Мiркування на тему: Свiтло й тiнь, добро й зло

И отут пригадується оповiдання Пришвiна Свiтло й тiнь (Щоденник
письменника): Якщо квiти, дерево всюди пiднiмаються на свiтло, те й
людина iз цiєï ж бiологiчноï точки зору особливо прагне
вгору, до свiтла, i звичайно, вiн цей самий рух своє вгору, до
свiтла називає прогресом… Свiтло приходить вiд Сонця, тiнь
вiд землi, i життя, породжене свiтлом i тiнню, проходить у звичайнiй
боротьбi двох цих початкiв: свiтла й тiнi. Сонце, встаючи й iдучи,
наближаючись i вiддаляючись, визначає на землi наш порядок: наше
мiсце й наш час, И вся краса на землi, розподiл свiтла й тiнi, лiнiй i
фарб, звуку, обрисiв неба й обрiю — всi, усе є явища цього
порядку. Але де границi сонячного порядку й людського?
Лiсу, поля, вода своïми парами й всiм життям на землi прагне до
свiтла, але, якби не було тiнi, не могло б i життя бути на землi, на
сонячному свiтлi все б згорiло… Ми живемо завдяки тiням, але тiнi
ми не дякуємо й вес дурне називаємо тiньовою стороною життя,
а весь краще: розум, добро, красу — стороною свiтлоï
Усе прагне до свiтла, але якби всiм вiдразу — свiтло, життя б не
було: хмари облягають тiнню своєï сонячне свiтло, так i люди
прикривають один одного тiнню своєï, вона вiд нас самих, ми
нею захищаємо дiтей своïх вiд непосильного свiтла
Тепло нам або холодно — яка справа Сонцю до нас, вона жарить i
жарить, незважаючи на життя, але так улаштоване життя, що все живе
тягнеться ксвету.
Якби не було свiтла, усе поринуло б у нiч. Необхiднiсть зла у свiтi
дорiвнює фiзичному закону свiтла й тiней, але подiбно тому як
джерело свiтла перебуває зовнi, а тiнь вiдкидають лише непрозорi
предмети, так i зло iснує у свiтi лише внаслiдок наявностi в ньому
непрозорих душ, якi не пропускають через себе божественне свiтло
Добра й зла не було в первозданному свiтi, добро й зло з'явилися потiм.
Те, що ми називаємо добром i злом, є результат
недосконалостi свiдомостi
Зло початок з'являтися у свiтi тодi, коли з'явилося серце, здатне
почувати злiсне, те, що не є зло по сутi. У той момент, коли серце
вперше допускає, що зло є, зло народжується в цьому
серцi, i в ньому починають боротися два початки. Людинi задане завдання
пошуку щироï мiри в собi, тому серед так i нi, серед добра i зла
вiн бореться стенью.
Злий початок — злi думки, брехливi вчинки, несправедливi слова,
полювання, вiйна
Подiбно тому як для окремоï людини вiдсутнiсть щиросердечного миру
є джерелом занепокоєння й багатьох нещасть, так для цiлого
народу вiдсутнiсть чеснот веде до голоду, до воєн, до свiтових
виразок, пожежам i всiляким нещастям. Своïми помислами, почуттями й
учинками людина перетворює навколишнiй свiт, робить його пеклом
або раєм, залежно вiд свого внутрiшнього рiвня (Ю. Терапиано,
Маздеизм).
Крiм боротьби свiтла й тiнi, у романi Майстер i Маргарита
розглядається ще одна важлива проблема — проблема людини й
вiри
Слово вiра неодноразово звучить у романi не тiльки у звичному контекстi
питання Понтiя Пiлата до Иешуа Га-Ноцри: … чивiриш ти в яких-
небудь богiв? Бог один — вiдповiв Иешуа, — у нього я вiрю,
але й у набагато бiльше широкому змiстi: Кожному буде дано по його вiрi.
По сутi, вiра в останньому, бiльше широкому змiстi, як найбiльша
моральна цiннiсть, iдеал, цiль життя, є одним iз брускiв, на якому
перевiряється моральний рiвень кожного з персонажiв. Вiра у
всемогутнiсть грошей, прагнення будь-якими засобами хапнути побiльше
— це своєрiдне кредо Босого, буфетника. Вiра в любов —
сенс життя Маргарити. Вiра в доброту — головна, визначальна якiсть
Иешуа. Страшно втратити вiру, як втрачає Майстер вiру у свiй
талант, у свiй генiальний вгаданий роман. Страшно цiєï вiри
не мати, що властиво, наприклад, Iвановi Бездомному За вiру в мнимi
цiнностi, за невмiння й щиросердечну лiнь знайти свою вiру людин
буває покараний, як у булгаковському романi персонажi покаранi
хворобою, страхом, борошнами совiстi. Але зовсiм страшно, коли людина
свiдомо вiддає себе служiнню мнимим цiнностям, розумiючи ïх
хибнiсть
В iсторiï вiтчизняноï словесностi за А. П. Чеховим мiцно
закрiпилася репутацiя письменника якщо не цiлком атеïстично
настроєного, те хоча б iндиферентного до питань вiри. Це омана.
