Виклад епiзоду з роману Вiйна й мир: Тильзитский мир
У романi-епопеï “Вiйна й мир” є безлiч невеликих,але винятково значимих епiзодiв, якi, не впливаючи на розвиток сюжету й
не будучи вирiшальними для доль головних героïв, стають важливими
для роману як цiлого, що з'єднує в собi iдеï про
людину, iсторiю й свiтобудову взагалi. У Тiльзiтi не вiдбувається
подiй, якi в життi героïв мали б таке значення, як мир iз
Францiєю в долi Росiï, але епiзод перебуває на
перетинаннi певних iдейних лiнiй, торкаючись мотивiв вiйни,
справедливостi, чесностi, а також додає штрихи до портретiв дуже
важливих персонажiв — iмператорiв Олександра й Наполеона
Сама iсторична подiя була вирiшальноï в розвитку мiжнародноï
полiтики початку XIX столiття, до того ж зустрiч двох великих
iмператорiв представлялося сучасникам i iсторикам епохальноï. Все
це змушує очiкувати вiд сцени висновку миру врочистостi, блиску й
величi. Однак Толстой, подiбно тому як вiн руйнував iлюзiï щодо
вiйни в сценах Шенграбенского й Аустерлицкого боïв, вiдкриває
всю правду й у цьому епiзодi
Подiï Тильзитского миру показанi Толстим у сприйняттi Ростова, що
приïжджає доставити государевi прохання Денисова про
помилування. Вiн ïде вночi, у статському пла-7ье, щоб не бути
впiзнаним, i ми, випливаючи за ним, зауважуємо ‘почуття
незручностi, неприродностi й знiяковiлостi, що зв'язується з усiм,
що билб” побачено Ростовим. Спочатку викликає замiшання
зустрiч iз французами у квартирi Бориса, до яких в армiï “усе
ще продовжували випробовувати змiшане почуття злостi, презирства й
страху”. Однак сам Толстой безумовно не пiдтримує нi Бориса,
без знiяковiлостi ужинающего зi своïми колишнiми ворогами, нi
Ростова, що не вмiє вiдвикнути вiд звички ненавидiти французiв. У
цiй сценi ставиться пiд сумнiв i абсолютнiсть надмiрного патрiотизму, що
не оспаривалась у сценах вiйни, i абсолютнiсть дружнього вiдношення до
iншоï людини, як у сценi зустрiчi Ростова з нiмцем з вилами. Ця
iдея компрометується тим, що виражено сценою вечерi
“нелюбимого” героя — кар'єриста Бориса —
сврагами-французами.
В епiзодi важливе розмiщення образiв. Перша опозицiя, що ми знаходимо,
— Ростов^-Ростова-ростов-борис-ростов. Показова сцена, у якiй
Ростов просив за Денисова, а Борис “слухав Ростова, як
слухає генерал доповiдь пiдпорядкованого”, тим часом як
ранiше сам просив за себе в князя Андрiя. Ростову було нiяково, у той
час як ранiше вони спiлкувалися запросто. Правила “неписаноï
субординацiï” i помилковi закони, по яких бiльшою силою
володiє той, хто перебуває ближче до двору, пiднiмають
Бориса над Ростовим, i Толстой, позицiя якого нам дуже зрозумiла,
показує фальш, що наповнює такi вiдносини, виставляючи
Бориса в невигiдному свiтлi Iдея неправди, руйнування старих переконань
поширюється й на область близьких Ростову понять i особистостей.
Направляючись до будинку Олександра, Ростов думає про нього:
“Вiн би зрозумiв, на чиïй сторонi справедливiсть. Вiн все
розумiє, все знає. Хто може бути справедливiше й
великодушнее його?” Вiн, як i колись на вiйнi, бачить у государi
свiй iдеал, iдеал прекрасного й безмежно доброï й чесноï
людини. Але iдеалiзований образ государя спочатку змiнюється
Толстим, а потiм стає iншим i для Ростова. Виявляється,
Олександр — зовсiм не той бездоганний монарх, що приймає
всiх несправедливо скривджених, шлях до нього перепиняє невисока
повна людина, що обговорює добре складену й свеженькую дiвчину.
Коли государ виходить на ґанок, Ростова бачить у ньому тiльки
“з'єднання величi й лагiдностi”, але Толстой вiдразу ж
знаходить недолiки Олександра, показуючи його фразером. Государ
“голосно, очевидно з бажанням, щоб усi чули його”, говорить:
“Не можу, генерал, i тому не можу, що закон сильнiше мене”,
придiляючи увагу фразi, формi, гарному формулюванню, що не має
нiчого загального з реальним життям
Ростов захоплюється Олександром, Борис — Наполеоном, i
Наполеон виявляється так само уязвимее Олександра, як Борис
— Ростова: велич його образа постiйно знижується, i Толстой
те сам, то очами своïх героïв помiчає його слабкi риси.
Спочатку Ростов зауважує, що Наполеон погано тримає-”ся в сiдлi; потiм ми бачимо з посмiшку на його губах; потiм
довгий хвiст звитi, що тягнеться за ним, малий рiст Наполеона, його бiлi
маленькi руки. Важливим стає те, що Ростов побачив, як
“Бонапарт зовсiм вiльно, начебто ця близькiсть iз государем
природна й звична йому, як рiвний спiлкувався з росiйським царем”,
у той час як Ростов був упевнений, що “не може бути дружби мiж
законним государем i злочинцем Бонапартом”.
Олександр улиба ется Наполеоновi, з ласкавим вираженням щось говорячи
йому. Наполеон нагороджує Лазарєва, якого називають тим, хто
“хоробрiше всiх поводився в цю вiйну”, а тим часом
несправедливо покараний Денисов, можливо, був набагато хоробрiше його.
Весь епiзод висновку Тильзитского миру протиставляється сценам
вiйни й попереднiх глав у госпiталi, у яких розкривалася чиста
життєва правда з усiма (у тому числi й некрасивими) iстинами,
щоправда, схована в цьому епiзодi якимись формальними вiдносинами,
безлiччю незрозумiлого й невизначеного
Не можна сказати, що усерединi Ростова вiдбувається перелом: вiн
не намагається розiбратися у своïх думках, лякається
ïх, коли думає, що не вiдповiдає зустрiч Бонапарта з
бiлою ручкою й Олександра поданню про свiдомiсть вiйни, вiдiрваних рук,
нiг, убитих людей. П'яний лемент Ростова у фiналi епiзоду — це
крик розпачу, викликаний тяжким почуттям вiддалення вiд того, у що
колись вiн вiрив свято, спроба переконати себе самого в непохитностi
старих iстин. “Государя немає — святого немає
— Бога немає — нiчого немає!” — так
Ростов визначає той шлях, пройти по якому вiн нiяк не згодний. Тут
Толстой визначає формулу сумнiву, що є двигуном морального
росту людини
Таким чином, епiзод значимо через те, що вiн показує другу сторону
зображуваного Толстим миру, сторону, не перейняту свiдомiстю iстини,
проiлюстрованоï прикладами нагой життєвоï правди, а
незрозумiлу, зв'язку в якiй помилковi й iснують лише завдяки формi,
наскрiзь невiдвертоï й фальшивоï; щира людина, що потрапила в
такий мир, почуває себе нiяково в оточеннi неочевидного. За суттю
цього епiзоду видний i задум усього роману: показати життя людей такий,
як вона є, i побачити шлях людини в цьому життi
