Пушкiн А. С. — засновник росiйськоï лiтератури

Два столiття тому назад росiянин народ подарувало миру свiтлий талант Пушкiна, обумовив його священний дарунок поета. Спадщина Пушкiна, визначивши бурхливий розквiт росiйськоï лiтератури ХIХ столiття, збагатило духовне надбання нацiй; нацiональний характер росiйськоï людини увiбрав у себе пушкiнське почало
Але мир Пушкiна — це не тiльки Росiя. З юностi почалося його знайомство з античними поетами, пiзнiше п'єси Шекспiра допомагали створювати трагедiï. Замилування самобутньою поезiєю мусульман, вiдбитоï в Коранi, привело його до створення циклу “Наслiдування Корану”. Пушкiна захоплювався поемами Байрона, романами Вальтера Скотта, творами Ґете , але по-своєму заперечував ïхнi погляди. Ближче всього Пушкiну iз всiх культур миру була французька. Вольтер i Руссо, Расин i Мольер били супутниками його юностi, пiзнiше його захопила поезiя Хлопцi й Андре Шенье. Долi людства завжди хвилювали Пушкiна. Найважливiша особливiсть творчого вигляду поета — його всемирность. Вона проявлялася многообразно. Пушкiна зробив кращi досягнення людського генiя надбанням росiйського народу. Його всемирность не тiльки в дивнiй здатностi перевтiлюватися й розумiти дух рiзних народiв i часiв (”Наслiдування Корану”, “Скупий лицар ”, “Кам'яний гiсть”, “Пiснi захiдних слов'ян”), але насамперед в iсторично обумовленiй потребi вирiшувати загальнолюдськi питання з позицiй нацiонального опиту. У центрi пушкiнськоï творчостi — життя його сучасникiв, гiрка драма столiття, розкрите ïм з дивною глибиною. Пушкiна знав всi страждання людини своєï епохи. Страждання, що випали на частку тих, хто беззавiтно почав боротьбу за волю, i тих, хто не наважувався на заколот. Вiн писав про страшному й прекрасному, болiсному й ганебному в життi. Вiн розповiв всi й про себе — про своï радостi творчостi й вiдданостi iдеалам волi, про гiркi сумнiви й захоплення, про гору любовi й щиросердечних борошн. Але навiть у трагiчнi хвилини ЖИТТЯ поет не вдавався у вiдчай. Вiн вiрив у людину й довiряв життя. Тому художнiй мир Пушкiна виконаний свiтла, добра й красi. Цей мир величезний, мудрий i неповторний. Поет уводить у нього читача, вiддаючи йому все багатство свого щедрого серця, весь досвiд душi, вистраждану iстину про майбутнє своєï батькiвщини й народу
Поетичний дарунок Пушкiна пробудився ще в лiцеï, куди в 1811 роцi вiн був визначений. Вiршi юного поета, що з'явилися в пресi в 1814 роцi (ж. “Вiсник Європи”, вiрш “Друговi вiршотворцевi”), привернули увагу не тiльки читачiв, але й росiян поетiв Державiна, Батюшкова, Жуковського, Карамзина, якi змогли вгадати в юнаку, що тiльки ще починає своє поетичне поприще, великого росiйського поета, надiю росiйськоï поезiï. Крiм елегiй, дружнiх послань, вiршiв, що розповiдають про “прикростi нещасливоï любовi”, у поезiï Пушкiна в цю пору з'являється тема волi (вiрш “Лицинию”), що одержує розвиток у творчостi Петербурзького перiоду. У столицю Пушкiн перебирається в 1817 роцi пiсля закiнчення лiцею. У чинi колезького секретаря вiн був зарахований на службу в Колегiю iноземних справ
У своïх вiльнолюбних вiршах (ода “Вiльнiсть”, вiрша “До Чаадаєва”, “Село ”) Пушкiн виступає як творець новоï полiтичноï лiрики. Дотримуючись чудових традицiй росiйськоï поезiï (Ломоносов, Державiн, Радищев), Пушкiн у той же час обновляє цивiльну поезiю, розкриваючи полiтичну тему, високу й значну, як тему глибоко особисту. Навеснi 1820 р. над Пушкiним вибухнула гроза — Олександр I за оду “Вiльнiсть” хотiв заслати поета в Сибiр. Завдяки хлопотаниям друзiв, його посилають на пiвдень. Пiдсумком петербурзького перiоду творчостi Пушкiна з'явився позема “Руслан i Людмила”. На пiвднi в поета з'являється задум новоï поему про парубка початку XIX в. Цьому задуми допомогли кавказькi враження, результатом яких з'явилася позема “Кавказький бранець” про “вiдступника свiтла”, розчарованому в iдеалах дворянського суспiльства, що у пошуках мети й сенсу життя вiдправився “у далекий край з веселимо примарою волi”.
