Переказ i фабула роману у вiршах Спекторский

В “Спекторском” пропущенi не другоряднi моменти фабули, а
головнi: фабула почасти лише дозволяє здiйснити реконструкцiю;
персонажi немотивированно з'являються й так само немотивированно
зникають; при першому читаннi ïх зовсiм не просто iдентифiкувати.
Так, Ольга Бухтеева в епiзодi новорiчноï зустрiчi названа тiльки по
iменi, а в останньому епiзодi роману — лише на прiзвище, i читач
повинен сам зiбрати воєдино те й iнше. Можна сказати навiть, що
фабула “Спекторского” будується на подiях, що не
вiдбуваються. У всякому разi, труднощах з початком i кiнцем оповiдання
робляться тут зрозумiлими.
Спробуємо все-таки реконструювати у фабулi те, що
пiддається реконструкцiï. Сергiй Спекторский вертається
додому у весняну московську ростепель. Потiм оповiдання вiдступає
на рiк iз зайвим назад, i перед нами колоритна новорiчна гулянка на
дачi, де розгортається любов Спекторского й Ольги.
Приïжджає i ïде сестра героя Наташа. Любов Спекторского
до Марiï Iльïноï. Раптовий вiд'ïзд героя до
хвороï матерi — i розлука назавжди. Проходить шiсть рокiв, i
в 1919 р. Спекторский ще раз зустрiчається з Ольгою, що стала
революцiонеркою. Героï з'ясовують не стiльки iнтимнi вiдносини,
скiльки соцiальнi позицiï, але за схемою все дуже нагадує
останнє побачення Онєгiна й Тетяни. Зустрiччю героïв
роман закiнчується, i подальша доля молодих людей
залишається не проясненоï — як у Пушкiна. Незважаючи на
те що за останнi полтораста рокiв жанри усе бiльше втрачають своï
обриси i ïхнi ознаки стають хиткими, ми повиннi дотримуватися хоча
б жанровоï вiдмiченостi, iнакше валить сама можливiсть
класифiкацiï. Крiм набору структурних ознак жанру, зв'язаних
звичайно iз сюжетно-композицiйною системою, у групи добуткiв жанрова
приналежнiсть може визначатися проблемно-тематичним колом.
“Євгенiй Онєгiн” i “Спекторский” як
два романи у вiршах зводяться до загального архiсюжету. Парубок, iстота
духовне й рефлектирующее, не знаходить собi мiсця в момент кризового
стану суспiльства. У цьому змiстi Євгенiй Онєгiн i Сергiй
Спекторский витканi як би з однiєï духовноï
субстанцiï. Не приводячи всiм вiдомих мiсць iз
“Онєгiна”, нагадаємо те, що говорить
Сергiєвi сестра:
Ти запитуєш, отчого я злюся?
Сiдай удобней, дай i я пiдсунуся.
От чи бачиш, ти — молодий, це плюс,
А твiй вiдрив вiд поколенья — мiнус.
Ти поза шуканнями, до мого сорому.
У якому ти станi?
Далi. Герой випробовується любов'ю сильноï жiнки й не
витримує цього випробування. В “Спекторском” героя
люблять двi жiнки, Ольга й Марiя, але ситуацiя лише подвоюється,
хоча варто помiтити, що характер Марiï не занадто ясний. Взагалi,
мотив жiночоï переваги чiтко звучить у росiйськiй класичнiй
лiтературi, починаючи з “Горя вiд розуму”, i, треба сказати,
ми бачимо серйозний вплив грибоедовской комедiï на росiйський
вiршований роман i в цьому змiстi. Тема сильноï жiнки має,
iмовiрно, якесь корiнне значення для росiйського нацiонального складу, i
ïï можна iнтерпретувати навiть у мiфологiчне планi.
Звернемося, нарештi, до особливо важливого, на наш погляд, жанровiй
ознацi роману у вiршах. Мова йтиме про включення фрагментiв прози у
вiршований текст, iнакше кажучи, про взаимоосвещении вiрш i прозу у
вiршованому романi. Звичайно вважають одним з ознак жанру роману у
вiршах його принципово “прозаïчне” змiст, але нас
цiкавить у цьому випадку роль прози в самiм прямому значеннi цього
слова.
В “Євгенiï Онєгiнi” ми знаходимо прозу в
примiтках, “Уривках з подорожi Онєгiна”, декiлькох
епiграфах. Але читачi “Спекторского” не виявлять у
вiршованому текстi роману нi одного прозаïчного рядка. У чому ж
справа?
Справа в тому, що жанрова ознака буде повнiстю реалiзований, якщо читати
вiршованого “Спекторского” разом з “Спекторским”
прозаïчним. Останнiй iснує й називається
“Повiсть”. Вчасно завершення вiршованоï частини
Пастернак, видимо, уже закiнчив роботу над “Повiстю”, що
була задумана давно. От що вiн писав в 1929 р.: “…я недавно
засiв за повiсть, що пишу з таким розрахунком, щоб, будучи прямим
продовженням усiх дотепер, що друкувалися частин,
“Спекторского” i пiдготовчою ланкою до вiршованого його
висновку, вона могла б увiйти в збiрник прози, — куди по всьому
своєму дусi й ставиться, а не в роман, частину якого становить по
своєму змiстi. Iншими словами, я надаю ïй вид самостiйного
оповiдання” (с. 671).
