Смiх крiзь сльози Кайдашева сiмя

Як вам уже вiдомо, повiсть Кайдашева сiмя 1879 року було опублiковано у львiвському часописi Правда. Вдруге автор видав повiсть у 1887 роцi в Києвi, дещо змiнивши початок i зробивши розвязку щасливою: груша всохла, брати помирилися й, нарештi, в сiмï запанувала злагода. Проте кожен читач усвiдомлював штучнiсть такого примирення, адже за характерами члени одiозноï сiмï були аж нiяк не придатними для безконфлiктного спiвiснування. Причиною змiн у творi стало те, що митець не намагався показати украïнцiв дрiбязковими, сварливими, чим йому несправедливо дорiкали окремi сучасники.
Уважний читач розумiв, що сiмя Кайдашiв не типова модель селянськоï родини, адже викликає закономiрний осуд односельцiв. Проте в таких явищах, як змiзернiння людськоï душi, консерватизм i вiдсталiсть селянства, письменник вбачав загрозу для украïнськоï нацiï морального й духовного убозтва. Тож порушив цю проблему в соцiально- побутовiй повiстi Кайдашева сiмя, прагнучи справити на читачiв моралiзаторський вилив. Написано повiсть у рiчищi поетики реалiзму. Цi прикмети реалiзму знайшли своє втiлення у творах Нечуя-Левицького. Сучасний лiтературознавець Ростислав Мiщук наголошував: Письменник у своïх повiстях 7080-х рокiв детально показав змiзернiння особистостi, домiнування Кайдашiв, старосвiтських батюшок i матушок переважно егоïстичних характерiв, вiдсутнiсть глибоких життєвих iнiцiатив, якi б давали широкий простiр думкам i почуттям. Оце поглинання людини побутом сприйнято було Нечуєм- Левицьким як велика загроза людськiй iндивiдуальностi. У Кайдашевiй сiмï письменник заговорив не тiльки про занепад споконвiчно високоï ролi батька в украïнському суспiльствi, не тiльки показав зло, яке оселилося в людському серцi й дало страшнi плоди, Вiктор Полтавець. Iлюстрацiï до повiстi Кайдашева сiмя
лише вдався до змалювання контрастних пар лiтературних героïв, щоб увиразнити типовi образи украïнських селян, а й, попри сатиричнiсть художнього тексту, показав, за словами лiтературознавця Володимира Панченка, людей, якi не смiються, адже щирого смiху, козацького, ментального, в повiстi практично нема: Твiр населений дуже серйозними, навiть похмурими людьми. Лише iнколи пробує жартувати Лаврiн, а Мотря й Кайдашиха якщо й смiються, то хiба що зi злiстю. Ïм не до смiху, оскiльки вони учасники великоï родинно-побутовоï вiйни, якiй не видно кiнця.
Звiсно, Нечуй-Левицький разом з художнiми персонажами смiється крiзь сльози, адже показує руйнування традицiйних пiдвалин життя украïнського селянства, моральний занепад i духовну деградацiю поневоленого народу.
У творi чiтко окреслено мiсце подiй. Семигори не плiд творчоï уяви, а добре знайомий письменниковi населений пункт, адже в дитинствi Iвась часто гостював у родичiв з цього села, знав багатьох мiсцевих тiток i дядькiв, не раз зустрiчався з членами сiмï Мазурiв, якi проживали на кутку Солоному бiля церкви й прославилися неспокiйною вдачею, постiйними колотнечами у родинi. Сiмя Мазурiв, яких по-вуличному звали Кайдашами, i стала прототипом сiмï лiтературних персонажiв у побутово- сатиричнiй повiстi. Запозичив з реального життя письменник й злощасний пагорб, на якому часто ламалися вози. Навiть прiзвище сватiв Мазурiв заможних Довбишiв зберiг, а ïхню язикату дочку теж перенiс у повiсть, змалювавши скору на розправу Мотрю, та ще й для увиразнення примхливоï вдачi надiлив ïï серцем з перцем. Повiсть Кайдашева сiмя не тiльки соцiально-побутова, а й сатирична. Як зауважуває лiтературознавець Нiна Крутiкова, комiчнi дiï Кайдашiв, зображенi Нечуєм-Левицьким з теплою, спiвчутливою посмiшкою, нiби зсередини, з самого добре знайомого i близького селянського середовища… Головне ж для письменника не смiх заради смiху, а вiрнiсть життєвiй правдi. З серiï кумедних подiй виростає реальна i трагiчна за своєю суттю картина життя селянства, яке потрапило з крiпосницького ярма у безвихiдь нових пореформених вiдносин.
