“Благочиннi мови” Салтиков-Щедрiн (скорочено)

У роздiлi-передмовi До читача автор представляється як фрондера,
що тягне руки представникам всiх партiй i таборiв. Знайомих у нього тьма-
тьмуща, але у них вiн нiчого не шукає, крiм благих намiрiв, добре
б у них розiбратися. Нехай вони ненавидять один одного, але часто
базiкають одне й те саме. Всi стурбованi способами приборкання.
Свiтобачення величезноï бiльшостi людей тiльки на цiй iдеï i
тримається, хоча вона недостатньо дослiджена i навiть оббрехала
фанатиками i лицемiрами. А тому нагальною потребою сучасного суспiльства
стає звiльнення вiд брехунiв, бо справжнi героï приборкання
зовсiм не теоретики, а Простеци. Подiбно сновидам цi останнi вирiшуються
на подолання будь-яких перешкод i iнодi навiть здiйснюють подвиги без
намiру ïх зробити.
Навiщо писаний розповiдь? — задається питанням автор у
першому роздiлi, що представляє собою шляховi замальовки. Ах, хоч
би й потiм, панове, щоб констатувати, якi бувають благонамiренi мови.
Росiйський народ став слабкий на всiх ярусах сучасного суспiльства.
Слабка мужик, але i освiчений господар не краще, долає його нiмець
повсюдно. УЖ боляче ми простi! Але ж, як часто буває, росiйських
надувають при покупцi не тому, що вони дурнi, а тому що ïм на думку
не спадає, що в краïнi, де є всюди полiцiя, можливе
шахрайство. Не будь дурнем! Це паскудна i нахабне слово дурень прямо i
побiчно переслiдує автора, як панегiрик шахрайству, що
привласнює собi найменування розуму.
Хороший чиновник-адмiнiстратор, на якого роблять ставку великi
начальники, вiдрiзняється врожденность консервативних переконань i
бойовою готовнiстю по першому трубному звуку йти туди, куди пошлють.
Бюрократ новiтнього гарту — це Держиморда, почищений,
пригладжений, виправлену балагур, готовий рiдного батька з кашею
з'ïсти. Неможливо уявити собi нi одного росiйського начальника,
Який поставився б до себе з iронiєю, iз застереженнями, це
помпадур, який завжди серйозний або вiдчайдушно амiкошонства.
Для хорошого адмiнiстрування Росiï необхiднi шпигуни. Але росiйська
соглядатай чомусь рохля, це про нього сказано: Вiн онучi у водi сушить.
Вiн нiколи не знає, що йому треба, i тому пiдслуховує
даремно. А раз пiдслухавши, все валить в одну купу. Вiн невiглас,
уражається дрiбницi i лякається звичайних речей, пропустивши
ïх через горнило свого розгнузданого уяви. Вiдвертi визнання Миколи
Батищева в листах матiнцi дозволяють дiзнатися, що на державнiй службi
потрiбно триматись, але знати мiру. Бажаючи стати прокурором, при одному
iменi якого злочинцi будуть тремтiти, Батишев ще в якостi помiчника вiд
душi куховарить справи на невинних i категорично пiдтримує всi
строгi обвинувальнi висновки. Коли його просять розiбратися з
Товариством для передчуття Гармонiï майбутнього, у списках якого
п'ятнадцять чоловiк, якi закликають терпляче переносити лиха сьогодення,
Батишев приваблює у цiй справi до ста осiб. Його стараннiсть
бентежить навiть досвiдченого генерала. Зрозумiвши свою непридатнiсть до
прокурорського справi, молода людина, проклинаючи долю i свою чеснiсть,
подає у вiдставку. У постскриптумi звернених до матiнки листiв
Батищев паралельно iсторiï своєï адмiнiстративноï
невдачi розповiдає про успiхи дружка, що став адвокатом, якогось
Єрофєєва, навчився непогано заробляти грошi i пускати
ïх в оборот.
Хто ж стовпи сучасного суспiльства? Де ïх корiння, яке ïх
походження, як накопиченi грошi, якими вони володiють? Ось приклад, Осип
Iванович Дерунiв, що мiстив заïжджий двiр, через який проходили i
проïжджали сотнi людей. За гривенику, по злотого накопичив Дерунiв
чимале багатство, що дозволило вiдкрити власну велике господарство,
обзавестися фабрикою. Пiд час останньоï з них зустрiчi в Петербурзi
оповiдач насилу його впiзнає в шубi, облямованою свiтлим соболиним
хутром. Прийнявши горду позу аристократа, вiн невиразним рухом
простягає двома пальцями на знак вiтання. Запросивши до себе
лiтератора, який, на жаль, не Тургенєв , вiн хоче порадувати томну
бiлотiлi дружину, приймаючу у вiтальнi напiвлежачи в дорогому неглiже
чотирьох калегвардов. Оцiнивши суспiльство, в яке вiн потрапив,
лiтератор нафантазував пригода в Абуццскiх горах, iсторiю, цiлком гiдну
росiйського белетриста, чаруючому даму своïми пригодами. Незважаючи
на розкiш i багатство новоï обстановки, оповiдач з жалем
згадує про те Дерунових, який не знiмав старозавiтний синiй
сюртук, що допомагав йому переконати нiмця-негоцiанта у своïй
докладностi. Щоправда, зi зникненням колишньоï обстановки, що
оточувала Дерунова, зникає i загадковiсть вичавлювання гроша з
постояльця, партнера i спiврозмовника. Тепер вiн нахабно жадає до
грабунку, i це не можна приховати нiяким способом.
