Переказ у прозi: Блок Без божества, без вдохновенья (Цех акмеистов)
Серед широкоï публiки дуже поширене думка, що нова росiйськахудожня лiтература перебуває в занепадi. Останнє iм'я, що
вимовляється з переконанням людьми, що коштують зовсiм поза
лiтературою, є iм'я Лева Толстого. Все пiзнiше, на жаль, навiть i
Чехов, щонайменше, спiрно; бiльша ïï частина письменникiв, про
якi багато говорила критика, за яких значаться десятки рокiв
лiтературноï роботи, просто невiдомi по iменi за межами того
порiвняно вузького кола людей, що становить iнтелiгенцiю. Мабуть, не
можна сказати навiть цього; є люди, що вважають себе
iнтелiгентними й мають на це право, якi зовсiм не знають, однак, iмен
багатьох вiдомих сучасних письменникiв
Менi заперечать, що думка великоï публiки, так само як слава, дим.
Але диму без вогню не буває; я не хочу пiддавати оцiнцi факт, для
мене безсумнiвний; причин цього факту не порахувати; я хочу вказати лише
на одну з них, може бути, не першорядну; але вказати на неï пора
Ця причина розгалуження потоку росiйськоï лiтератури на дрiбнi
рукави, всi зростаюча спецiалiзацiя, зокрема розлучення поезiï й
прози; воно вже передчувалося в сорокових роках минулого сторiччя, але
особливо ясно позначилося в деяких лiтературних явищах сьогоднiшнього
дня. Як би не ставилися друг до друга поезiя й проза, можна iз
упевненiстю сказати одне: ми часто бачимо, що прозаïк, свисока
стосовний до поезiï, мало в нiй що розумiє й уважає
ïï iграшкою й розкiшшю (шестидесятническая закваска), мiг би
володiти прозою краще, нiж вiн володiє, i назад: поет, що
ставиться свисока до знехтуваноï прози, якось втрачає пiд
собою ґрунт, мертвiє й говорить не повним голосом, навiть
володiючи талантом. Нашi прозаïки: Толстой, Достоєвський не
ставилися свисока до поезiï; нашi поети Тютчев, Фет не ставилися
свисока до прози. Нема чого говорити, зрозумiло, про Пушкiна й
Лермонтова
Поезiя й проза, як у древнiй Росiï, так i в новоï, утворили
єдиний потiк, що нiс на своïх хвилях, дуже неспокiйних, але
дуже потужних, дорогоцiнну ношу росiйськоï культури. У новiтнiй час
цей потiк виявляє похилiсть розбиватися на окремi струмочки. Явище
грiзне, але, звичайно, тимчасове, як карткова система продовольства.
Потiк, розбиваючись на струмочки, може втратити силу й не донести
дорогоцiнноï ношi, кинувши ïï на розгарбування хижакам,
яких у нас завжди було i є досить.
Росiя молода краïна, i культура ïï синтетична культура.
Росiйському художниковi не можна й не треба бути фахiвцем. Письменник
повинен пам'ятати про живописця, архiтектора, музиканта; тим бiльше
прозаïк про поета й поет про прозаïка. Незлiченнi приклади
благодiйного для культури спiлкування (зовсiм не неодмiнно особистого) у
нас у наявностi; найвiдомiший Пушкiн i Глинка, Пушкiн i Чайковський,
Лермонтов i Рубинштейн, Гоголь i Iванов, Толстой i Фет.
Так само, як неразлучими в Росiï живопис, музика , проза, поезiя,
неотлучими вiд них i друг вiд друга фiлософiя, релiгiя, громадськiсть,
навiть полiтика. Разом вони й утворять єдиний потужний потiк, що
несе на собi дорогоцiнну ношу нацiональноï культури. Слово й iдея
стають фарбою й будинком; церковний обряд знаходить вiдгомiн у музицi;
Глинка й Чайковський виносять на поверхню Руслана й Пiкову даму, Гоголь
i Достоєвський росiйських старцiв i К. Леонтьева, Рерих i Ремiзiв
рiдну старовину. Це ознаки сили i юностi; зворотне — ознаки утоми
й постарiння. Коли починають говорити про мистецтво для мистецтва, а
потiм незабаром про лiтературнi роди й види, про исто лiтературнi
завдання, про особливе мiсце, що займає поезiя, i т.д. i т.д., це,
може бути, iнодi цiкаво, але вже не поживно й не життєво. Ми
звикли до холоднику, холоднику й млинцям, i французька травичка з оцтом
у виглядi окремого блюда може сподобатися лише гурманам. Так i справжня
поезiя лише на хвилину викличе зацiкавленiсть i суперечки серед
фахiвцiв, суперечки цi потухають так само швидко, як спалахнули, i пiсля
них залишається одна оскома; а бiльша публiка нiякоï участi в
цьому не приймаюча й не зобов'язана розумiти, а потребуючих тiльки
теперiшнiх живих художнiх творiв, верхнiм чуттям догадується, що в
лiтературi не зовсiм благополучно, i починає ставитися до
лiтератури новiтньоï зовсiм iнакше, чим до лiтератури старой. Все
бiльше дроблення на школи й напрямки, все бiльша спецiалiзацiя ознаки
такого неблагополуччя. Про одному з таких новiтнiх напрямкiв, якщо його
можна назвати напрямком, я й буду говорити
У журналi Аполлон 1913 року з'явилася стаття Н. Гумилева й С.Городецького про новий плин у поезiï; в обох статтях говорилося про
те, що символiзм умер i на змiну йому йде новий напрямок, що повинне
з'явитися гiдним спадкоємцем свого гiдного батька
У статтi Н. Гумилева на першiй же сторiнцi зазначено, що родоначальник
усього символiзму як школи французький символiзм i що вiн висунув на
перший план чисто лiтературнi завдання: вiльний вiрш, бiльше
своєрiдний i хиткий склад, метафору й теорiю вiдповiдностей.