Митець виявився неабияким знавцем стосункiв у патрiархальнiй селянськiй родинi, тонко помiтив наслiдки панщини в характерах Омелька Кайдаша i його дружини Марусi, зробивши ïх на старiсть ущербними людьми: шинок для голови сiмейства в силу його все бiльшоï горiлчаноï залежностi став єдиним мiсцем, де вiн почувався комфортно, а спроби його дружини стати панею бодай у власнiй сiмï й перетворити невiсток на безправних наймичок призвели до ганьби на все село . Яскрава цитата засвiдчує жорстокiсть Кайдашихи та ïï прагнення до влади: Вона стояла над душею в Мотрi, наче осавула на панщинi, а сама не бралась i за холодну воду. Ще в молодостi перейняла Маруся вiд панiв лицемiрнiсть i улесливiсть, показну манiрнiсть i чванливiсть. Називаючи спочатку Мотрю медовими словами серденьком, золотцем, дитям, свекруха швидко скидає облудну маску, люто лається, полумям дише, обзиває невiстку кобилою, занозою тощо. Мотря скалiчила стару матiр. Згодом морально здеградували колись поетичнi натури Лаврiн та Мелашка, що спричинило ущербне виховання внукiв.
Авторська позицiя в повiстi здебiльшого нейтральна або прихована, iнколи осудливо-iронiчна, проте до старих Кайда-шiв письменник неоднаразово виявляє спiвчуття i розумiння. Не може й читач не жалiти пристарiлого Омелька, на якого пiдняв руку Карпо, а молодший син взагалi перестав вважати батька головним у родинi. Невдячний Карпо перед усiм селом назавжди пiдiрвав Кайдашiв авторитет, хоч саме батько дав йому дах над головою, збудувавши хату через сiни, завдяки батьковому стельмахуванню сiмя постiйно мала грошовi надходження. Омелько, як умiв, намагався примирити дружину зi старшою невiсткою, щиро жалiв Мотрю, турбувався, щоб вона пообiдала, незважаючи на сварку, врештi, вiддiлив Карпа, вiддавши йому значну частину власного господарства. Викликає читацьку прихильнiсть i Маруся Кайдашиха, коли вночi встає забавляти свого першого внука, хоча за день тяжко наробилася по господарству. Навiть тодi, коли Мотря налаштовувала своïх дiтей проти рiдноï бабусi, Кайдашиха все ж любила всiх онукiв, частувала ïх ласощами, пестила. Омелькова раптова смерть i Марусине калiцтво страшний наслiдок небажання синiв у стосунках з батьками виявитися добрiшими, не насмiхатися з них, а розумiти й прощати вiковi вади стареньких.
Представникiв молодшого поколiння Кайдашiв Нечуй-Ле-вицький змалював неоднозначно. Понурий вдачею Карпо, який з дитинства не вмiв посмiхатися, й прагматична, сварлива, скупа, хоч i надзвичайно працьовита Мотря вартi одне одного в подружжi, яке виникло не стiльки з любовi, скiльки з розрахунку. Мотря iмпонувала Карповi насамперед фiзичною силою, Карпо ж подобався Мотрi тим, що гордий парубок звернув увагу саме на неï. Залицяння Карпа до дiвчини показано грубим, фривольним, проте на високi почуття, куслива, як муха в спасiвку, Довбишiвна й сама була не здатна. Багацька дочка й до власних батькiв не виявляла найменших сентиментiв, пiдвищувала голос на матiр, а в сiмï чоловiка з першого подружнього дня розпочала нескiнченну вiйну зi свекром i свекрухою. Навiть вiдокремившись вiд старих Кайдашiв, молода пара не намагалася жити бодай у добросусiдському мирi з ними. Отже, справа не в iндивiдуалiзмi й ментальному прагненнi молодоï сiмï до вiдокремлення. Якби Мотря й Карпо проживали навiть далеко вiд батькiв, навряд чи ця сiмя вiдзначалася б толерантними взаєминами. Характери Карпа й Мотрi дають привiд припускати, що вони не стерпiли б одне одному й найменшоï провини, адже й тодi, коли ïхня увага була прикута до ворожнечi з родичами, Карпо час вiд часу накидався на дружину, дорiкав ïй надлишком перцю у вдачi, а Мотря грубо вiдповiдала чоловiковi.
