Тема твору: Тема вiйни в лiтературi

Твiр по роману Донськi оповiдання М. О. Шолохова. Вiйна — це бiльше лихо для будь-якоï людини. Так було за всiх часiв. Це загальне лихо, що споює народ у єдине цiле. У такi часи люди забували про своï особистi проблеми й образи, поєднувалися й робили все для перемоги над ворогом, чи був це Батий або Гiтлер.
Перебували за всiх часiв зрадники й боягузи, але це була крапля в морi. Вiйни цi називали вiтчизняними, коли люди боролися за свою незалежнiсть; свiтовими, коли боровся один з одним майже увесь свiт. Наша багатостраждальна Росiя ще пройшла вiйну — Цивiльну; вiйну мiж громадянами однiєï держави. На мiй погляд, це саме бiльше лихо. Якщо є один загальний ворог для всього народу, то й правда для всiх одна. У Громадянську вiйну були двi правди — стара й нова. I обидвi сторони були правi. Це вiйна зробила ворогами не тiльки бiдних i багатих, але й батькiв i дiтей, братiв i сестер, зробила ворогами зовсiм близьких i рiдних людей.
Революцiя сколихнула, нi, пiдiрвала Росiю. Нiхто не залишився осторонь. Дивовижний смерч обрушився на краïну, несучи руйнування й смерть.
У всiх куточках Росiï: у мiстах i в маленьких селищах — iшли палкi суперечки про подальшу долю й життя. У донських козачих станцiях — теж вiйна. У смертельнiй сутичцi зустрiчаються командир ескадрону Микола Кошовий i отаман банди (Родимка М. Шолохова). Микола вирiс без батька, що пропав у германську вiйну, матiр умерла. Сьорбнув вiн горя, а потiм пiшов iз червоноармiйцями воювати iз Врангелем. Отаман сiм рокiв не бачив рiдноï землi. Спочатку германський полон, потiм Врангель, тепер банда. Утомилися вiд вiйни обоє. Мрiя Миколи пiти вчитися, що закам'янiла душа отамана тужить за землею. I от у боï вони зустрiчаються, повнi ненавистю друг до друга; отаман убив Миколу й, знявши з нього чоботи, побачив родимку на нозi й довiдався у своєму ворогу сина. Не висловити словами горе батька, уже не має значення вся ця метушня, бiлi, червонi… Життя кiнчене, нема чого жити, тримаючи в обiймах знайденого сина, отаман-батько застрелився.
Взагалi в кожному з Донських оповiдань Шолохова ми зiштовхуємося з тiєю драмою, на яку штовхнула Громадянська вiйна людей. Iнший батько, з оповiдання Сiмейна людина, своïми руками вбив двох своïх синiв, але не через ненависть, вiн дуже любив ïх обох, але цiною ïхнього життя вiн намагався врятувати життя ще сiмох своïх дiтей. Старшi сини, Данила й Iван, пiшли до червоного й потрапили в полон до своïх же козакiв. Батьковi було запропоновано самому розправитися з ними й тим самим довести свою вiдданiсть козацтву. Вiн мiг би вiдмовитися, але де була гарантiя, що його не вб'ють разом з ними, а семеро малих дiтей пропадуть. Як розцiнювати його вчинок? Звiр? Боягуз, зрадник? Або, навпаки, людина, що володiє величезною внутрiшньою силою? Не кожний може взяти на себе таке -i до кiнця життя носити в собi величезний щиросердечний бiль. Вiн сам собi суддя. Вiн день i нiч працює, щоб виростити дiтей, i гiрко чути йому докори дочки. Вiн залишається не понятим своïми дiтьми, тими, через яких вiн пiшов на це.
А от ще батько, з оповiдання Баштанник. Цей батько чiтко визначив для себе, хто йому друг, а хто йому ворог. Його обирають комендантом воєнно- польового суду станицi, вiн вiд душi радується цьому. Вiн дотримує козачу честь, б'є старшого сина за те, що Федiр спiлкується з бiльшовиками, той змушений пiти до червоного. Цей батько вбиває свою дружину за те, що та носила продукти полоненим. Вiдмовляється вiд молодшого Митька, кинувши його напризволяще. Чiтко служачи козацтву, вiн вiдправляє на розстрiл старшого Федора, що потрапив в полон, а потiм ретельно розшукує його пiсля втечi. Цей батько, залишившись би вiн у живих, убив би обох синiв, i рука б у нього не здригнулася б.
Вiйна будила не тiльки ненависть, але й такi почуття, як жаль, милосердя, любов.
Старi, Гаврило i його дружина, виростили єдиного сина Петра , надiю й опору. У вогнi Громадянськоï вiйни загинув Петро вiд рук червоних. У серце старого Гаврила величезне горе й бiль перетворюються в люту ненависть до бiльшовикiв. I от на його очах бiлi козаки вбивають бiльшовика, i, замiсть зловтiхи й торжества, його серце стискується вiд жалостi. Вони з бабою виходжують напiвмертвого червоноармiйця Миколу, прикипають до нього всiм серцем, люблять, як свого сина.
А якi страждання випали на частку матерiв! Як можна було пояснити матерi, що один ïï син — друг, а iншоï — ворог? Вона ïх народила, вигодувала, виростила. В Баштаннику мати благає чоловiка не торкати синiв, несе продукти полоненим червоноармiйцям, переживаючи за свого сина, поплатившись за це своïм життям.
Це все стосувалося людей рiдних, а що ж говорити про зовсiм стороннiх людей, що зустрiчалися в цiй вiйнi? У вiйну були залученi люди, переконанi у своïй правотi, i люди, що випадково потрапили в силу тих або iнших обставин. У бiлiй армiï офiцери свiдомо воювали за Росiю, що була, у Червонiй Армiï воювали за майбутню Росiю, за свiтле майбутнє , що вони малювали у своïй уявi. А простi солдати з тiєï або iншоï сторони, а звичайно це були простi робiтники й селяни, воювали за те, у чому ïх переконували: бiлi за царя й Батькiвщину, проти бiльшовикiв. Червонi — за землю й рiвнiсть. Але iнодi траплялося так, що та сама людина спочатку воювала на сторонi одних супротивникiв, а потiм переходила на iншу. Як Григорiй Мелехов, що заплутався й не мiг зрозумiти, на чиïй же сторонi правда. Навiть зараз, через багато рокiв, ми дотепер не знаємо, на чиïй сторонi все-таки була правда. Адже дотепер нам нав'язують свою думку люди, що стоять на чолi держави.