Очевидно, Н. Гумилев думав, що росiяни теж висунули на перший план якiсь
исто лiтературнi завдання й навiть схильний був поставитися до цього з
деякого роду схваленням. Взагалi Н. Гумилев, як говориться, стрибнув iз
грубки, вiн прийняв Москву й Петербург за Париж, зовсiм i миттєво
в цiй тотожностi переконався й почав голосно й розв'язно,
напiвсвiтською, напiвпрофесорською мовою розмовляти iз соромливими
росiйськими лiтераторами про ïхнi формальнi досягнення, як прийнято
тепер виражатися; яке за що вiн заохочував i поплескував ïх по
плечу, але бiльше гудив. Бiльшiсть спiврозмовникiв Н. Гумилева було
зайнято думками зовсiм iншого роду: у суспiльствi вiдчувалося страшне
розкладання, у повiтрi пахнуло грозою, назрiвали якiсь бiльшi
подiï; тому Н. Гумилеву якось i не заперечували енергiйно, тим
бiльше що вiн нiкого зовсiм не слухав, будучи переконаний, наприклад, у
тiм, що росiянин i французький символiзм мають мiж собою щось загальне.
Йому в голову не приходило, що нiяких чисто лiтературних шкiл у
Росiï нiколи не було, бути не могло, i довго ще, треба сподiватися,
не буде; що Росiя краïна бiльше молода, чим Францiя, що
ïï лiтература має своï традицiï, що вона тiсно
пов'язана iз громадськiстю, з фiлософiєю, з публiцистикою, коротше
кажучи, Н. Гумилев зневажив всiм тим, що для росiйського двiчi два
чотири. Зокрема, вiн не довiдався й про те, що лiтературний напрямок, що
по випадковому збiгу носило те ж грецьке iм'я символiзм що й французький
лiтературний напрямок, було нерозривно пов'язане з питаннями
релiгiï, фiлософiï й громадськостi; на той час воно дiйсно
закiнчило коло свого розвитку але iз причин аж нiяк не таким, якi
малював собi Н. Гумилев.
Причини цi полягали в тiм, що письменники, що з'єдналися пiд
знаком символiзму в той час розiйшлися мiж собою в поглядах i
миросозерцаниях; вони були оточенi юрбою епiгонiв, питавшихся спустити
на ринку дорогоцiнне начиння й розмiняти ïï на дрiбну монету;
з одного боку, найвизначнiшi дiячi символiзму, як В. Брюсов i його
соратники, намагалися всунути фiлософський i релiгiйний плин у якiсь
шкiльнi рамки (це-те й було доступно розумiнню Гумилева); з iншоï
усе настирливiше уривалася вулиця; одним словом, iшов звичайний росiянин
пор слов'ян мiж собою опитування неразрешимийдля Гумилева, суперечка по
сутi був уже закiнчений, храм символiзму спорожнiв, скарбу його (аж нiяк
не исто лiтературнi дбайливо вiднесли iз собою деякi; вони й розiйшлися
мовчазно й сумно по своïх самотнiх шляхах
Отут-те й з'явилися Гумилев i Городецький, якi а змiну?!) символiзму
принесли iз собою новий напрямок: акмеизм (слова вищий щабель чого-
небудь, кольори, що цвiте пора або адамизм (мужественновердий i ясний
погляд на життя. Чому такий погляд називається адамизмом я не
зовсiм розумiю, але, у всякому разi, його можна привiтати; тiльки, на
жаль, ця єдина, по-моєму, слушна думка в статтi Н. Гумилева
була запозичена ïм у мене; бiльш нiж за два роки до статей Гумилева
й Городецького ми з Вяч. Iвановим ворожили про найближче майбутнє
нашоï лiтератури на сторiнках того ж Аполлона тодi я цю думку й
висловив
Свiй напрямок Н. Гумилев характеризував тим, що акмеисти прагнуть
розбивати окови метра пропуском складiв (що, втiм, у Росiï поети
робили вже сто рокiв), бiльш нiж коли-небудь, вiльно переставляють
наголосу(?), звикли до смiливих поворотiв думки(!), шукають у живому
народному мовленнi нових слiв (!), мають вербу iронiєю, що не
пiдриває корiнь вiри (от це розсудливо!), i не погоджуються
приносити в жертву символу всiх iнших способiв поетичного впливу (кому,
крiм Н. Гумилева, спадало на думку бачити в символi спосiб поетичного
впливу И як це символ, наприклад хрест, впливає поетично цього я
пояснити не беруся).
