й демократизму (Зiзнатися вам — Суворова я
сам / Без коливань чудом називаю ), вiн говорить рiшуче нi монархам-
завойовникам, заради ефемерноï слави, що кидає в жерло
дивовижноï бойнi тисячi людських життiв. Але, по сутi, лише вiйни
за волю / Гiднi шляхетного народу.
Пiд стать авторовi й герой: через незнання проявляющий чудеса
героïзму при облозi мiцностi Жуан, нi секунди не коливаючись,
рятує вiд рук розлютованих козакiв п'ятирiчну турецьку дiвчинку й
надалi вiдмовляється розстатися з нею, хоча це й перешкоджає
його свiтськiй кар'єрi.
Як би те не було, його нагороджують росiйським орденом за вiдвагу й
вiдрядять у Петербург iз депешею Суворова iмператрицi Катеринi про
узяття неприступноï турецькоï твердинi Росiянин епiзод у життi
iспанського героя не занадто тривалий, однак повiдомлюване Байроном про
вдачi й звичаï росiйського двору досить докладно й красномовно
свiдчить про величезну роботу, проробленоï поетом, що нiколи не
бував у Росiï, але щиро й непредвзято пытавшимся зрозумiти природу
росiйського самодержавства. Цiкава й неоднозначна характеристика, що
дається Байроном Катеринi, i недвозначно-неприязна оцiнка поетом
фаворитизму, що процвiтає, втiм, не при одному лише
iмператорському дворi
Блискуча кар'єра улюбленця росiйськоï государинi, засветившая
Жуану, незабаром виявляється перервана: вiн занедужує, i
всесильна Катерина, постачивши гарного юнака вiрчими грамотами
посланника, вiдправляє його Ванглию.
Минувши Польщу, Пруссiю, Голландiю, цей улюбленець долi
виявляється в батькiвщинi поета, що без натякiв висловлює
своє досить далеке вiд офiцiозного вiдношення до ролi, яку
грає слывущая волелюбноï Британiя в європейськiй
полiтицi (вона — тюремник нацiй… ).
И знову жанрова тональнiсть оповiдання мiняється (з пiснi 11-й до
17-й, на якiй i переривається роман). Властиво пикарескная стихiя
трiумфує тут тiльки в короткому епiзодi нападу на Жуана вуличних
грабiжникiв на лондонськiй вулицi. Герой, втiм, без працi виходить iз
положення, вiдправляючи одного з напавших на той
свiтло. Подальше — впритул передбачають пушкiнського Онєгiна
картинки великосвiтського життя столичного й сiльського Альбiону, що
свiдчать i про зростаючу глибину байроновского психологiзму, i про
властивого поета незрiвняннiй майстерностi в'ïдливо-сатиричного
портрета
Важко пiти вiд думки, що саме цю частину оповiдання автор думав
центральноï для свого грандiозного задуму. Навряд чи випадково на
початку цiєï смуги в iснуваннi персонажа поет
проговорюється : Дванадцять пiсень написав я, але / Все це лише
прелюдiя поки.
До цього моменту Жуану двадцять один рiк. Молодий, ерудований, чарiвний,
вiн недарма залучає до себе увага молодих i не настiльки молодих
представниць прекрасноï пiдлоги. Однак раннi тривоги й розчарування
заронили в ньому вiрус утоми й пересичення. Байроновский Дон Жуан, бути
може, тим разюче й вiдрiзняється вiд фольклорного, що в ньому
немає нiчого надлюдського.
Ставши об'єктом сугубо свiтського iнтересу з боку блискучоï
аристократки ледi Аделины Амондевилл, Жуан удостоюється запрошення
погостювати в розкiшному замiському маєтку лорда Амондевилла
— гарного, але поверхневого представника свого стану,
стовiдсоткового джентльмена й жагучого мисливця
Його дружина, втiм, теж плоть вiд плотi свого середовища з ïï
вдачами й забобонами. Випробовуючи щиросердечне розташування до Жуану,
вона не знаходить нiчого кращого, як… приискать своєму ровесниковi-
iноземцевi належну наречену. Вiн, зi своєï сторони, пiсля
довгоï перерви, здається, по-справжньому закохується в
юну дiвчину Аврору Рэби: Вона безневинною грацiєю своєï
/ Шекспiра героïнь нагадувала .
Але останнє нiяк не входить у розрахунки ледi Аделины, що встигла
доглянути для юнака одну зi своïх великосвiтських подруг. З нею-те
в нiчнiй тишi стародавнього сiльського особняка й зiштовхується
герой на останнiх сторiнках роману
НА ЖАЛЬ, доля перешкодила поетовi продовжити оповiдання…
Н. М. Пальцiв