Короткий переказ повести А. М. Горького Дитинство
В Алеши Пєшкова вмер батько. З Нижнього Новгорода приïхалабабуся, щоб забрати ïх з матiр'ю до себе. Хлопчик смутно пам'ятав
похорони батька, народження брата Максима, що незабаром умер, горi
матерi. А от подорож з Астраханi до Нижнього на пароплавi запам'яталися
як днi насичення красотою повноводноï Волги, ïï
мальовничих берегiв
Особливо яскраве враження зробила на Алешу бабуся. Бiльша, повна,
пишноволосая, але зненацька спритна, легка в рухах, вона й говорила
незвичайно, якось особливо виспiвуючи слова. Пiзнiше хлопчик зрозумiв,
що бабуся, Килина Iванiвна Каширина, стала головною людиною в його
життi. Уже дорослим вiн згадував; До ïï начебто спав я,
захований у темрявi, але з'явилася вона, розбудила, вивела на
свiтло… i вiдразу стала на все життя iншому, найближчому серцю
моєму, самим зрозумiлою й дорогою людиною, — це ïï
безкорислива любов до миру збагатила мене, наситивши мiцною силою для
важкого життя. Пароплав пiдплив до Нижнього. На пристанi Варвару
Пєшкову iз сином i бабусю зустрiчали сiм'я Кашириних: дiд Василь
Iванович, дядьки Алеши Якiв i Михайло, ïхньоï дружини, дiти.
Всi вони не сподобалися хлопчиковi. Особливо неприємний був дiд:
Алеша вiдразу зачув у ньому ворога. Вся сiм'я направилася до
приосадкуватого одноповерхового будинку, де тепер стояло жити хлопчиковi
II
Почалося строкате, дивне життя серед нерозумного племенi. Будинок дiда
був наповнений гарячим туманом… ворожнечi всiх з усiма, i навiть
дiти брали участь у нiй. Дядьки хотiли вiддiлитися вiд дiда. Вони
ненавидiли один одного, боячись, що роздiл майна буде несправедливим, i
билися до кровi. Дiд стежив за онуком розумними й зiркими очами. Хлопчик
був незрозумiлий, далекий йому. Усе змiнила субота день, коли дiд поров
провинених протягом тижня дiтей.
N
Алеша чув про iсторiю з наперстком. Вечорами дядьки й напiвслiпий
майстер Григорiй зшивали пофарбованi (дiд володiв фарбувальноï
майстернi) шматки матерiï в одну штуку. Сашко, син Якова, по
наущению дядька Михайла розжарив на вогнi наперсток i пiдклав його пiд
руку Григорiєвi. Але прийшов дiд i сам сунув руку в розпечений
наперсток. Сашка очiкувало жорстоке пороття. До суботи й Алеша встиг
провинитися. Хлопчика дуже займало фарбування тканин, хотiлося самому
пофарбувати що-небудь. Сашко порадив йому взяти iз шафи бiлу скатертину
й офарбити ïï в синi кольори. Як тiльки Алеша опустив край
скатертини в чан, до нього пiдскочив подмастерье Циганок, вихопив
скатертину, але та була вже зiпсована. Дiд довiдався про це вiд Сашка. У
суботу, перед всеношною, усе зiбралися в кухнi. Алеша з жахом дивився,
як дiд поров Сашка, ще не знаючи, що його очiкує те ж саме. Коли
дiд схопив Олексiя й понiс до лави, хлопчик запекло пручався, вкусив
мучителя й був засiчений до втрати свiдомостi
Кiлька днiв вiн змушений був лежати спиною нагору. Днi нездоров'я
стали для нього бiльшими днями життя. Його вразила сварка бабусi з
матiр'ю. Незабаром мати виïхала кудись, а до Алеше прийшов дiд.
Його оповiдання про своє життя, про те, як вiн виходив Волгу
бурлакою, потряс хлопчика. А потiм з'явився Циганок i, показавши шрами
на своïх руках, зiзнався Алеше, що пiдставляв руки пiд прут, щоб
менше дiсталося дитинi. Упевнений, що Олексiя ще будуть сiкти, вiн учив
його, як лежати пiд рiзками. А хлопчик слухав i згадував бабусинi казки
про Iван-царевича, про Иванушку-дурачка.
