Твiр по оповiданню Солоухiна Месник

Владимир Олексiйович Солоухин сучасний письменник, автор багатьох чудових добуткiв про природу й мистецтво. У рядi його оповiдань добре представлений мир дитинства, показане формування особистостi сучасноï людини. Назва оповiдання Месник залучає своєю загадковiстю.
Перша думка, що виникає в читача, швидше за все, про те, що в сюжетi схована якась iнтрига, обман i помста за цей обман. Можна припустити, що далi почнеться детективна iсторiя . Читач фантазує, представляючи розв'язку сюжету, бачить себе на мiсцi месника, що творить добро й одночасно караючого зло. Але що ми бачимо: iсторiя не про невловимих месникiв, сюжет простiше, але оповiдання читається з не меншим iнтересом. Головнi героï — школярi, учнi однiєï школи, одного класу. Один з них Витька Агафонов, iнший, судячи з оповiдання вiд першоï особи, — автор. Це оповiдання — спогад дитинства з наступним переосмисленням. В основi новели лежить конфлiкт-iнтрига. Працюючи на пришкiльнiй дiлянцi, учнi веселилися, насаживая грудки землi на гнучкi прути й кидаючи злiпленi кульки в повiтря. Одна грудка, кинута Витькой, можливо ненавмисно, а може, я спецiально, попадає оповiдачевi в спину. Iз цього моменту починається внутрiшнiй конфлiкт. Героєм опановує образа, злiсть, а потiм у його свiдомiсть закрадається думка про помсту. На щастя, дiти можуть вчасно зупинити себе. Вони бояться вiдповiдати за своï вчинки перед дорослими. Почасти тому намiр оповiдача не здiйснюється. Можливо, героєвi було важко вдарити по спинi людини, що довiряв йому. Тим бiльше вдарити по спинi було б не по-мужски. Потерпiлий вiдмовляється вiд вiдплати, вiн зумiв простити кривдника й тим самим полегшив собi життя. Менi робиться легко вiд приємного рiшення не бити Витьку. I ми заходимо в село як кращi дружки-приятелi. У цей час багато конфлiктiв, що виникають мiж дорослими людьми, мають трагiчний фiнал. Дорослоï людини, що мрiє помститися, навряд чи що може зупинити. Вiн пiде на все.
Новела — художньо розказана життєва iсторiя. Мова проста, немає нiяких двозначних фраз i виражень. Автор розвиває сюжет по зростаючiй лiнiï. Опис обстановки, мiсця дiï сюжету перемiняється розвитком конфлiкту: мiркуванням про помсту й розумiння того, що мстити не обов'язково. Адже мстити може кожний, але простити — тiльки духовно сильна й шляхетна людина.
Щось загальне є в цiєï новели з Злочином i покаранням Достоєвського. Розкольникiв скривджений i зол, але, на вiдмiну вiд дитини, вiн присуджує до смертi бабу й виконує свiй вирок. Такий фiнал суперечить моïм моральним пiдвалинам, адже життя дало нам Бог, i тiльки вiн вправi вiдiбрати ïï в нас. На мiй погляд, Месник наслiдує вiдспiваних бандитiв, що заманюють свою, жертву в лiс, туди, де ïх нiхто не побачить. Що це? Боягузтво? Або, навпаки, смiливiсть? Кожний судить по-своєму. Але я переконана в одному: для людини важче простити кривдника, чим покарати його..