Зi слiв Пастернаку треба, що вiршами й прозою писався один добуток i
що авторовi одночасно було важливо, щоб вiршi й прозаïчна частина
функцiонували самостiйно, на вiдомiй дистанцiï друг вiд друга. Це
розподiбнення частин, яке можна назвати композицiєю
“подвiйноï зiрки”, не руйнує оригiнального
двуединства “Спекторского”, але, навпроти, значно
пiдвищує структурна напруга добутку.
Прецедентом для художньоï структури такого роду
представляється задум двох прозаïчних романiв Ф.М.
Достоєвського, якi повиннi були скласти дилогiю з незалежними
частинами. В авторськiй передмовi до “Братiв Карамазовим”
читаємо: “…життєпис-те в мене одне, а романiв
два… Роман мiй розбився сам собою на два оповiдання “при
iстотнiй єдностi цiлого”: познайомившись iз першим
оповiданням, читач уже сам визначить: чи коштує йому прийматися за
второ. На жаль, продовження “Брага Карамазових” вiдрiзано
смертю Достоєвського.
В останнiм десятилiттi здiйснився ще один подiбний досвiд: двi
самостiйнi, але внутрiшньо зв'язанi фантастичнi повiстi А. i Б.
Стругацких пiд загальним заголовком “Равлик на схилi” були
надрукованi в рiзних виданнях i з тимчасовою перервою.
Добуток, написаний вiршами й прозою так, щоб частини сполучалися видали,
створено Пастернаком не випадково. Для нас звичне вiдношення до
Пастернаку як до поета. Тим часом вiн завжди писав i прозу.
“Паралельна, майже одночасна робота над вiршами й прозою
характерна для Пастернаку в будь-який момент його бiографiï. При
цьому сюжети, що вимагали найбiльшоï визначеностi в пластичному
вираженнi й обробцi, вiддавалися прозi, а лiричний початок i
миттєва, що малює рух мальовничiсть — вiршам”
(12)*. Це свiдчення сина поета як не можна краще пояснює поява
“Спекторского” i “Повести”, вiршованого роману,
що включає вiршi й прозу, особливi вiдносини мiж якими ще
має бути дослiджувати. Наша мета лише вказати на малоосознанний
лiтературний факт.
“Повiсть” починається з наведення на вiршовану
частину: “…мiж романом у вiршах за назвою
“Спекторский”, початим пiзнiше, i пропонованою прозою
разноречья не буде: це — одне життя” . Загальна фабула
прозою iстотно доповнюється, але не яснiшає, мабуть, навiть
ще бiльше заплутується. “Повiсть” заповнює
шестирiчна перерва вiршованоï фабули (1913-1919) у двох мiсцях:
1914 i 1916 р. В 1916-м Сергiй Спекторский гостює в сестри в
Солiкамську. I тут напливом з минулого починається й доводить до
кульмiнацiï третя любов героя, цього разу до молодоï вдови,
датчанцi Ганнi Арильд. Потяг Спекторского викликаний спiвчуттям, майже
жалем до цiєï жiнки, що, втiм, як i iншi героïнi роману,
аж нiяк не слабохарактерна. Здавалося б, що щасливо складається
нарештi доля героя виходить, однак, на визначений шлях: у Солiкамську
вiн знову самотнiй. Життя персонажа “безгеройного епосу” як
би увесь час розпорошується. В “Повiстi” говориться
про його “десять талантiв, що гiрше одного так вiрного” (с.
8).
Проза “Повести” варiює стиховие стилiстичнi принципи
“Спекторского”. Як i у вiршах, явища природи зовсiм не
вiдображають настроïв персонажiв i не супроводжують iм. Вони
породжують психологiчнi ситуацiï героïв, трансформуються в
них: Спекторский “вiдразу подивувався вiтру, що вiдразу пiднявся в
його головi. Вiн не помiтив того, що це не вiтер, а продовження
неiснуючоï повiстi” (с. 28).
Не затримуючись бiльше на подробицях, скажемо, що “дiалог”
вiршiв “Спекторского” i прози “Повести”, образуя
напружене структурне поле, сприяє iнтенсивному значеннєвому
самозростанню всього добутку в цiлому. Взаимоосвещение вiршiв i прози в
цьому випадку слiд, мабуть, важати жанровою домiнантою
“Спекторского” як роману у вiршах, а перемикання iз плану
автора в план героïв, що є домiнантою
“Онєгiна”, зводиться на роль рядового жанрового знака.
“Спекторский”, прочитаний разом з “Повiстю” як
єдина жанрова структура, явно додає у своïй художнiй
значимостi й може вважатися великим досягненням Пастернаку. Паралельний
розбiр його з “Євгенiєм Онєгiним”, що
легко може бути розширений у цiлому рядi аспектiв, сама жанрова
порiвняннiсть обох добуткiв дають можливiсть побачити
“Спекторского” на гiдному мiсцi в iсторико-лiтературному
процесi. Уже вiдразу обрисовуються зв'язки з епiчними жанрами Я.
Полонского й К. Случевского, що дозволяє побачити обриси фрагмента
росiйського поетичного тексту, у якому “Євгенiй
Онєгiн” Пушкiна виглядає хоча й найвищоï, але вже
не самотньою вершиною.