Коли Алеша видужав, йому стало ясно, що Циганок займає в будинку
особливе мiсце: дiд кричав на нього рiдко, а позаочi навiть хвалив, i
дядьки зверталися з ним дружески й нiколи не дозволяли собi жартувати з
Iваном так, як смастером Григорiєм, над яким знущалися постiйно.
Але Циганка вони (дядьки) теж лаяли, називали злодiєм, говорили,
що вiн поганий працiвник. Бабуся пояснила Алеше причину цього: кожний iз
братiв хотiв взяти Iвана до себе, коли з'явиться своя майстерня, от вони
й брешуть, хитрять, наговорюють на його
Тепер Алеша знову жив з бабусею, як на пароплавi, i щовечора вона
розповiдала йому казки або своє життя, теж схожу на казку. Онук
довiдався вiд ïï, що Циганок пiдкидьок. Бабуся хвалила його,
Алеша любив Iвана й дивувався йому до нiмоти.
По суботах, коли дiд, перепоровши дiтей, нагрешивших за тиждень, iшов довсеношноï, у кухнi починалися веселощi: Циганок забавляли всiх,
запрягаючи чорних тарганiв i показуючи мишеняти, якi виконували його
команди. Але особливо запам'ятався вiн хлопчиковi у святковi вечори,
коли дядько Якiв брав у руки гiтару. Все напряженно слухали музику, а
бабуся просила: Ти б, Ванятка, поплясал! — …Скажено
дзенькала гiтара, дробно стукали каблуки… а серед кухнi вогнем
палав Циганок, розвiвався шулiкою… метався золотим стрижем…
Циганок танцював невтомно, самозабутньо, i здавалося, що, якщо
вiдкрити дверi на волю, вiн так i пiде танком по вулицi, по мiсту,
невiдомо куди…
Один раз майстер Григорiй, а за ним i iншi сталi просити бабусю
пройтися разок у танцi. Спочатку вона вiдмовлялася, але раптом молодо
встала, випрямилася…
Бабуся не танцювала, а немов розповiдала щось. От вона йде тихенько,
задумавшись, погойдуючись, поглядаючи навколо з-пiд руки, i всi
ïï велике тiло коливається нерiшуче, ноги мацають дорогу
обережно. Зупинилася, раптом злякавшись чогось, особа здригнулося,
насупилося й негайно засяяло доброю, привiтною посмiшкою. Откачнулась
убiк, уступаючи комусь дорогу, вiдводячи рукою когось, опустивши голову,
завмерла, прислухаючись, посмiхаючись усе веселiше,- i раптом неï
зiрвали з мiсця, закрутило вихром, вся вона стала стройней, вище ростом,
i вуж не можна було очей вiдвести вiд ïï — так буйно
гарна й мила ставала вона в цi хвилини чудесного повернення до юностi.
Алеша придивлявся, прислухався, усе було цiкаво йому, багато чого
лякало. Дуже займав майстер Григорiй, здавалося, що вiн з-пiд окулярiв
бачить всi наскрiзь. Вiн розповiв Алеше, що дядько Якiв забив свою
дружину на смерть, а тепер його совiсть смикає.
Хлопчик згадував, але смутно, iнше життя, з родителями, якi не
сварилися, не кричали, часто спiвали, смiялися. Отут, у Кашириних, усе
було iнакше: часто кричали один на одного, загрожували чимсь один
iншому, таємно шепотiлися в кутах. Дiти були тихi,
непомiтнi… прибитi до землi, як пил дощем. Алеша почував себе
чужим вдоме.
Його дружба з Iваном усе росла. Незабаром вiн довiдався, що Циганок
спритний не тiльки в роботi. Щоп'ятницi Iван запрягав Шарапа, улюбленця
бабусi, i ïхав на базар закуповувати провiзiю. Привозив багато
м'яса, битоï птаха, риби, i все в будинку знали, що вiн не стiльки
купує, скiльки краде, i всi, крiм бабусi, минулого радi цьому
Незабаром вiн загинув. Трапилося це так: у дворi в забору лежав важкий
дубовий хрест. Його купив дядько Якiв, щоб поставити над могилою
своєï дружини, i дав обiтницю в рiчницю ïï смертi
вiднести на своïх плечах на цвинтар
Цей день наступив на початку зими. Падав снiг, було слякотно. Дядьки
стали пiд крила, а важкий комель звалили на плече Циганку. Вiн
похитнувся, але встоявся
Не сдюжишь? — запитав Григорiй.- Не знаю. Важко начебто. Але
дядьки квапили… Алеша розмовляв з майстром. Раптом той прислухався
до чого й стрибками побiг по дворi. Хлопчик кинувся за ним. У кухнi на
напiвлежав Циганок. Чоло його дивно свiтився, косi очi дивилися в стелю.