Лаврiн змалку був повною протилежнiстю братовi. Веселий, жартiвливий, доброзичливий, мрiйливий парубок виявився здатним на щирi, глибокi почуття, закохавшись у Мелашку з першого погляду. Вiн поводився романтично, поïхавши не до млина, як планував, а вслiд за дiвчиною. Розмова мiж закоханими пересипана народнопiсенними зворотами, нiжнiстю.
Мелашка Лаврiновi видалася небаченою красунею, ïï убога оселя найкращою хатою в селi, ïï батьки найпоряднi-шими людьми у свiтi. Юний Кайдаш, на вiдмiну вiд брата, на перше мiсце ставить не придане майбутньоï дружини, не ïï фiзичну силу, вкрай потрiбну для виконання важкоï роботи в господарствi, а людську красу в усiх ïï проявах. Кайдашиха не вiдмовляла Лаврiна вiд одруження з дочкою бiдних Балашiв, якi аж нiяк не були рiвнею заможним Кайдашам. Незважаючи на маленький зрiст i фiзичну тендiтнiсть, добре вихована у батькiвськiй сiмï Мелашка старалася в усьому догодити свекрусi, сумлiнно виконувала будь-яку роботу. В найскрутнiшi хвилини Мелашку рятувала ïï любов до Лаврiна, його спiвчутливе, нiжне ставлення до дружини. Якби Кайдашиха не принижувала невiстку, не надривала непосильною працею ïï здоровя, Мелашка б любила стару, як рiдну матiр. Рiшення не повертатися в Семигори з Києва виникло в Мелашки спонтанно, з вiдчаю, що знову доведеться щоденно терпiти свекрушинi безпiдставнi кпини й знущання. До того ж, Киïв зачарував селянку красою храмiв, золотоверхими банями церков. Врештi Мелашка повернулася в Семигори тiльки з любовi до Лаврiна, який таки розшукав дружину в Києвi й умовив примиритися. До честi Кайдашихи, вона на знак примирення купила невiстцi найкращий одяг i надалi ставилася до неï, як до рiдноï дитини. Лише безпiдставнi претензiï Мотрi змусили Мелашку спочатку оборонятися, а згодом уподiбнитися старшiй невiстцi. Не кращим життя зробило й Лаврiна, який став безжальним, грубим та завдав батьковi найболючiшого морального удару перестав визнавати батька головою родини, що спричинило душевну драму та безпросвiтне пияцтво старого: Був я колись Кайдаш, а тепер перевiвся на маленького Кайдашця. Закономiрна в нестерпних умовах родинноï ворожнечi деградацiя Мелашки i Лаврiна сягає свого апогею на останнiх сторiнках повiстi, а це означає, що процес уже незворотнiй, колись прекраснi тiлом i душею особистостi остаточно втратили своï найкращi риси. Кайдашева сiмя належить до найбiльш вiдомих творiв Iвана Нечуя-Левицького. Написана понад сто рокiв тому, повiсть залишається актуальною i повчальною для нових поколiнь наших сучасникiв. Ïï сатиричний струмiнь, спрямований проти побутового зла, безпричинноï ненавистi, дрiбязкового користолюбства, невдячностi, здатний виховувати людей, схильних до подiбного в реальному життi. Адже ще генiальний Микола Гоголь писав: Смiх велике дiло: вiн не вiднiмає нi життя, нi маєтку, але перед ним винуватець як звязаний заєць. Дуже високо Кайдашеву сiмю оцiнив Максим Рильський: Жодна лiтература свiту, скiльки менi вiдомо, не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо i захмареного тугою за кращим життям, твору про селянство Тут усе виконує свою визначену автором роль, веде свою мистецьку партiю, як iнструмент у хорошому оркестрi чи хорi.