Троекуров центральний персонаж повести А. С. Пушкiна Дубровский

Троекуров — реально, що проживав у Нижегородському повiтi помiщик,
що володiв величезними вотчинами. У характерi персонажа також багато
чорт двоюрiдного дiда Пушкiна — генерал-майора Петра Абрамовича
Ганнибала, що вiдрiзнявся крутою вдачею й неприборканим темпераментом
У повiстi Пушкiна фiгура Троекуров дуже важлива. Не випадково повiсть
починається з його характеристики: У домашньому побутi Кир мулу
Петрович виявляв всi пороки людини неосвiченого. Розпещений усiм, що
тiльки оточувало його, вiн звик давати повну волю всiм поривам
палкоï своєï вдачi й всiх витiвок досить обмеженого
розуму. Для Пушкiна значимо не побутовий вигляд Т., а дослiдження
природи росiйського дикого барства i тих неминучих наслiдкiв, до яких
воно приводило. Неосвiчене росiйське дворянство, вiдбите Фонвiзiним,
Грибоєдовим, тонко описане Пушкiним в Дубровском. Саме iз цим
зв'язане вiдкликання И.С.Тургенєва, восторгавшегося епiчними
силами Пушкiна, якi позначилися в створеннi особи Троекурова (лист до
Анненкову, 12 травня 1853).
Як свiдчать чорновi рукописи, Пушкiна розробляв характер Троекурова в
повiстi досить ретельно: постiйно проводяться паралелi в долi й виглядi
Т. з його сусiдом-помiщиком Андрiєм Гавриловичем Дубровским. Вони
виявляються як би двома iпостасями того самого особи, i двуединство
ïхнiй Пушкiн неодноразово пiдкреслює в текстi повести: Будучи
ровесниками, породженi в одному станi, вихованi однаково, вони
сходствовали почасти й у характерах i в похилостях. У деяких вiдносинах
i доля ïх була однакова: обоє женилися по любовi, обоє
незабаром овдовiли, в обох залишалося по дитинi.
Одна iз традицiй пушкiнознавства — протиставляти образи Троекурова
й старшого Дубровского, пiдкреслюючи ïхню соцiальну нерiвнiсть.
Насправдi (i першоï це вiдзначала А.А.Ахматова) у Пушкiна
обоє помiщика були родовитими, старими товаришами по службi (хоча
й у рiзних чинах); нетерплячiсть i рiшучiсть характеру була властива
ïм обом. Головне, що ïх вiдрiзняло, була горда, не позбавлена
заздрiсностi бiднiсть одного й багатство iншого, що дозволяло йому бути
самодуром Безглузда амбiцiйна сварка, бажання поставити один одного на
мiсце зробили старих друзiв настiльки непримиренними ворогами, що довели
ïх до суду, по якому Т. удалося вiдiбрати маєток Дубровского.
Задовольнивши своє самолюбство, вiн випробовує при цьому
складнi почуття: Вiд природи не був вiн корисливий, бажання мести
затягло його занадто далеко, совiсть його нарiкала… Вiн зважився
помиритися зi старим своïм сусiдом, знищити й слiди сварки,
повернувши йому його надбання. Син Дубровского в поривi сказу й розпачу
жене Троекурова ладь, а старий Дубровский умирає вiд ненавистi
Ктроекурову.
У своïх людських проявах Троекуров часом виглядає
симпатичнiше покалiченого пихатою бiднiстю Дубровского. Вiн неодноразово
вживає зусилля для примирення зi старим товаришем, тодi як той
вiдповiдає йому неприборканим гнiвом i ненавистю. Божевiлля й
смерть старшого Д. виглядають скорiше наслiдком його злостi, чим
безвихiдностi ситуацiï, у якiй вiн виявився, втратившись свого
маєтку. Якщо спробувати подумки помiняти ïх мiсцями, то дуже
важко ручатися, що Андрiй Гаврилович Дубровский, надiлений багатством i
владою, виявиться добрiше, справедливiше, краще Т.
Троекуров i його колишнiй друг, старший Дубровский, у своïх
головних, визначальних рисах характеру як би двi сторони
однiєï й тiєï ж медалi. Третьою ïхньою
iпостассю виявляється Володимир Дубровский, моральна система якого
теж гранично непослiдовна. Вiн дiє точно так само, як i старшi
героï: усвiдомлюючи, що приказнi, виконуючi рiшення про вилучення
маєтку, нi в чому не винуватi, вiдразу вiддає команду
замкнути всi дверi й спалити рiдний будинок разом iз приказними, пiсля
чого йому не залишається iншого виходу, як податися в розбiйники.
Так завершується в романi доля розореного дворянина. Завершення
iсторично провiсне. Через кiлька рокiв Пушкiн напише: Не приведи Бог
бачити росiйський бунт — безглуздий i нещадний.