Короткий переказ повести А. М. Горького Дитинство. Висновок

Пiсля цiєï iсторiï мати змiцнiла й стала господаркою в
будинку, а дiд зробився непомiтний i майже перестав виходити на вулицю.
Тепер мати жила у двох кiмнатах передньоï половини будинку, у
неï часто бували гостi. Приходили брати Максимови: офiцер-красень
Петро й високий блiдолиций Євгенiй. Галасливо й весело пройшли
святки. Мати веселилася, здавалося, бiльше всiх.
Пiсля святок мати вiдвела Алешу й Сашка Михайлова, що тепер теж жив у
дiда, у школу. Алеше школа не сподобалася, а Сашко через мiсяць
вiдмовився ходити в неï. Пороття не допомогло. Незабаром Алеша
занедужав: почалася вiспа. Його помiстили на горищi, ходила до нього
тiльки бабуся, кормила з ложечки (руки й ноги хлопчика були зв'язанi),
розповiдала казки . Один раз вона запiзнилася. Це викликало в Алеши
тривогу, i раптом йому здалося, що вiн бачить ïï — вона
лежала за дверима вниз особою,-i шия в неï була перерiзана, як
колись у дядька Петра . Алеша пiдхопився з постелi, вибив ногами й
плечима обидвi рами вiкна й викинувся на двiр у замет снiгу. У матерi
були гостi, i нiхто не чув, як вiн бив скла. Хлопчик вивихнув руку,
порiзався стеклами, але головне — у нього онiмiли ноги, i мiсяця
три вiн лежав, не володiючи ними, i слухав, як усе бiльш галасливо живе
будинок. Приходила бабуся, всi частiше вiд ïï пахнуло
горiлкою. Потiм вона стала пити й при хлопчику, просила не говорити про
це дiдовi. Як те, коли бабуся була тверезоï, сумна й втомлена, вона
розповiла Алеше iсторiю його батька.
Народився вiн у Сибiру, у сiм'ï колишнього солдата, людини
жорстокого. Жилося хлопчиковi погано, вiн рано став бiгати з будинку.
Мати дитини вмерла рано, батько жорстоко бив його. Хлопчика взяв до себе
хрещений, столяр, але Максим i вiд нього втiк, водив слiпих по ярмарках,
а шiстнадцяти рокiв прийшов у Нижнiй i став працювати в пiдрядчика-
столяра. У двадцять вiн був уже гарним краснодеревцем. Побачив Варвару,
закохався, посватався.
Дiд був тодi богатим, не мiг вiн погодитися видати дочка за бiдняка.
Поплакала бабуся, насварила молодих, але допомогла Максимовi викрасть
Варю. Дiд i брати намагалися вiдняти ïï силою — не
вийшло. Тодi дiд вiдмовився вiд дочки.
Жили молодi дружно, весело, любили один одного. Бабуся вiдвiдувала
ïх. Дiд робив вигляд, що не знає про це. Потiм все-таки
погодився зустрiтися з дочкою й зятем. Максим, видно, сподобався йому,
запросив вiн молодих жити до себе.
Оселилися вони у флiгелi, там i народився Алеша. Але дядьки не злюбили
нового родича: вiн не пив, був незалежний, зухвалий, жартував (iнодi
жорстоко) над братами дружини. I от один раз вони заманили його на
ставок i зштовхнули в ополонку. Максим чудом урятувався. Пошкодував вiн
Кашири-них, не розповiв полiцейським, хто його позбавити життя хотiло.
Дiд оцiнив по достоïнству вчинок зятя. Але все-таки виïхали
молодi з маленьким Алешей в Астрахань. Чекали туди царя, i Максимовi
доручили будувати трiумфальнi ворота.

• Так i виïхали. От тi й всi,- закiнчила своє оповiдання бабуся й задумливо додала: — Так, були ми з батьком твоïм кровi не рiдний, а душi однiєï.

Мати заходила на горище рiдко, ставала усе гарнiше, усе краще одягалася, але в нiй, як i в бабусi, була якась таємниця.
XII
Один раз Алеша вiдчув, що ноги ожили. Вiн закричав вiд радостi, поповз
до дверей, по сходам. Сам не знаючи як, опинився в кiмнатi матерi И отут
довiдався, що вона збирається вийти замiж за Євгенiя
Максимова. Алеша почував себе обманутим. Усе в будинку стало йому чужим.
Особливо неприємна була мати Євгенiя, що хлопчик подумки
називав зеленою бабою. Вiн став пустувати, чим дуже засмучував матiр.
Вона обiцяла, що незабаром вони виïдуть разом з Алешей у Москву,
просила не кривдити Максимових, говорила, що Євгенiй Васильович
доброму й розумний i синовi буде добре з ними. Алеша стане вчитися в
гiмназiï, потiм буде студентом, а потiм — доктором. А
хлопчиковi дуже хотiлося попросити мати не виходити замiж, але вiн не
вирiшувався. Мати завжди будила в ньому багато ласкавих дум про
неï, але виговорити цi думи вiн не посмiтив нiколи.
Обвiнчавшись, мати з Євгенiєм виïхали в Москву,
пообiцявши незабаром повернутися за Алешей. Все лiто хлопчик прожив у
саду, iнодi там ночувала й бабуся. Вечорами розповiдала що-небудь. Це
був самий мирний i споглядальний час у життi Алеши. Змiцнiло почуття
впевненостi в собi. Перестали займати мовлення дiда, не тягло бiльше до
дiтей Овсянникова.

