Герой трагедiï А. П. Сумарокова Димитрий Самозванець
Iсторичний прототип — Лжедмитрий I, вiн же, iмовiрно, Юрiй
(Григорiй) Отрепьев. В 1601 р. Самозванець з'явився в Польщi пiд iм'ям
Димитрия, сина Iвана IV Грозного; улiтку 1604 р. з невеликим вiйськом
рушив на Русь i 20 червня наступного року зайняв Москву. Через мiсяць
був вiнчаний на царство; у нiч iз 16 на 17 травня 1606 р. убитий у
результатi боярськоï змови
Iсторичнi вiдомостi для сюжету трагедiï Сумароков мiг одержати з
матерiалiв Г.-Ф.Мiллера й князя М.М.Щербатова, що працювали в той час
над Лiтописом про багатьох заколотах i руйнуваннi Московськоï
держави вiд внутрiшнiх i зовнiшнiх неприємностей, а також з
анонiмноï рукописноï Повiстi, како захопи неправдою на Москвi
царський престол Борис Годунов . Серед використаних матерiалiв могли
бути мемуари Ж.Map жерета, французького офiцера, що служив у Росiï
в перiод правлiння Бориса Годунова.
У сюжетi п'єси Сумарокова iсторичнi мотиви сплетенi з вигаданими.
Вибiр фабули про самозваного царя для автора був пов'язаний з
актуальними полiтичними питаннями. Проблема п'єси в тiм, що
реальний монарх, тим або iншим шляхом получивший владу, як правило,
далекий вiд iдеального государя, гiдного такоï влади, образ якого
створювали дiячi Освiти. Самозванець Сумарокова властивi не просто
низькi, але патологiчнi страстi й бажання. Уже до початку п'єси
вiн, за словами його наперсника мудрого Пармена, багато варварства й
звiрства створив, перетворивши прекрасний град Москву в темницю для
ïï жителiв. Iгноруючи застереження наперсника, С.
задумує новий злочин, вимагає новоï жертви: вiн
намагається змусити дочку князя Шуйского, Ксенiю, стати його
дружиною. Свою же нинiшню дружину, католичку, збирається
отруïти. С. не турбує, що Ксенiя — наречена князя
Галицкого, Георгiя. Вiн бере пiд варту обох, демонструючи своє
право використати ïх у своïх iнтересах. Законом вiдтепер
стає сама царска влада, а пiдставою закону — царска
пристрасть. Беззаконна воля царя робить усякого пiдданого плазуючою
твариною, хробаком на землi.
Етична проблематика сюжету сплетена з полiтичноï й релiгiйноï.
Фiлолофсько-релiгiйна суперечка про щиру православну вiру, з якого
починається п'єса, переходить у полiтичну й моральну колiзiю
щироï й мнимоï царськоï величi. (Самозванець Тут царюючи,
я тим себе звеселяю, / Що россам посилання, страту й смерть визначаю.)
Образ С. з'являється як осередок зла, що не має меж. Герой
одержимо ненавистю до людей, завзятою, манiакальною iдеєю
погублена iя Росiï, Москви й усього народу, пiдвладного паную
Самозванець як характер незмiнний у внутрiшньому своєму змiстi. У
ньому немає контрастних початкiв, протилежних властивостей i
ïхньоï боротьби. Сумароков представляє мир С. втiленням
сваволi темних страстей i ненавистi до всього, улаштованому iнакше.
Монологи героя демонструють його моторошну самiтнiсть (неодмiнний
атрибут у зображеннi тирана в классицистической трагедiï): Бiжи,
тиран, бiжи. Кого бiжиш?.. Себе? Не бачу нiкого iншого перед собою.
Бiжи!.. Куди бiгти? Твоє пекло скрiзь iз тобою.
Пануючи, що объявили себе богом для своïх пiдданих, терзає
страх. Вiн вiдчуває його з перших i до останнiх хвилин дiï.
Нiч перед смертю С. проводить у кошмарних снах. Коли ж починається
повстання народу проти деспота, Самозванець простромлює себе
кинджалом i, по ремарцi Сумарокова, издихает.
Трагедiя Димитрий Самозванець була однiєï iз самих популярних
п'єс драматурга. Легендарний успiх здобув собi И.А.Дмитревский, що
виконував роль Д.С. з 1771 по 1797 р. Цю роль грали видатнi актори XVIII
в. И.И.Калиграф, П. А.Плавильникiв
2) Герой трагедiï А.С.Пушкiна Борис Годунов (1825), чернець Чудова
монастиря Григорiй Отрепьев, бiдний чорноризець, чернечоï
неволею нудьгуючи, що бiг з Москви до украïнцiв у ïхнi
буйнi куренi, щоб з'явитися потiм у Польщi пiд iм'ям урятованого
царевича Димитрия й у цьому виглядi заявити права на трон
московський, обравши своєю жертвою того, хто на ньому сидить
Хоча трагедiя Пушкiна названа (в остаточнiй редакцiï) iм'ям
iншоï особи, С. повною мiрою є ïï героєм i
в цiй якостi зiставимо тiльки з Борисом Годуновим. Як i той,
Самозванець верховенствует в iєрархiï образiв, його вчинки
багато в чому визначають рух драматургiчноï фабули. У Бориса й
С. самi бiльшi ролi по кiлькостi вiршiв, по числу сцен, у яких вони
беруть участь (Годунов — у шести картинах, С. — у
дев'ятьох). Той i iншоï найбiльш зв'язанi iз центральною
драматургiчною подiєю, якимось є вбивство Димитрия. Борис
— прямий винуватець жахливого лиходiйства; С., можна сказати,
його спадкоємець, що зумiв скористатися плодами вчиненого
Годуновим.
