Головний персонаж роману М. Ю. Лермонтова Герой нашого часу

Сучасники, у тому числi Бєлiнський , у значнiй мiрi ототожнювали Печорина з Лермонтовим. Тим часом авторовi важливо було вiдмежуватися вiд свого героя. За словами Лермонтова, Печорин портрет, складений з порокiв цiлого поколiння — у повному ïхньому розвитку. Цiлком зрозумiло, чому Журнал Печорина для Лермонтова — чужий добуток. Якщо не кращоï, то центральною його частиною є щоденниковi записи Печорина озаглавленi Князiвна Мерi. Нiде П. так не вiдповiдає образу, розкритому автором у передмовi. Князiвна Мерi з'явилася пiзнiше всiх iнших повiстей
Передмоваа, що Лермонтов написала для другого видання роману, своєю критичною гостротою насамперед пов'язане iз цiєю повiстю. Герой, якого вiн представляє читачевi, — це саме того П., яким вiн показаний на сторiнках Князiвни Мерi. Критичний пафос останнього перiоду життя Лермонтова в цiй повiстi виявився особливо яскраво. На характер головного героя, мабуть, вплинула рiзночаснiсть написання повiстей. Свiдомiсть Лермонтова дуже швидко змiнювалося. Змiнювався i його герой. П. в Князiвнi Мерi уже не зовсiм той, що з'являється спершу в Бэле, потiм в Фаталiстi. Наприкiнцi роботи над романом Печорин знайшов ту виразнiсть, що повинна була довершити обiцяний портрет. Дiйсно, в Князiвнi Мерi вiн з'являється в самiм непривабливому свiтлi. Звичайно, це натура вольова, глибока, демонiчна. Але так його можна сприймати тiльки очами юноï князiвни Мерi й ослiпленого ïм Грушницко-го. Той непомiтно для себе наслiдує П., тому вiн так уразливий i смiшний для П. Тим часом навiть цей Грушницкий, незначнiсть, на думку П., викликає в нього почуття заздростi. I одночасно скiльки хоробростi виявив П. у кульмiнацiйний момент дуелi, знаючи, що його власний пiстолет не заряджений. П. i впрямь проявляє чудеса витримки. I читач уже губиться: так хто ж вiн — цей герой нашого часу? Iнтрига виходила вiд нього, а коли жертва заплуталася, вiн начебто й не винуватий
Печорина називають дивною людиною всi персонажi роману. Лермонтов придiлив багато уваги людським чудностям. У П. вiн пiдсумує всi своï спостереження. Чуднiсть П. як би вислизає вiд визначення, тому думки про нього навколишнiх полярнi. Вiн заздрий, зол, твердий. Разом з тим великодушний, iнодi добрий, тобто здатний пiддатися доброму почуттю, шляхетно захищає князiвну вiд зазiхань юрби. Вiн бездоганно чесний наодинцi iз собою, розумний. Печорин талановитий письменник
Лермонтов приписує чудову Тамань його недбалому перу, щедро дiлячись iз героєм кращою частиною своєï душi. У результатi читачi як би звикають багато чого вибачати в П., а дещо й зовсiм не зауважувати. Бєлiнський захищає П. i фактично виправдує його, оскiльки у самих пороках його проблискує щось велике. Але всi доводи критика сковзають по поверхнi печоринско-го характеру. Iлюструючи слова Максим Ма-ксимича: Славний малий, смiю вас запевнити, тiльки небагато дивний…, Лермонтов дивиться на свого героя як на явище виняткове, тому первiсна назва роману — Один з героïв нашого столiття — було вiдкинуто. Iншими словами, П. нi з ким не можна змiшувати, тим бiльше iз самим поетом, як це категорично сформулював И.Анненский: Печорин — Лермонтов. А.И.Герцен, говорячи вiд iменi лермонтовского поколiння, затверджував, що Печорин виразив дiйсну скорботу й розiрванiсть тодiшнього росiйського життя, сумна доля зайвоï, загубленоï людини. Герцен поставив тут iм'я П. з тiєю же легкiстю, з який вiн написав би iм'я Лермонтова