З кутiв губ i з-пiд спини текла кров. Струмки кровi, дуже яскравi,
тяглися до порога. Циганок не рухалися тiльки пальцi рук ворушилися,
дряпаючись за пiдлогу, i блищали на сонце пофарбованi нiгтi.
- Спiткнувся вiн,- якимось сiрим голосом сказав Якiв.- Упав, а його й придавило, у спину вдарило. I нас би покалiчило, так ми вчасно скинули хрест. Ви його й задавили,- глухо вимовив Григорiй
- Розпластавшись на пiдлозi, бабуся мацала руками особу, голову, груди
Iвана, дихала в очi йому, вистачала за руки… Устала, чорна,
страшна, сказала неголосно: Геть, окаяннi! Всi, крiм дiда,
висипалися з кухнi. Циганка поховали непомiтно, непамятно.
Богу. Вона розповiдала йому про прикростi й образи, радила, як
надiйти iз близькими ïй людьми, i хлопчиковi дуже подобався
бабусин Бог, такий близький ïй. Розкажи про Бога! —
просив вiн, i починалися нескiнченнi, що нiколи не набридали
оповiдання про Бога, рай, про ангелiв. Особа бабусi молодiлася, вона
ставала маленького, лагiдноï, ока струмили вологе свiтло
А будинку було погано. Особливо тривожив майстер Григорiй, що гарчав:
Ослiпну, по мирi пiду, i те краще буде… Алеша збирався попроситися
в поводирi до нього, щоб ходити по мирi разом. Усе ближче ставала
бабуся, усе цiкавiше ïï оповiдання про життя, про порядки в
сiм'ï, про жорстокiсть дiда, про чортiв i ïх бешкетництвi.
- Але особливо добре казала вона вiршi про те, як Богородиця ходила по борошнах земним… вiршi про Олексiя, Божия людини, про Iван-воïна, казки про премудрий Василисе… страшнi були про Марфу Посадницi, про Бабу Усте, отаманi розбiйникiв… казок, билей i вiршiв вона знала незлiченна багато.
- Один раз, коли вона стояла на колiнах, розмовляючи з Богом, дiд, розгорнувши дверi в кiмнату, сказав: Ну, мати, вiдвiдав нас Господь, горимо! Обоє кинулися в темряву, Алеша — за ними
Зринула, вся димлячись, Григорiй зiрвав з ïï попону, що
жеврiла, а вона стала швидко й толково розпоряджатися:
- Батько, кiнь виведи!.. Комора, сусiди, вiдстоюйте!.. Рубаєте дах, сiно — у сад!
- Вона була так само цiкава, як i пожежа: освiтлювана вогнем, що немов ловив ïï, чорну, вона металася по дворi, усюди поспiвати, всiм розпоряджаючись, всi бачачи.
Пiсля пожежi в будинку знову пiднявся лемент: лаялися дядьки, дiд,
голосно вила тiтка Наталя. Дядько Михайло вдарив Алешу. Опам'ятався
хлопчик у параднiй кiмнатi на колiнах у дiда. Усе болiло. У цю нiч пiд
час пологiв умерла тiтка Наталя
V
До весни дядьки роздiлилися: Якiв залишився в мiстi, Михайло
виïхав за рiку, а дiд купив собi на Полевiй вулицi великий будинок,
тiсно набитий квартирантами. Тiльки у верхньому поверсi дiд залишив
бiльшу кiмнату для себе, а бабуся з Алешей оселилася на горищi
Дiд з ранку ïхав у майстерних синiв, допомагаючи ïм
облаштовуватися, а бабуся цiлий день куховарила, шила, копалася в городi
й у саду, нюхала табачок, служила повитухою, розбирала сiмейнi сварки й
суперечки, лечиладетей, казала напам'ять Сон Богородицi, давала
господарськi ради. Алеша як би прирiс до неï й у цю пору життя
начебто й не бачив нiчого, крiм невгамовноï, невпинно доброï
баби. Килина Iванiвна розповiдала хлопчиковi про своє життя. Вiн
довiдався, що росла вона сиротою, мати ïï, калiка, жебрала й
жили вони милостинею. Коли минуло Акулi дев'ять рокiв, навчилася вона
мережива плести (мати до свого калiцтва знатною мереживницею була). Рано
замiж вийшла… Алеша слухав бабусю затамувавши подих, а ока
ïï, таємниче свiтячись, говорили про усiм ще
зрозумiлiше, нiж слова Один раз за вечiрнiм чаєм (старий був
нездоровий i особливо буркотливий) дiд вирiшив учити Алешу грамотi.
