Короткий сюжет роману Фаулза Волхв
Николас Эрфе народився в 1927 р. у сiм'ï бригадного генерала; пiсля
короткочасноï служби в армiï в 1948 р. вiн надiйшов в Оксфорд,
а через рiк його батьки загинули в авiакатастрофi. Вiн залишився один, з
невеликим, але самостiйним рiчним доходом, купив старий автомобiль
— серед студентiв таке зустрiчалося нечасто й досить сприяло його
успiхам у дiвчин. Миколi вважав себе поетом; зачитувався iз друзями
романами французьких екзистенцiалiстiв, приймаючи метафоричний опис
складних свiтоглядних систем за самовчитель правильного
поводження… не розумiючи, що улюбленi героï-антигероï
дiють у лiтературi, а не в реальностi; створив клуб Les Hommers Revokes
(Бунтующие люди) — яскравi iндивiдуальностi бунтували проти сiркою
щоденностi життя; i в пiдсумку вступив у життя, по власнiй оцiнцi,
всебiчно пiдготовлений до провалу.
Закiнчивши Оксфорд, вiн змiг одержати лише мiсце вчителя в маленькiй
школi на сходi Англiï; iз працею витримавши рiк у глушину,
звернувся в Британську раду, бажаючи попрацювати за кордоном, i так
виявився в Грецiï викладачем англiйськоï мови в школi лорда
Байрона на Фраксосе, острiвцi кiлометрах у вiсiмдесяти вiд Афiн. У той
самий день, коли йому запропонували цю роботу, вiн познайомився з
Алисон, дiвчиною з Австралiï, що знiмала кiмнату поверхом нижче.
Ïй двадцять три, йому — двадцять п'ять; вони полюбили один
одного, не бажаючи собi в цьому зiзнатися — у нашому вiцi бояться
не сексу — бояться любовi, — i розсталися: вiн вiдправився в
Грецiю, вона одержала роботу стюардеси
Острiв Фраксос виявився божественно прекрасний i пустельний. Николас нi
з ким не зiйшовся близько; на самотi бродив по островi, осягаючи
невiдому йому ранiше абсолютну красу грецького пейзажу; писав вiршi, але
саме на цiй землi, де якимось дивним образом ставала ясна щира мiра
речей, раптом незаперечно зрозумiв, що вiн не поет, а вiршi його манiрнi
й пихатi. Пiсля вiдвiдування борделя в Афiнах занедужав, що остаточно
повалило його в найглибшу депресiю — аж до спроби самогубства
Але в травнi почалися чудеса. Пустельна вiлла на пiвденнiй половинi
острова раптом ожила: на пляжi вiн виявив синiй ласт, що слабко пахне
жiночою косметикою рушник i антологiю англiйськоï поезiï,
закладену в декiлькох мiсцях. Пiд однiєю iз закладок були
отчеркнути червоним вiршi Элиота:
- Ми будемо скитаться думкою,
- И в кiнцi скитаний прийдемо
- Туди, звiдки ми вийшли,
- И побачимо свiй край уперше.
До наступного уик-энда Миколi наводить довiдки в селi про власника вiлли Бурани. Про нього говорять не занадто охоче, уважають колаборацiонiстом: у вiйну вiн був сiльським старостою, i з його iм'ям зв'язана суперечлива iсторiя розстрiлу нiмцями половини села; вiн живе один, дуже замкнуте, нi з ким не спiлкується, i гостей у нього не буває. Це суперечить тому, що Миколi довiдався ще в Лондонi вiд свого попередника, що розповiдав йому, як бував на вiллi Бурани й посварився з ïï хазяïном — правда, розповiдав теж скупо й неохоче. Атмосфера таємничостi, недомовок i протирiч, що огорнула цiєï людини, iнтригує Николаса, i вiн вирiшує неодмiнно познайомитися з паном Конхисом.
Знайомство вiдбулося; Кончис (так вiн попросив називати себе на
англiйський лад) немов би чекав його; стiл для чаю був накритий на двох.
Кончис показав Николасу будинок: величезна бiблiотека, у якiй вiн не
тримав романiв, оригiнали Модильяни й Боннара, стародавнi клавикорди; а
поруч — древнi скульптури й розписи на вазах зухвалоï-
еротичноï властивостi… Пiсля чаю Кончис грав Телемана —
грав чудово, однак сказав, що не музикант, а дуже багата людина i
духовидец. Матерiалiстично вихований Миколi ворожить, чи не божевiльний
вiн, коли Кончис багатозначно заявляє, що Миколi теж покликаний.