Пiсля Кавказу Пушкiн попадає в Крим. Щедра, святкова, сяюча природа зачарувала уяву поета. У багатьох вiршах запам'яталося життя Пушкiна цiєï пори. У них i хвилювання серця, i свiтлий сум спогадi про юнiсть, i захват радостями життя, яскравi фарби пейзажу (”Згас денне свiтило…”, “Нереïда”, “Рiдiє хмар летуча гряда…”). Новi враження лягли в основу поеми “Бахчисарайський фонтан”. З вересня 1820 року по липень 1823 року Пушкiн живе в Кишиневi серед революцiйно настроєних передових дiячiв епохи. Тут закiнчений. “Кавказький бранець”, “Гаврилиада”, “Брати- розбiйники”, початий роман “Євгенiй Онєгiн”, створено кiлька десяткiв лiричних i полiтичних вiршiв. Пiсля Кишинева била Одеса, де створюються новi глави “Євгенiя Онєгiна”, виникає задум поеми “Цигани”. З весни 1824 року життя поета стало нестерпноï через переслiдування графа Воронцова, що труïв Пушкiна, принижував, писав, доноси в столицю, i домiгся свого — поета зобов'язали негайно покинути Одесу, вiдправитися на проживання в глухе село Михайловское Псковськоï губернiï. У роки Михайлiвська посилання були написанi черговi глави “Євгенiя Онєгiна”. Поет завершив поему “Цигани” i дописав почате ще в Одесi лiричний вiрш “До моря”. У квiтнi 1830 р. Пушкiн зробив (удруге) речення однiєï iз красивейших жiнок Росiï Н.Н.Гончаровой, що цього разу було прийнято. У зв'язку з майбутнiм весiллям для пристрою справ Пушкiн виïхало в маєток Болдiно, частина якого йому видiлив батько. Там вiн i провiв осiнь. Саме цей, болдинский перiод, уважається у творчому життi поета самим плiдним. У болдинскую осiнь були створенi “Повести Белкина”, “Маленькi трагедiï”, завершений роман “Євгенiй Онєгiн”, написанi вiршi “Бiси”, “Елегiя” i др.
Пiсля одруження Пушкiна примушують жити в столицi. Йому забороняють видавати власний журнал. Щоб одержати дозвiл працювати в архiвах (вiн цiкавиться росiйською iсторiєю), поетовi довелося надiйти на службу. Пушкiна вирiшує написати iсторiю повстання Пугачова, робота над якою обумовила народження нового задуму iсторичного роману “Капiтанська дочка ”. “Iсторiя Пугачова” була закiнчена восени 1833 року в Болдiно. I ця друга болдинская осiнь виявилася такий же творчо щедроï, як i перша: за пiвтора, мiсяця були написанi два позми — “Мiднi вершники ” i “Анджело”, двi казки — “Про рибалку й рибку” i “Про мертву царiвну”, повiсть “Пiкова дама” i трохи прекраснейших лiричних вiршi. В одному з них — у вiршi “Осiнь” — розкривається тема творчостi
Якщо в романтикiв образ поета з'являвся жерцем або провидцем, усунутим вiд усього земного, життєвого, побутового, а “небесний дарунок” поета вiдокремлював його вiд “юрби”, вiд iнших людей, то в “Осенi” образ поета розкритий реалiстично. Пушкiна приватна людина, зi своєю трагiчною долею, своïми звичками, умовами життя в сiльськiй глухоманi, i Пушкiн-поет — це єдина особистiсть, для якоï поезiя — праця, форма дiяльностi, творчiсть як вищий прояв ïï духовностi. Традицiйно високе, позбавлене всього iндивiдуального, очищене вiд усього земного, зухвало стало в Пушкiна як звичайне. Але вiрш не став жанровою картиною життя в Болдiнi. Вiдбулося чудо — через побут засвiтилося буття духу. Звичайне раптом виявилося перетвореним i стало самою пiднесеною поезiєю. У творчостi другоï половини 20-х рокiв одержують розвиток колишнi тими й мотиви. Нерозривний зв'язок з революцiйно настроєними представниками суспiльства пiдкреслює поет у вiршах “У Сибiр”, “13 жовтня 1827″, “Арион”, де з особою силою звучать вiльнолюбнi мотиви
Пушкiна цiкавить образ Петра Й. У результатi створюються “Станси”, позма “Полтава”, починається робота над романом “Арап Петра Великого”. Пiд час другоï подорожi на Кавказ (1829) поет створює нариси “Подорож в Арзрум”. Кавказькi враження вiдбилися також у вiршах “Кавказ”, “Обвал” i iн. Все написане Пушкiним в останнi роки життя передвiщало новий розквiт його творчостi, але трагiчна смерть обiрвала життя росiйського генiя
Пушкiн художньо розкрив змiст щироï поезiï, показав, що може дати людству “священний дарунок” поета, його поезiя, не старiючи, завжди зберiгаючи юнацьку силу й анергiю, виявляється потрiбноï кожному новому поколiнню людей на рiзних етапах iсторiï