Спочатку був важко, але незабаром хлопчик уже читав по складах псалтир.
Грамота давалася хлопчиковi легко, дiд дивився на нього усе уважнiше й
усе рiдше сек, хоча онук всi частiше порушував дiдовi правила й накази
Часто Алеша просив розповiсти що-небудь, i дiд розповiдав про старовину,
про свого батька. Згадував вiйну 1812 року, французiв, якi жили в
ïхньому будинку… Вiн нiколи не розповiдав казок, а всi тiльки
колишнє i не говорив з Алешей про батька його, оматери.
Iнодi на цi зустрiчi приходила бабуся, i, згадуючи минуле, старi,
здавалося, забували про онука. Але часто, коли розмова заходила про
синiв, дiд гнiвався, супився, обвинувачував бабусю (А всi ти потурала
им… потуральниця!), а один раз iз розмаху вдарив ïï
кулаком влицо.
Алеша сидiв нi живий нi мертвий, не вiрячи тому, що бачив: уперше при
ньому дiд ударив бабусю, i це було угнетающе паскудно, вiдкривало щось
нове в ньому, таке, iз чим не можна було примиритися. Хлопчик кинувся до
бабусi: За що вiн? — Гнiвається, важко йому, старому,
невдачi все… Ти не думай про це.
VI
Снову почалося що-те кошмарне: дядьки билися, загрожували дiдовi,
обвинувачуючи його у своïх невдачах. Алеша всi частiше думав про
матiр, i те, що вона не хотiла жити в будинку свого батька, пiднiмало
ïï в очах хлопчика. Пригадувалися бабусинi казки, i йому
здавалося, що мати живе в лiсi, у печерi, з добрими розбiйниками, а
може, ходить по землi, уважаючи ïï скарбу й розмовляючи з
Божией матiр'ю… Будинок Кашириних придбав недобру славу: приходив
п'яний дядько Михайло, лаяв дiда, тримав будинок в облозi. Один раз
вломився в покрову, ударив колом по руцi бабусю, питавшуюся зупинити
його. Михайла зв'язали й кинули в сарай. Бабуся жалiбно стогнала й
умовляла чоловiка: Вiддай ти ïм всi. А Варвара? — заперечував
дiд
VII
Алеша дуже рано зрозумiв, що в дiда — один Бог, а в бабусi
— iншоï. По ранках вiн спостерiгав, як бабуся, прокинувшись,
розчiсує своï дивнi довгi волосся, умивається, а потiм,
перехрестячись, починає молитися, майже щоранку знаходячи для
Богородицi новi слова хвали. Ïï молитва завжди була щироï
й простодушною. Ïï Бог був весь день iз нею, вона навiть
твариною говорила про нього. Бабусин Бог був зрозумiлий Алеше й не
страшний, але йому неможливо було збрехати: соромно. Дiд молився не так,
як бабуся, читав молитву, карбуючи слова, киваючи головою, точно
буцаючись. I Бог його здавався жорстоким, нiчого не про людям
Василь Iванович водив Алешу в церкву, але хлопчик i в храмi роздiляв,
коли якому Богу моляться: усе, що читають священик i дячок — це
дiдову Богу, а пiвчi спiвають завжди бабусину. Дiдiв Бог викликав страх
i ворожiсть, бабусин — любов. Вiн, бабусин Бог, був для хлопчика
найкращим i свiтлим iз усього, що оточувало його.
Алешу не пускали гуляти на вулицю: вона занадто збуджувала його, i вiн
часто ставав винуватцем скандалiв i буйств. Був хлопчик сильний i не по
роках спритний, але все-таки часто приходив додому побитим: що нападали
бувало багато.