• Дiд знову став сваритися з бабусею й один раз сказав: Ну, мати, кормил я тебе, кормил — буде! Добувай хлiб собi сама. Бабуся начебто чекала цього, не зачудувалася

Дiд продав будинок, зняв двi комнатки в пiдвалi. Алеше було смутно, отелось плакати. Незабаром з'явилися мати з вiтчимом. Вона схудла, сполотнiла, придивлялася до всьому й мовчала. За вечiрнiм чаєм спалахнув скандал. Виявилося, що вiтчим програв все майно в карти й залишилися вони з Варварою жебраками. Кричали всi четверо, голоснiше всiх — вiтчим. Хлопчик потiм не мiг згадати, як вiн опинився в Сормовi й почалася для нього нове життя. Мати й вiтчим жили у двох кiмнатах, Алеша з бабусею — у кухнi. Бабуся багато працювала: мила, куховарила, а вечорами часто вiдправлялася в мiсто, подивитися, як там старий живе, i, незважаючи на прохання онука, не хотiла брати його iз собою. Мати, жовт, вагiтна, всi частiше зллилася, майже не говорила iз сином, тiльки наказувала: Сходь,подай, принеси.
На вулицю, де Алеша бився iз хлопчиськами, його пускали рiдко. Мати
стала бити сина, вiн зллився на всiх i за всi, у душi наростала
свiдомiсть самiтностi. Вiтчим всi частiше й усе грубiше сварився з
матiр'ю, ображав ïï. Перед родами матерi Алешу вiдвели кдеду.
Вiн жив уже в Кунавине, у тiсноï комнатке. Незабаром приïхали
бабуся й мати з дитиною. Вiтчима прогнали iз заводу за те, що вiн
оббирав робiтникiв, але вiн улаштувався на вокзал касиром. Незабаром
Алеша знову виявився в матерi (вона виïхала вiд дiда) у пiдвальному
поверсi кам'яного будинку. Його знову вiддали в школу, що викликала в
ньому вiдраза: була осмiяна його одяг, чомусь не злюбив нович-.. ка
вчитель. Олексiй платив йому за це диким бешкетництвом. Пєшкову
пригрозили, що його виженуть зi школи, хоча вчився вiн сносно. Урятувала
положення зустрiч iз єпископом Хрисанфом, що зненацька
приïхав у школу. Розумний старий ласкаво поговорив iз хлопчиком,
побачив, що того багато чого знає (псалтир,!житiя святих),
схвалив, пожартував сдетьми й на прощання порадив Алеше стримуватися.
Але будинку розiгралася кепська iсторiя: Алеша украв у матерi рубль.
Вийшло це випадково. Перегортаючи книгу вiтчима, вiн побачив мiж
сторiнками двi купюри — 10 рублiв i рубль. Вiдразу змiркувавши, що
за рубль можна купити не тiльки Священну iсторiю, але й книгу про
Робинзоне, що дуже хотiлося прочитати, Алеша взяв рубль. Купив Священну
iсторiю, а замiсть Робинзона — Казки Андерсена, i на додачу три
фунти бiлого хлiба й фунт ковбаси — частування для хлопчиськ.
Пропажа була виявлена. Мати побила Алешу, а Казки назавжди сховала
кудись.
У школi Алешу зустрiли кличкою злодiй, пояснень слухати не сталi. Вiн
пiшов додому й сказав матерi, що в школу бiльше не пiде.
Мати, знову вагiтна, сiра, з божевiльними очами, кормила маленького
Сашка. Вона не могла повiрити, що про крадiжку проговорився вiтчим.
Видимо, вiн розповiв товаришам по службi, а тих — своïм
дiтям. Але коли Алеш назвав учня, що принiс новину в школу, сумнiви
зникли.
Зненацька, незабаром пiсля народження другого брата, Миколи, розумi
Сашко. Алешу знову перекинули до дiда.
Один раз вiн почув, як сварилися мати з вiтчимом. Мати закашлю лась,
говорячи: Яка ти зла дрянь… Вiтчим ударив ïï. Алеша
кинувся н його з ножем, i тiльки випадковiсть урятувала Максимова. Мати
схопив сина, кинула на пiдлогу, стала бити. А вiн повторював, що зарiже
вiтчима й са зарiжеться. Навiть через багато рокiв вiн не мiг забути, як
пiдла довга нога, розгойдуючись, била носком у груди жiнки, його матерi.
Згадуючи цi свинцевi мерзенностi дикого росiйського життя, вiн запитував
себе, чи варто говорити про це. I вiдповiдав собi: Коштує, тому що
це -*-живуча пiдла правда, вона не издохла й донинi. Це та правда, яку
необхiдно знати до кореня, щоб з коренем же й видерти ïï з
пам'ятi, з душi людини, iз всього життя нашоï, тяжкоï й
ганебноï.
I є iнша, белее позитивнi причини, що примушує…
малювати цi мерзенностi. Хоча вони й противнi, хоча й давлять нас, до
смертi розплющуючи безлiч прекрасних душ,- росiянин людина все-таки
настiльки ще здорова й молодий душею, що переборює й переборе
ïх. Не тiльки тим дивне життя наша, що в нiй так плiдний i жич* рен
шар усякоï скотинячоï дряни, але тим, що крiзь цей шар все-
таки переможно проростає яскрав, здорове й творче, росте добре
— людське, збуджуючи незламну надiю на вiдродження наше до життя
свiтлоï, людськоï.
XIII