Таких людей Николас ранiше не бачив; спiлкування з Кончисом обiцяє
йому безлiч захоплюючих загадок; Кончис прощається, скинувши руки
нагору дивовижним жрецьким жестом, як хазяïн — як Бог —
як маг. I запрошує провести в нього наступний уик-энд, але ставить
умови:
нiкому в селi не розповiдати про цьому й не задавати йому нiяких питань
Тепер Миколi живе вiд вихiдних до вихiдних, якi проводить у Бурани; його
не залишає розпачливе, чарiвне, античне почуття, що вiн вступив у
казковий лабiринт, що визнаний гiдним неземних щедрот. Кончис
розповiдає йому iсторiï зi свого життя, i, немов би як
iлюстрацiï, ïхнi героï матерiалiзуються: те в селi
Николасу зустрiнеться старий-iноземець, що вiдрекомендувався де Дюканом
(якщо вiрити Кончису, у тридцятi роки вiд де Дюкана вiн одержав у
спадщину стародавнi клавикорди й свiй величезний стан), те до вечерi
виходить примару померлоï в 1916 р. нареченоï Кончиса
Лiлiï — зрозумiло, це живаючи молода дiвчина, що тiльки
вiдiграє роль Лiлiï, але вона вiдмовляється повiдомити
Николасу, для чого й для кого затiяний цей спектакль — для нього
або для Кончиса? Николас переконується й у наявностi iнших
акторiв: перед ним з'являються живi картини, що зображують пожену сатира
за нiмфою при Аполлоновi, що сурмить у рiг, або примара Роберта Фулкса,
автора книги 1679 р. Повчання грiшникам. Передсмертна сповiдь Роберта
Фулкса, убивцi, даноï йому Кончисом почитати на сон прийдешнiй.
Николас майже втрачає почуття реальностi; простiр Бурани
пронизаний багатозначними метафорами, алюзiями, мiстичними
змiстами… Вiн не вiдрiзняє правду вiд вимислу, але вийти iз
цiєï незрозумiлоï гри вище його сил. Приперши Лiллю до
стiни, вiн домагається вiд ïï, що ïï
теперiшнє iм'я — Джули (Жюли) Холмс, що в неï є
сестра-двойняшка Джун i що вони — молодi англiйськi акторки, що
приïхали сюди за контрактом на зйомки фiльму, але замiсть зйомок
ïм доводиться брати участь в спектаклях Кончиса. Николас
закохується у вабливу й Жюли-Лилию, що вислизає, i
коли приходить телеграма вiд Алисон, що змогла влаштувати собi вихiднi в
Афiнах, вiн вiдрiкається вiд Алисон. (Ïï телеграма
вторглась у мiй мир докучним закликом далекоï реальностi…)
Однак Кончис вибудував обставини так, що на зустрiч iз Алисон в Афiни
вiн все-таки поïхав. Вони пiднiмаються на Парнас, i серед
грецькоï природи, що взискует iстини, зрадившись любовi з Алисон,
Николас розповiдає ïй всi, чого розповiдати не хотiв —
про Бурани, про Жюли, — розповiдає тому, що в нього
немає людини ближче, розповiдає, як на сповiдi,
егоïстично не вiдокремлюючи ïï вiд себе й не думаючи, яке
дiя це може зробити на неï. Алисон робить єдино можливий
висновок — вiн не любить ïï; вона в iстерику; вона не
хоче його бачити й ранком зникає з готелю й з його життя
Миколi вертається на Фраксос: йому, як нiколи, необхiдна Жюли, але
вiлла порожня. Вертаючись уночi в село , воно стає глядачем i
учасником ще одного спектаклю: його вистачає група нiмецьких
карателiв зразка 1943 р. Побитий, з розсiченою рукою, вiн мучиться пiд
час вiдсутностi звiсток вiд Жюли й уже не знає, що й думати. Лист
вiд Жюли, нiжне й надихаюче, приходить одночасно зi звiсткою про
самогубство Алисон.
Ринувшись на вiллу, Миколi застає там одного лише Кончиса, що сухо
заявляє йому, що вiн провалив свою роль i завтра повинен покинути
його будинок назавжди, а сьогоднi, на прощання, почує останню
главу його життя, тому що тiльки тепер готовий ïï сприйняти.