Бабуся жалувала онука, дiд загрожував йому, а Алешу й не тягла вулиця,
якщо на нiй було тихо, але веселий дитячий шум змушував забувати дiдiв
заборона. Синцi й садна не кривдили його, але обурювала жорстокiсть
вуличних забав, коли хлопцi стравлювали собак або пiвнiв, мучили кiшок,
знущалися з п'яних жебракiв. Ще бiльш тяжким враженням вулицi був
майстер Григорiй Iванович. Вiн зовсiм ослiп i ходив по мирi, високий,
благовидний, нiмий. Його водила пiд руку й просила милостинi маленька
сiра бабуся, а вiн мовчав. Алеша не мiг змусити себе пiдiйти до майстра,
а бабуся виходила й подовгу розмовляла з ним, iнодi вона зазивала
Григорiя Iвановича в кухню, напувала чаєм, кормила. Алеша уникав
його: хлопчиковi було нестерпно соромно; вiн знав, що й бабусi соромно.
Тiльки один раз заговорили вони про майстра, i Акул i на Iванiвна
сказала: Пом'янь моє слово: горестно покарає нас Господь за
цю людину! Покарає…
Вона не помилилася: рокiв через десять, коли бабуся вже
заспокоïлася назавжди, дiд сам ходив по вулицях мiста жебрак i
божевiльний, жалiсно випрошуючи милостиню Нi, удома Алеше було краще,
нiж на вулицi. Особливо гарнi були годинник пiсля обiду, коли дiд
ïхав у майстерню до дядька Якову, а бабуся розповiдала онуковi
цiкавi казки й iсторiï, говорила про Алешиного батька. Вона вiдняла
в кота напiвзадушеного шпака й, вилiкувавши птаха, учила неï
говорити. I вивчила все-таки, по-детски радуючись успiхам свого
вихованця
Багато було цiкавого в будинку, але порию Алешу душила нестерпна туга,
пояснити яку хлопчик не мiг, але жив як у глибокiй темнiй ямi, втративши
зiр, слухи всi почуття, слiпий i напiвмертвий.
Алеша знову в дiдiв Вони з бабусею остаточно роздiлилися, i дiд
зажадав, щоб Алешу кормила вона. Бабуся весело погодилася. Вона не
змiнилася. Швидко плела мережива, заробляючи цим на життя. А дiд
занедужав скнарiстю. Маленький, ссохшийся, вiн ходив по богатим
знайомим, випрошував грошi й вiддавав ïх у рiст. Алеша теж став
заробляти грошi. По святах, коли не треба було йти в школу, вiн
вiдправлявся з мiшком по вулицях збирати яловичi костi, папiр, ганчiрки,
цвяхи. Iнодi ходив i в будень, пiсля школи. Продавав зiбране ветошнику,
а грошi вiддавав бабусi. Бабуся хвалила онука, але один раз вiн побачив,
що вона, взявши грошi й опустивши ока, мовчачи плаче. У непогожi днi
Алеша з ватагою таких же паливод ходив красти лiс. Це в слободi не
вважалося грiхом, а було засобом до життя для напiвголодних хлопчиськ.
У школi знову стали важко: учнi висмiювали Олексiя, називали ветошником,
а один раз заявили вчителевi, що вiд нього пахне помийною ямою.
Це була неправда: Алеша ретельно мився й нiколи не ходив у школу в тiм
одязi, у якiй збирав ганчiр'я. Нарештi вiн здав iспит за третiй клас,
одержав у нагороду Євангелiє, байки Крилова, Фата Моргана i
похвальний аркуш. Дiд зрадiв, заявив, що книги цi потрiбно берегти, але
бабуся лежала хвора, грошей у неï не було, i Алеша продав книги
крамаревi, а отриманi 55 копiйок вiддав бабусi.
Обробившись зi школою, вiн знову зажив на вулицi. Навеснi й заробiток
став обильнее. Але це життя тривало недовго. Вiтчимовi вiдмовили вiд
посади, вiн кудись зник, а мати з маленьким Колiй переселилася до дiда.
Алеше довелося няньчити брата. Мати, нiма, висохла, тiльки-но пересувала
ноги. Колючи був слабенький, навiть не мiг плакати голосно, а тiльки
стогнав, якщо був голодний. Дiд i йому жалував ïжi, але сказав
Алеше, що тримати маляти треба на сонечку, на гарячому пiску.