Що нi слово, то перлина. Далi, у короткоï, але досить сухiй i
нуднiй статтi Гумилева серед якихось сентенцiй i парадоксiв зовсiм не
росiйського типу (ми не зважилися б змусити атом поклонитися Богу, якби
це не було в його природi смерть завiса, що вiдокремлює нас,
акторiв, вiд глядачiв або люб'язне попередження: зрозумiло, Прекрасна
Дама Теологiя залишається на своєму престолi й т.п.) можна
знайти заяви начебто наступних: як адамисти, ми небагато лiсовi звiрi
(як свiжо це небагато), або: непiзнаване по самому змiстi цього слова не
можна пiзнати (не можна осягнути неосяжного сказав ще К. Пруткiв), i:
рє спроби в цьому напрямку нецнотливi (sic!)*.
С. Городецький, поет набагато менш розумовий i бiльше безпосереднiй, чим
Н. Гумилев , в областi мiркувань йому значно поступився. Прославившись
незадовго до своєï адамистической вилазки мiстико-анархiчним
аргументом тому що як же iнакше? вiн i в статтi, що випливає за
статтею Гумилева, наплiв неуявноï, з, полуразухабистой нiсенiтницi,
з перетримуваннями, з комичнейшими пасажами та iн. Його стаття, однак,
вигiдно вiдрiзнялася вiд статтi Гумилева своєю кумеднiстю: вiн
прямо й просто, як це завжди було йому властиво, оголосив, що на свiтi
властиво нiчого й не було, поки не прийшов новий Адами не проспiвав
життю й миру аллилуиа. Так народилися акмеисти вони взяли iз собою в
дорогу Шекспiра, Рабле, Виллона й Т. Готьє й стали друкувати
книжки вiршiв у своєму цеху поетiв i акмеïстичнi
рецензiï в журналi Аполлон Треба сказати, що першi статтi акмеистов
були скромнi: вони расшаркивались перед символiзмом, указували на те, що
футуристи, эгофутуристи й проч. гiєни, що випливають за левом та
iн. Незабаром, однак, хтось iз акмеистов, здається, сам Гумилев,
помiтив, що нiхто йому не ставить перешкод, i написав у дужках, у
виглядi пояснення до слова акмеизм повний розквiт фiзичних i духовних
сил. Це вже рiшуче нiкого не вразило, тому що в тi часи вiдбувалися
подiï бiльшi: Iгор Житель пiвночi проголосив, що вiн генiй,
упоєна своєю перемогою, а футуристи розбили кiлька графинiв
об голiв публiки першого ряду, що особливо бажає бути
эпатированной тому визначення акмеизма навiть вiдстало вiд духу нового
часу, випередивши лише колишнiх наïвних письменникiв, якi
самовизначилися по миросозерцаниям (слов'янофiли, захiдники, реалiсти,
символiсти); нiкому з них у голову не приходило говорити про свою
генiальнiсть i про своï фiзичнi сили; останнi вважалися приватною
справою кожного, а про генiальнiсть i натхненнiсть надавалося судити
iншим
Всi цi грiхи попрощалися б акмеистам за гарнi вiршi. Але погано те, що
десятка^-iншоï маленьких збiрникiв, випущених ними перед вiйною, у
тi роки, коли буквально сотнi збiрникiв вiршiв валялися на книжковому
ринку, не блищать особливими достоïнствами, за малими виключеннями.
поети, Що Починали, що видавалися в акмеистов, друкувалися охайнiше
багатьох i були внутрiшньо литературнее, воспитаннее, пристойнiше iнших;
але адже це ще не похвала
Сьогоденням виключенням серед них була одна Ганна Ахматова; не знаю, чи
вважала вона сама себе акмеисткой; у всякому разi, розквiту фiзичних i
духовних сил у ïï втомленiй, хворобливiй, жiночiй i
самозаглибленiй манерi не можна було знайти. Чуковський ще недавно
визначав ïï поезiю як аскетичну й монастирську по сутi. На
голос Ахматовоï вiдгукнулися, як вiдгукнулися колись на свiжий
голос С. Городецького, незалежно вiд його мiстичного анархiзму як
вiдгукнулися на голос автора Громокипящего кубка незалежно вiд його го-
футуризма, i на голос автора кiлька грубих i сильних вiршiв, незалежно
вiд биття графинiв об голiв публiки, вiд жовтоï кофти, лайки й
футуризму. У вiршах самого Гумилева було щось холодне й iноземне, що
заважало його слухати; iншi, дуже рiзноголосi, тiльки починали, i нiчого
позитивного сказати про неï ще було нельзя.
