Виклад сюжету нарису Мова й природа К. Г. Паустовского

Костянтин Георгiйович Паустовский був теперiшнiм художником слова.
Завдяки своєму таланту вiн мiг перенести читача в будь-який
куточок красивейшей краïни — Росiï. Недарма вiн багато
подорожував. I воiстину найкращi його добутки — про природу. Нас
захоплюють авторське вiдчуття природи, його почуття, вираженi
генiальнимим росiйським мовою — мовою Пушкiна й Лермонтова, мовою
Тургенєва. Ми бачимо представленi нашому погляду картини природи
Нарис Мова й природа — це свого роду стаття для починаючих
письменникiв. Автор показує в рецензируемом мною текстi головне,
на його думку, умiння письменника: умiння почувати те, про що пишеш.
Адже тiльки в цьому випадку читач побачить яскравий i живий образ, тодi
за кожним … ïло-, вом бачиш i почуваєш, про що говориш,
а не машинально вимовляєш ïх. Я мимоволi погоджуюся з
Паустовским, читаючи його оповiдання
Єдиною проблемою охоплений весь добуток: невмiння нинiшнiх людей
мистецтва (особливо в областi лiтератури) зв'язувати мову iз природою.
Дiйсно, слова, що вириваються iз твоєï душi вiд надлишку
почуттiв, звучать набагато виразнiше, нiж лицемiрне висловлення про
речi, не понятих до кiнця, тому що не випробуваних
Основна думка, що пронизує оповiдання, iдея його — це
вихваляння сили нашоï рiдноï мови, з його допомогою можна
досягти небувалих висот, ïм можна розкрити вес-всi, заховане далеко
у свiдомостi людини. Росiйська мова сотво-ряет чудеса, вiн —
чарiвник. Точно й правильно пiдiбраний епiграф до всього циклу Алмазна
мова, куди й входить аналiзований добуток — Мова й природа. От цi
чудовi слова Миколи Васильовича Гоголя: Дивуєшся коштовностi
нашоï мови: що нi звук, те й подарунок; усе зернисто, крупно, як
самi перли, i, право, iнша назва ще драгоценнее самоï речi.
У цьому авторському нарисi присутнi не тiльки живi описи природи, але й
реальнi героï. Ïх усього двоє: якийсь зустрiнутий
Паустовским письменник i маленький хлопчик. Вибiр цих персонажiв не
випадковий, вони далеко не другоряднi. Автор творiв про мiсто
дивується фантазiï Костянтина Георгiйовича, що дозволяє
писати про цiй мертву природi
Вiдразу ж пiсля цього моменту Паустовский переносить оповiдання в
сiльський будинок, де до нього звертається зовсiм ще маленький
хлопчик: Пiшли дивитися грому.
Напрошується авторське порiвняння; вiн протиставляє
дорослоï людини хлопчиковi. Дорослий поринув у щоденнiсть, а
хлопчик ще здатний просто почувати й жити своïми вiдчуттями
Молода душа говорить: дивитися грiм, хоча зрiла людина, зацикливаясь на
правильностi, не дозволяє з'явитися такому дивному
словосполученню, начебто грiм можна тiльки слухатися
Костянтин Георгiйович виступає за розумiння природи кожною клiткою
нашоï душi. Отут вiдiграє роль не тiльки фантазiя, треба
просто вiдкрити себе на розтерзання всiм п'яти почуттям Це прекрасно
виходило в Паустовского. Навiть простоï, здавалося б, слово дощ
несе в собi стiльки живого, рiзного й неповторного. Вiн i спорий, i
грибний, i зливовий. Особливо буяє художнiми деталями слiпий дощ
(дощ, що йде при сонцi). У народi про нього говорять: Царiвна плаче.
Письменник пiднесений таким високим розумiнням прекрасного, i це при
тiм, що народ (особливо сiльський) уважається далеким вiд
мистецтва. А теперiшнє мистецтво можна спостерiгати не тiльки на
вибраних чудових утворах, але й на будь-якiй побутовiй сценi
Якою чудовою образнiстю надiляє автор дощ! Дощ крапає, дощик
шепотить або дзенькає.
А яке зворушливе вiдношення автора до такого гарного явища, як зоря!
Зоря не можна говорити голосно, уважає вiн. Це тихе пробудження
природи, границя мiж нiччю й ранком.
Письменник порiвнює в оповiданнi ранкову й вечiрню заграву, лiтню
й осiнню. Природа з його слiв представляється нам як жива людина,
що вимагає нашоï любовi, людина з певним характером
Своє оповiдання автор завершує вiршем Олександра Сергiйовича
Пушкiна, доводячи тим самим, що росiйська мова не була б настiльки
многозвучен, барвистий i ярок без поетiв i письменникiв землi росiянцi
Люди, що створили таку мову, — великi й щасливi люди, —
говорить Паустовский.
Я теж горда, що говорю мовою мистецтва. (Адже можна жити в цiй
краïнi й говорити не мовою класикiв.) Прочитавши цей нарис, я
повною мiрою вiдчула все те, що намагався донести до нас автор. Менi
схотiлося самоï злитися iз природою, на багато чого я не обертала
уваги, хоча добре почуваю живий мир, що оточує мене
Така сила мови, ïм можна переконати людини в тiм, що не видно
очами. Це велика зброя, потрiбно тiльки правильно импользоваться.
К. Паустовский прагнув всю силу своєï уяви направити на те,
щоб надзвичайне у звичайному й звичайне в надзвичайному. Точнiсть
конкретних описiв, дбайлива передача реальних подробиць, неухильна
вiрогiднiсть — одним словом, все те, що називається
реалiстичнiстю, допомагало йому виявляти внутрiшню торжествуючу
поетичнiсть життя, романтичнiсть i чарiвництво, властивому не вимислу, а
ïй самоï
При цьому К. Паустовский нiколи не був мандрiвником-пустельником, споглядальником-
одинаком. Вiн був свiдком i учасником революцiйних подiй i двох свiтових
вiйн, його художнi твори вiдбили народження й будiвництво нового
соцiального миру. Першi подорожi письменника виявилися пов'язаними з
пiвднем. “Спочатку був пiвдень”, — говорить вiн в
однiй зi своïх автобiографiй. Ця фраза написана, iмовiрно, не без
усмiшливого намiру — вона нагадує бiблiйнi слова про
створення миру: “Спочатку було слово”.