Алеша наносив чистого сухого пiску, склав купою на пригрiвi й заривав
брата по шию, як указував дiд. Малятi подобалося це, воно солодко
мружився. Алеша вiдразу й мiцно прив'язався до братiв, i маленького Коля
тягся до нього, погойдуючи бiлоï головенкой. Дiд сам кормил дитини:
пожует картоплi, хлiба й кривим пальцем суне в Колин ротик. Дивитися на
це було соромно до болю. Пiсля такого обiду Коля стогнав i тягся до
стола. А мати вгасала. Алеша почував, що вона вмирає, та й дiд
занадто часто говорив про смертi, не щадячи неï. Умерла мати в
серпнi, у недiлi, пiсля полудня. Вiтчим на той час повернувся, знову
десь служив, бабуся з Колiй уже перебралися до нього, туди ж повиннi
були перевезти й мати.
Ранком всунь смертi вона послала Алешу за вiтчимом, але той був в
обiднi. Коли Алеша повернувся, вона попросила води. Отхлебнула трошки й
вiдвела Алешину .руку, сильно зiтхнувши. Хлопчик дивився на матiр i
бачив, як застигає, сiрiє ïï особа.
…Коли труна матерi засипали сухим пiском, бабуся, як слiпа,
пiшла кудись мiж могил, наткнулася на хрест i розбила собi особу. У
сторожку умилася й покликала онука додому. Вiн вiдмовився, знаючи, що на
поминках будуть пити горiлку й, напевно, посваряться. Через кiлька днiв
пiсля похорону матерi дiд сказав Алеше: Ну, Лексей, ти — не
медаль, на шиï в мене — не мiсце тобi, а иди-ка ти в
люди… I пiшов Алеша в люди.
Один раз хлопчики почали гру в прятки, черга шукати випала середньому.
Брати його побiгли ховатися. Старший швидко залiз у широкi сани, а
маленький смiшно бiгав навколо колодязя. Раз, два! — кричав
середнiй. Маля розгублено пiдхопилося на зруб колодязя, опустив ноги в
порожню баддю, i вона, глухо постукуючи по стiнках зрубу,зникла
Алеша обiмлiв. Зiскочивши у двiр, вiн закричав: Упав у колодезь!..
Середнiй хлопчик пiдбiг до зрубу одночасно з ним, вцепился в мотузку,
Алеша щосили допомагав йому. Спiльними зусиллями швидко витяглися
переляканого мокрого маляти. З пальцiв його правоï руки й iз щоки
капала кров, вiн був блiдий до синявого, але посмiхався
Видно було, що брати переляканi, бояться покарання. Вони вiдразу пiшли
вдом.
З тиждень хлопчики не виходили у двiр, а потiм з'явилися й покликали до
себе Алешу. Забравшись пiд навiс комори, вони довго розмовляли. На
питання Алеши: Били вас? — старший вiдповiв: Дiсталося. Алеше
стало кривдно за хлопчикiв — як виявилося, ïх теж б'ють.
Брати розповiли йому, що мати ïх умерла й у них — мачуха
Згадавши бабусинi казки , Алеша намагався утiшити братiв: Ще повернеться
рiдний^-те, перегодите. Але дiти не повiрили йому. Це ми знаємо,
це казки,- проговорив старший. Зненацька з'явився старий з бiлими
вусами, i хлопчики мовчачи, точно покiрнi гусаки, пiшли домийся
Старий мiцно взяв Алешу за плече й повiв до ворiт. Погрозив йому
пальцем i сказав: Не смiй ходити до мене! Алеша розсердився: Зовсiм я не
до тебе ходжу, старий чорт! Тодi старого знову схопив його й повiв до
будинку Кашириних. На лихо Алеши, дiд виявився будинку. Вiн принижено
просив прощення в полковника, а пiсля його вiдходу жорстоко висiк онука
- …Знайомство з барчуками тривало, стаючи усе приємнiше. Зустрiчалися тайкома, подовгу розмовляли, розповiдаючи про своє життя, Алеша, на прохання братiв, переказував ïм бабусинi iсторiï, iнодi просто говорив про бабусю. Старший хлопчик один раз сказав, зiтхнувши: Бабусi, мабуть, всi дуже гарнi, — у нас теж гарна була…
Алеша слухав цi розмови, лежачи на полатях, i всi люди здавалися йому
коротенькими, товстими й страшними. X
Один раз Алеша пiшов у город молочарки Петрiвни ловити снiгурiв.