Бути байдужним до релiгiйноï iстини вiн не мiг. Вихований у твердих
релiгiйних правилах, Чехов замолоду намагався знайти волю й незалежнiсть
тому, що деспотично нав'язувало йому ранiше. Вiн знав так само, як i
багато хто, сумнiву, i тi висловлення його, якi виражають цi сумнiви,
пiзнiше абсолютизировались писавшими про нього. Будь-яке, навiть i не
цiлком певне висловлення, витлумачувалося в цiлком певному змiстi
Iз Чеховим це було робити тим бiльше просто, що сумнiву своï вiн
висловлював ясно, результати ж роздумiв своïх, напруженого
духовного пошуку не поспiшав виставляти на суд людський
С. Н. Булгаков першим указав на свiтове значення iдей i художнього
мислення письменника: По силi релiгiйного шукання Чехов залишає
позаду навiть Толстого, наближаючись до Достоєвського, що не
має тут собi рiвних. Чехiв своєрiдний у своïй творчостi
тим, що шукання правди, Бога, душi, сенсу життя вiн робив, дослiджуючи
не пiднесенi прояви людського духу, а моральнi слабостi, падiння,
безсилля особистостi, тобто ставив перед собою складнi художнi завдання.
Чехову близька була нарiжна iдея християнськоï моралi, що є
щирим етичним фундаментом усiлякого демократизму, що всiляка живаючи
душу, усiляке людське iснування являє собою самостiйну, незмiнну,
абсолютну цiннiсть, що не може й не повинна бути розглянута як засiб,
але яка має право на милостиню людськоï уваги.
Але подiбна позицiя, подiбна постановка питання жадає вiд людини й
крайньоï релiгiйноï напруги, тому що таïть у собi
небезпека, трагичную для духу, — небезпека впасти в безвихiднiсть
песимiстичного розчарування в багатьох життєвi цiнностях
Тiльки вiра, щира вiра, що пiддається при чеховськiй постановцi
загадки про людину серйозному випробуванню, може вберегти людини вiд
безвихiдностi й зневiри — але iнакше й не виявити щироï
цiнностi самоï вiри. Автор змушує й читача наблизитися до
тоï гранi, за якоï царює безмежний песимiзм,
могуществует нахабнiсть у загниваючих низинах i болотинах людського духу
У невеликому добутку — Оповiдання старшого садiвника — Чехов
затверджує, що той духовний рiвень, на якому
ґрунтується вiра, незмiнно вище рiвня розумових, логiчних
доводiв, на яких перебуває безвiр'я
Згадаємо змiст оповiдання. У якiмсь мiстечку жив праведник доктор,
що присвятив своє життя без залишку служiнню людям. Один раз вiн
був знайдений убитим, причому доказу безперечно викривали вiдомого своею
развратною життям шалапута, що, однак, заперечував всi обвинувачення,
хоча не мiг представити переконливих доказiв своєï
невинностi. I от на судi, коли головний суддя вже готовий був оголосити
смертельний вирок, вiн зненацька для всiх i для самого себе закричав:
Немає! Якщо я неправильно звужу, то нехай мене покарає Бог,
але, клянуся, вiн не винуватий! Я не допускаю думки, щоб мiг найтися
людина, що насмiлився б убити нашого друга, доктори! Людина не здатна
впасти так глибоко! — Так, немає такоï людини, —
погодилися iншi суддi. — Немає! — вiдгукнулася юрба.
— Вiдпустите його!
Суд над убивцею — це iспит не тiльки для жителiв мiстечка, але й
для читачiв: чому вони повiрять — фактам або людинi, що
заперечує цi факти
Життя часто жадає вiд нас зробити подiбний же вибiр, i вiд такого
вибору залежить часом i наша доля, i доля iнших людей
У цьому виборi завжди випробування: чи збереже людина вiру в людей, а
виходить, i в себе, i в змiст свого життя
Збереження вiри затверджується Чеховим як вища цiннiсть у
порiвняннi iз прагненням до помсти. В оповiданнi жителi мiстечка вiддали
перевагу вiрi в людину. I Бог за таку вiру в людину простив грiхи всiм
жителям мiстечка. Вiн радується, коли вiрують, що людина —
Його образ i подоба, i вболiває, якщо забувають про людське
достоïнство, про людей судять гiрше, нiж особаках.
Неважко помiтити, що в оповiданнi зовсiм не заперечується буття
Божие. Вiра в людину стає в Чехова проявом вiри Вбога.
Судите самi, добродiï: якщо суддi й присяжнi бiльше вiрять людинi,
чим доказам, речовинним доказам i мовленням, те хiба ця вiра в людину
сама по собi не вище всяких життєвих мiркувань? Вiрувати в Бога
неважко. У нього вiрували й iнквiзитори, i Бирон, i Аракчеев. Нi, ви в
людину ввiруйте! Ця вiра доступна тiльки тим деяким, хто розумiє й
почуває Христа. Чехiв нагадує про нерозривну єднiсть
заповiдi Христа: про любов до Бога й до людини. Як уже було сказано
ранiше, Достоєвський не має собi рiвних по силi релiгiйного
шукання
Судите самi, добродiï: якщо суддi й присяжнi бiльше вiрять людинi,
чим доказам, речовинним доказам i мовленням, те хiба ця вiра в людину
сама по собi не вище всяких життєвих мiркувань? Вiрувати в Бога
неважко. У нього вiрували й iнквiзитори, i Бирон, i Аракчеев. Нi, ви в
людину ввiруйте! Ця вiра доступна тiльки тим деяким, хто розумiє й
почуває Христа. Чехiв нагадує про нерозривну єднiсть
заповiдi Христа: про любов до Бога й до людини. Як уже було сказано
ранiше, Достоєвський не має собi рiвних по силi релiгiйного
шукання