Переказ у прозi: Блок Балаганчик
На сценi — звичайна театральна кiмната iз трьома стiнами, вiкном i
дверима. У стола iз зосередженим видом сидять Мистики обоего пiдлоги в
сюртуках i модних платтях. У вiкна сидить Пьеро в бiлому балахонi.
Мистики чекають прибуття Смертi, Пьеро чекає приходу
своєï нареченоï Коломбини, Зненацька й незрозумiло
звiдки з'являється дiвчина незвичайноï краси. Вона в бiлому,
за плечима лежить заплетена коса. Захоплений Пьеро молитовно
опускається на колiна. Мистики в жаху вiдкидаються на спинки
стiльцiв:
Прибула! Порожнеча в очах ïï! Риси блiдi як мармур! Це —
Смерть! Пьеро намагається переконати Мiстикiв, говорячи, що це
Коломбина, його наречена, однак Голова мiстичних зборiв запевняють
Пьеро, що вiн помиляється, це — Смерть. Розгублений Пьеро
спрямовується до виходу, Коломбина треба за ним. Арлекiн, Що
З'явився, веде Коломбину, взявши ïï за руку. Мистики мляво
повисають на стiльцях — здається, висять порожнi сюртуки.
Завiса закривається, на пiдмостки вискакує Автор, що
намагається пояснити публiцi сутнiсть написаноï ïм
п'єси: мова йде про взаємну любов двох юних душ; ïм
перепиняє шлях третя особа, але перешкоди нарештi падають, i
люблячi навiки з'єднуються. Вiн, Автор, не визнає нiяких
алегорiй… Однак домовити йому не дають, що висунулася через завiсу
рука вистачає Автора за шиворот, i вiн зникає за кулiсою
Завiса розкривається. На сценi — бал. Пiд звуки танцю
кружляються маски, прогулюються лицарi, дами, паяци. Смутний Пьеро,
сидячи на лавi, вимовляє монолог. Перед глядачами одна за iншою
проходять закоханi пари. двоє, що уявили, що вони в церквi, тихо
розмовляють, сидячи на лавi; двоє жагучих закоханих, ïхнi
рухи стрiмкi; пари середньовiчних коханцiв — вона тихо, як луна,
повторює останнi слова кожноï його фрази. З'являється
Арлекiн: По вулицях сонним i снiжним / Я тягав дурня за собою! / Мир
вiдкрився очам заколотним, / Снiжний вiтер спiвав треба мною! /…
Здраствуй, мир! Ти знову iз мною! / Твоя душа близька менi давно! / Iду
дихати твоєï весною / У твоє золоте вiкно! Арлекiн
вистрибує в намальоване вiкно — папiр лопається. У
паперовому розривi на тлi зорi, що займається, коштує Смерть
— у довгих бiлих одягах з косою на плечi
Усе в жаху розбiгаються. Зненацька з'являється Пьеро, вiн повiльно
йде через всю сцену, простираючи руки до Смертi, i в мiру його
наближення ïï риси починають оживати — i от на тлi зорi
коштує у вiкна Коломбина. Пьеро пiдходить, хоче торкнутися
ïï руки — як раптом мiж ними просовується голова
Автора, що хоче з'єднати руки Коломбини й Пьеро. Раптово
декорацiï здiймаються й летять нагору, маски розбiгаються, на
порожнiй сценi безпомiчно лежить Пьеро. Жалiбно й мрiйливо Пьеро
вимовляє свiй монолог: Ах, як свiтла та, що пiшла / (Дзвенячий
товариш ïï повiв). / У пала вона (з картону була). / А я над
нею смiятися прийшов. / <…> И от коштую я, блiдий особою, /
Але вам треба мною смiятися грiшно. / Що робити! Вона впала ниць…
/ Менi дуже смутно. А вам смiшно?