Автору, прозваному Гамбетта, тобто людиною пропащим, не визнають нiчого
святого, доводиться розмовляти з жiночого питання з вiдповiдальним
чиновником з колишнiх однокашникiв Тi-Беньковоï, що називає
себе захiдником i лiбералом. Однак вiн не лiберал навiть, а консерватор.
Всього дорожче йому в жiнцi ïï невiдомiсть, вiн вбачає в
ньому добромиснiсть. Хiба може жiнка отримати якусь дiйсну користь з
усякого роду дозволу, дозволiв, знань? Не може, переконаний вiн, жiнкою
бути виконана робота краще, нiж чоловiком. Ну, а якщо ще жiнки в реформи
i в революцiю полiзуть, то тут вже пиши пропало. Всi ïх гiдностi,
притаманнi на рiвнi сiм'ï, вийдуть назовнi. Доведеться змiнити всi
уявлення про чесноти, про чудовi перемоги жiнок над адюльтером, про
пiдтримку сiмейних уз, про виховання дiтей. А що буде з нами, якi не
можемо iснувати без того, щоб не балувати жiнку? Стовп росiйського
лiбералiзму тебенько готовий прийняти з ïх приводу не яке-небудь,
але третейський рiшення. Система моя дуже проста: нiколи нiчого прямо не
дозволяти i нiколи нiчого прямо не забороняти, — говорить вiн. З
його точки зору, жiнка, особливо гарненька, має привiлей бути
примхливою, бажати дiамантовi коштовностi та хутра, але не повинна
мiркувати про навколоплiдноï рiдини i теорiях Сєченова,
iнакше вона здасться Насильник.
У Марiï Петрiвни Воловiтiновой три сини: Сенiчка, Мiтенька i
Феденька. Сенiчка — генерал, Мiтенька — дипломат, а Феденька
не служить, вiн просто порожнiй малий i позитивний ерига. I тiльки
останнiм чадолюбива матуся хоче залишити велику спадщину, так
ïï дратують iншi дiти та родичi. Розбiйникiв почало в
останньому ïï синку ïй дуже подобається, i вона все
йому прощає i готова вiддати, до страху i жаху старшого сина-
генерала, безуспiшно мрiє i за життя хоч що-небудь отримати вiд
неï в подарунок.
Листування Сергiя Проказнiна з матiр'ю Наталi де Проказник свiдчить про
те, наскiльки жiнки бувають проникливi, вмiють вiрно наставляти синiв i
позитивно бути розумними. Кочуючи зi своïм полком Сергiй Проказнiн
у вiльний вiд навчань час має задоволення i закохатися, i
волочитися, i навiть мати на прицiлi третього дамочку постарше, вдову,
яка виявляє до нього неабиякий iнтерес. Тонка спостерiгачка i
психолог, мати, не без знання жiночоï натури, наставляє сина
в його серцевоï полiтицi, розповiдаючи дещо про своïх
французьких коханцiв. Ïй не особливо подобається намiр сина
без довгих розмов зробити Тррах! i покiнчити з цим раз i назавжди .
Салон iстинноï свiтськоï жiнки — не манеж i не притулок
для жалюгiдних утiх. Листування сина з матiр'ю могла б тривати ще дуже
довго, якби ïï не зупинило короткий лист Насiння Проказнiна, в
якому вiн повiдомляє про те, що прочитав всi листи сина, з яких
довiдався, що син налаштований на перелюб, як i його мати , що втекла з
французом в Париж, а тому якщо вiн хоче врятувати як-то розташування
батька, то нехай повертається в батькiвський маєток i почне
пасти свиней.
Iсторiя Марiï Петрiвни Промптова, кузини Марiйки, дозволяє
зробити сумний висновок, що шлюби молоденьких дiвчат з лiтнiми
тугодумного чоловiками не йдуть ïм на користь. З розумненьких i
гарненьких, доброзичливих i зацiкавлених вони перетворюються в
розважливих i сонно-патрiархальних, закритих для добрих промов. Вперте
дотримання всiх старозавiтних приписiв дружина, засвоєння
пристрастi до накопичення робить колись веселу кузину Машеньку монстром,
калiчать долю рiдного сина. Повiтряне створення перетворилося на ханжу,
лицемiрка, скнару.
У пошуках iдеалу i можливостi закласти основи новоï небезалаберной
росiйського життя добре б спiвгромадянам мати чiтке уявлення про
державу, про те, навiщо взагалi воно потрiбно. На питання: що таке
держава? Однi змiшують його з батькiвщиною, iншi з законом, третi з
казною, четвертi, величезна бiльшiсть — з начальством . Громадськi
почуття часто вiдсутнi, кожен зайнятий дотриманням власного iнтересу,
власноï вигоди, тому росiйську армiю iншi постачальники можуть
одягти в чоботи з картонними пiдошвами, тримати впроголодь i вiдправити
з бездарним начальником туди, звiдки вороття не буде. Шуму в розмовах
про служiння вiтчизнi буває багато, але на дiлi патрiотизм
обертається грубим зрадою, а вiдповiдальнi за нього переводяться
на iншу роботу. Народ — це дитя, добре, кмiтливе, але обдурити
його, обвести навколо пальця нiчого не варто. Росiя переповнена
пiдточують ïï сили i засоби добромиснiсть чиновниками.