Як пояснення творящегося на вiллi Кончис висуває iдею глобального
метатеатра (всi ми тут актори, дружок. Кожний грає роль), i знову
пояснення не пояснює головного — навiщо? I знову Николас
боïться зрозумiти, що це питання не важливе, що набагато важливiше
пробитися крiзь уколи самолюбства до iстини, що неласкава й безжалiсна,
як посмiшка Кончиса, i до свого щирого я, що вiдстоïть вiд його
самосвiдомостi, як маска вiд iменi, а роль Кончиса в цьому, його мети й
методи, по сутi, другоряднi
Останнє оповiдання Кончиса — про подiï 1943 р., про
розстрiл карателями жителiв села. Тодi сiльському старостi Конхису був
наданий вибiр — власною рукою пристрiлити одного партизана,
зберiгши тим самим вiсiмдесят життiв, або, вiдмовившись, пiддати
винищуванню майже все чоловiче населення села. Тодi вiн зрозумiв, що
насправдi вибору немає — вiн просто органiчно не може вбити
людину, якi б резони не приводив розум
По сутi, всi оповiдання Кончиса про одному — про вмiння розрiзняти
щире й помилкове, про вiрнiсть собi, своєму природному й людському
початку, про правоту живого життя перед штучними iнституцiями, такими,
як вiрнiсть присязi, боргу й т.д. I перед тим як покинути острiв, Кончис
заявляє Николасу, що той недостоин волi
Кончис вiдпливає, а Николаса на островi чекає Жюли, як i
обiцяла у своєму листi. Але не встиг вiн повiрити, що подання
кiнчене, як знову виявляється в пастцi — буквально: у
пiдземному притулку iз кришкою, що захлопнулася над ним, люка; вiн
вибрався вiдтiля далеко не вiдразу. А ввечерi до нього приходить Джун,
що замiняє метатеатр iншим поясненням — психологiчний
експеримент; Кончис же нiбито вiдставний професор психiатрiï,
свiтило сорбоннской медицини, фiнал i апофеоз експерименту —
процедура суду: спочатку психологи описують у своïх термiнах
особистiсть Миколаïв, а потiм вiн повинен винести свiй вердикт
учасникам експерименту, вони ж актори метатеатра (Лилия-Жюли тепер
називається доктором Ванессою Максвелл, у нiй для Миколаïв
повинне зосередитися все зло, що заподiяв йому експеримент, i в руку
йому вкладають батiг, щоб вiн неï вдарив — або не вдарив).
Вiн не нанiс удару. I почав РОЗУМIТИ
Опам'ятавшись пiсля суду, вiн виявив себе в Монемвасии, звiдки до
Фраксоса довелося добиратися по водi. У кiмнатi серед iнших листiв
знайшов подяку матерi Алисон за його спiвчуття iз приводу смертi дочки.
Зi школи його звiльнили. Вiлла в Бурани стояла забита. Починається
лiтнiй сезон, на острiв з'ïжджаються курортники, i вiн
перебирається в Афiни, продовжуючи розслiдування того, що i як з
ним у дiйсностi вiдбулося. В Афiнах вiн з'ясовує, що теперiшнiй
Конхис умер чотири роки тому, i вiдвiдує його могилу; ïï
прикрашає свiжий букет: лiлiя, троянда й дрiбнi непоказнi квiточки
iз солодким медяним ароматом. (З атласу рослин вiн довiдався, що по-
англiйському вони називаються медяна алисон.) У той же день йому
показують Алисон — вона позує пiд вiкном готелю, як нiколи
Роберт Фулкс. Полегшення вiд того, що вона жива, змiшалося з люттю
— виходить, вона теж взаговоре.
Почуваючи себе як i ранiше об'єктом експерименту, Миколi
вертається в Лондон, одержимий єдиним бажанням —
побачити Алисон. Чекати Алисон стало його основним i, по сутi,
єдиним заняттям. Iз часом багато чого в його душi
проясняється — вiн зрозумiв просту рiч: Алiсою потрiбна йому
тому, що вiн не може без ïï жити, а не для того, щоб розгадати
загадки Кончиса. I своє розслiдування вiн тепер продовжує iз
прохладцей, тiльки щоб вiдволiктися вiд туги за нею. Зненацька воно
приносить плоди; вiн виходить на матiр близнюкiв Лiдiï й Рози (такi
теперiшнi iмена дiвчин) i розумiє, у кому джерела гри в бога (так
вона це називає). Приходить момент, коли вiн нарештi
розумiє, що його оточує реальне життя, а не Кончисов
експеримент, що жорстокiсть експерименту була його власною жорстокiстю
до ближнiх, виявленоï йому, як у дзеркалi…
И тодi знаходить Алисон.
Г. Ю. Шульга
Джерело: Всi шедеври свiтовоï лiтератури в короткому викладi.
Сюжети й характери. Закордонна лiтература XX столiття. М.: Олiмп; ТОВ
Видавництво ACT.