Герой проходить через всю книгу й залишається з. Людина без серця — але сльози його гарячi, краси природи сп'яняють його. Вiн робить дурнi вчинки, але тiльки тому, що вiд нього чекають ïх. Вiн убиває оббреханого ïм людини, а перед тим перший пропонує йому свiтову. Виражаючи риси множиннi, П. насправдi винятковий. Дурнi вчинки здатний робити всякий. Усвiдомлювати себе катом i зрадником — дано не кожному. Роль сокири, що визнає за з бiй П. серед людей, — зовсiм не евфемiзм, не завуальована свiтова скорбота. Неможливо зробити знижку, що це висловлено вдневнике. Сповiдаючись, Печорин жахається своєï жалюгiдноï ролi бути неодмiнним учасником останнього акту комедiï або трагедiï, але в цих словах немає й тiнi каяття. Всього його нарiкання нагадують жалюгiдний стиль Iвана Грозного, що голосить над черговою жертвою. Зiставлення не здається перебiльшеним. Цiль Печорина необмежена влада над навколишнiми. Тим настойчивей вiн пiдкреслює, що страждає вiд нудьги й дуже жалюгiдний. Печоринскую нудьгу намагався опоетизувати й розвити поет лермонтовской школи Ап. Григор'єв, а в результатi вийшла московська туга iз циганськими гiтарами. Печорин говорить прямо, що йому нудно — життя його пус-тее з кожним днем, говорить, начебто в тон тирановi, що називає себе псом смердящим. Звичайно, жертви П. не настiльки кривавi, вони насамперед знищуються морально. Розшифровку iдеï героя нашого часу треба шукати в iндивiдуальному демонiзмi: Собранье зол його стихiя.
У главу кута печоринского свiтогляду Лермонтов поставив спрагу влади, що руйнує особистiсть. Зрозумiло, це тiльки намiчено Лермонтовим, i тому його герой не має рiзких обрисiв. У ньому немає нiчого хижого, навпроти, багато жiночного. Проте в Лермонтова були всi пiдстави назвати П. героєм майбутнього
Не те страшно, що Печорин iнодi розумiє вампiра. Для П. уже вiдшукане поле дiяльностi: обивательське середовище, властиво, i є це поле — середовище драгунських капiтанiв, князiвен, романтичних фразерiв — самий сприятливий ґрунт для взрашивания всiляких садiвникiв-катiв. Це буде саме те, що Лермонтов назвав повним розвитком порокiв. Жадати влади, знаходити в нiй вища насолода — це зовсiм не те, що мимоволi зруйнувати побут чесних контрабандистiв. От яку еволюцiю проробив образ П. вiд Бэли i Таманi до Князiвни Мерi. Коли Бєлiнський захоплюється iскрами величi порокiв П., вiн тим самим як би прагне очистити його образ вiд дрiб'язкових тлумачень. Адже Печорин так мальовничо вподiбнює себе матросовi, породженому й вирослий на палубi розбiйницького брига. У такiм прочитаннi П. поганий, тому що iншi ще гiрше. Бєлiнський зм'якшує печоринские риси, не зауважуючи питання, заданого героєм самому собi: Невже зло так привабливо? Привабливiсть зла — так точно охарактеризував Лермонтов хвороба свого столiття
Образ П. написаний не однiєю чорною фарбою. Зрештою П. втратив свою гiршу половину. Вiн — як людина з казки , що втратив свою тiнь. Тому Лермонтов не перетворив П. у вампiра, а залишив його людиною, здатним навiть скласти Тамань. От ця людина, так схожий на Лермонтова, i заслонив тiнь П. I вже неможливо розiбрати, чиï кроки звучать на кременистому шляху
Лермонтов накидав портрет, що складається не з порокiв, а iз протирiч. А головне, дав зрозумiти, що ту спрагу, який страждає ця людина, не вгамувати з колодязя з мiнеральною водою. Згубний для всiх, крiм самого себе, П. подiбний до пушкiнського анчара. Його важко представити серед жовтiючоï ниви, у росiйському пейзажi. Вiн усе бiльше десь на сходi — Кавказ, Персiя