Червоногрудi важливi птахи не йшли в пастку; вони розгойдувалися на
гiлках, одягнених iнеєм, точно живi квiти, i це було так красиво,
що невдача полювання не викликала досаду.
Вернувшись додому, Алеша почув сильний голос матерi: Що ж тепер —
убити мене треба? Хлопчик тикнувся у дверi, тiльки-но намацав скобу й,
вiдкривши дверi, зупинився на порозi. Господи, який величезний!.. Так у
нього вуха бiлi!.. Вона нахилилася над сином, скидаючи з його одяг,
вiдтираючи замерзлi вуха гусячим салом, повертаючи його, точно м'яч
Алеша притискався до неï, вдихаючи ïï освiжаючий
смачний захiд, любуючись нею, обкутаноï в м'яке червоне плаття,
заглядаючи в очi ïï… Вiн онiмiв вiд хвилювання. Мати
була прекрасна. У порiвняннi з нею всi навколо здавалося маленьким,
жалюгiдним i старим
Потiм почалася дивна, ворожа, незрозумiла розмова матерi з дiдом. Мова
йшла про дитину, породженiй нею й вiдданому комусь на виховання.
Знеславила ти мене, Варька-а!.. — взвизгнул дiд. Ну, а кричати на
мене я вам не дозволяю,- тихо вiдповiла мати. Бабуся вмовляла чоловiка
простити дочка, утiшала його, дiд начебто заспокоïвся; Алеша
кинувся до них, радуючись ïхньому примиренню, тому, що
приïхала мати, що вони, обоє, люблять його, свого онука.
Прийшла мати, вiд ïï червоного одягу в кухнi стало свiтлiше.
Утомлений вiд хвилювання, Алеша заснув на полатях. Увечерi була довга
розмова з матiр'ю, i Алеша вiдчув: не буде жити вона в цьому будинку,
пiде
Мати стала сама вчити Алешу цивiльнiй грамотi, змушувала заучувати
вiршi, а його пам'ять не хотiла сприймати цi рiвнi рядки, i усе бiльше
росло… непереможне бажання переiнакшити, спотворити вiршi,
пiдiбрати до них iншi слова — це вдавалося легко, але чомусь дуже
зллило матiр. Алеше жилося погано: вiн почував, як важко матерi, вона
усе бiльше супилася, подовгу мовчала, ходила незачесана, у зiм'ятому
платтi, дивилася на всiх чужими очами, всi частiше гнiвалася, кричала
- Хлопчик бачив також, що дiд готовить щось, що лякає матiр i бабусю. Вiн часто защiпався в кiмнатi матюкай i вив, взвизгивал там. Один раз мати крикнула на весь будинок: Цього не буде, немає! I пiшла. Раптом у кухню пiдхопився дiд, пiдбiг до бабусi, ударив ïï по головi: Не бовтай, чого не треба, вiдьма! Бабуся спокiйно вiдповiла: Буду я мовчати, як же! Завжди все, що довiдаюся про витiвки твоï, скажу ïй.
- Дiд кинувся на неï й став швидко бити кулаками. Вона не захищалася, не вiдштовхувала його…
- Бабуся звалилася на пiдлогу, вона бив голову ïï ногами, нарештi спiткнувся й упав, перекинувши цебро з водою.
- Алеша кинувся до неï, розiбрав ïï важкi волосся й з жахом побачив, що глибоко пiд шкiру ïй увiйшли шпильки. Ледве витягся ïх, хотiв покликати матiр, але бабуся заборонила й стала сама гнучкими пальцями мереживницi ритися в густiй чорнiй гривi своєï. Алеша, як мiг, допомагав ïй, а бабуся просила: Не кажи матерi, що вiн бив мене, чуєш? Вони й без того злi один на одного .
Через багато рокiв вiн зрозумiв, що росiйськi люди, по вбогостi й
убогостi життя своєï, взагалi люблять бавитися горем, грають
ïм, як дiти, i рiдко соромляться бути нещасними. У нескiнченних
буднях i горi — свято, i пожежа — забава; на порожнiй особi
й подряпина — прикраса.