У розвитку сюжету Борис i Самозванець виступають як рiвновеликi сили (у
змiстi ïхньоï драматургiчноï функцiï). Це обставина
Пушкiн пiдкреслила в одному з варiантiв назви трагедiï: Комедiя про
царя Борисовi й про Гришке Отрепьеве (слово комедiя тут уживається
в стародавнiм значеннi всякого драматичного добутку незалежно вiд
жанру). Розташування головних персонажiв у системi подiй робить
неминучоï колiзiю, що переростає в драматургiчний конфлiкт.
Тим часом змiст трагедiï не зводимо до боротьби Бориса й С. за
володiння вiнцем i бармами Мономаха
Iз цього погляду iстотне доповнення, внесене Пушкiним у перший варiант
назви: Комедiя про теперiшнє лихо Московськiй державi, про царя
Борисовi й про Гришке Отрепьеве. Отут виявляється парадоксальна
спiльнiсть героïв, полiтична доля яких осмислюється у
вiдношеннi до долi народноï. Залученi в протиборство, вони, цi
героï, приносять теперiшнє лихо державi московському. Звiдси
символiчна симетрiя образiв, давно замiчена дослiдниками. Обоє
забирають владу шляхом фiзичного усунення законного спадкоємця
(Борис — Димитрия, С. — Федора, сина Годунова), обоє
— дiтовбивця, лжесвiдки й самозванцi, що принесли на Русь страшне,
небачене горе.
Подоба героïв не означає тотожностi. Розходження мiж ними
проявляються на рiзних рiвнях: вiд сюжетики до художньоï поетики.
Борис довго й послiдовно досягає вищоï влади, долаючи
суперникiв, знищуючи супротивникiв. С. добуває влада легко: вона
начебто звалюється в його руки. Образ Бориса монологичен,
занурений у себе, йому майже недоступний дiалог, тодi як характер С.
найбiльше розкривається в дiалогiчних сценах (з Пимоном, iз
приставами на литовськiй границi й особливо в агоне з Мариною Мнишек).
Борис Годунов вступає на престол з думкою свiй народ у постачаннi,
у славi заспокоïти. С. нi хвилини не замислюється над тим,
заради чого, властиво, потрiбна йому царська влада, яку iдею вiн хоче в
нiй перетворити. (Тугий явна розбiжнiсть iз iсторичним Лже-дмитрием I,
досить послiдовним у реформаторських починаннях дiячем, що помишляли
перешикувати Русь на європейський лад, при якому вперше стали
голити бороди й з'явився перший театр.) Герой Пушкiна — це справдi
посудина диавольский (по атестацiï Патрiарха), що чекає, щоб
його наповнили яким-небудь змiстом, щоб його волю до влади погодили з
якимись геополiтичними iнтересами
Першi критики трагедiï дорiкали Пушкiна в тiм, що його С. не
має рiшучоï фiзiономiï (П.А.Катенин). Казавшееся
сучасникам серйозним недоглядом поета насправдi плiд художнього задуму.
Такий цей посудина диавольский, що постiйно перевтiлюється,
мiняє личини й весь свiй вигляд (точно хамелеон — по
характеристицi В.М. Що НеПам'ятає). Ця здатнiсть до
трансформацiï ченця в царевича ефектно показана в сценi зi злим
чернцом, опущеноï в остаточнiй редакцiï (у лiченi секунди
бiдний чорноризець, що тужить вiд неволi монастирського життя, уловивши
тонкий натяк спiврозмовника, перетворює: Вирiшено! Я —
Димитрий, я — царевич).
Самозванець homo ludens, людина граючий, як зi своєю долею, так i
з долями обурених ïм народiв. Трансформацiя й перевтiлення —
неодмiннi атрибути затiяноï ïм гри. Це властивiсть героя
Пушкiн особливо вiдзначила в ремарках, при позначеннi його реплiк. У
сценах Келiя Чудова монастиря i Корчма вiн названий Григорiєм. У
польських картинах найчастiше фiгурує як Самозванець; рушивши рать
на Москву, перетворюється в Лжедимитрия. Кiлька разiв Пушкiн,
немов забувши про самозванство героя, називає його Димитрием. Це
позначення доводиться на двi самi знаменитi реплiки С.: Тiнь Грозного
мене всиновила i Досить: щадите росiйську кров.
У рядi iсторичних прообразiв С. Пушкiн називав Генрiха Наваррi кого:
Подiбно йому вiн хоробрий, великодушний i хвалькуватий, подiбно йому
байдужий до релiгiï — обоє вони з полiтичних мiркувань
вiдрiкаються вiд своєï вiри, обоє люблять задоволення й
вiйну, обоє захоплюються незбутнiми задумами, обоє є
жертвами змов (лист до Н.Н.Раєвського, 1829). З вiдзначених
автором властивостей три (хвастощi, любов до задоволень, здатнiсть
захоплюватися) виявляють характернi риси героя, створеного десять рокiв
через. Це Хлестаков.
Феномен хлестаковщини, не вiдкритий ще Гоголем, в особi С. уперше заявив
про себе. Адже й у Хлестакова нi рiшучоï фiзiономiï.
Обоє — героï-фантоми, що iснують бiльше у свiдомостi
iнших, нiж у собi. При розходженнi вихiдних ситуацiй (обман Отрепьева
— усвiдомлений, у Хлестакова — зовсiм ненавмисний) той i
iншоï породжують ланцюгову реакцiю подiй, якими не керують. Рiшення
С. рушити на Москву рать вiдбувається в момент, коли вона по сутi
вже рухається. Зупинити ïï рух не здатна нi Марина
Мнишек, що загрожує Отрепьеву викриттям, нi вiн самою, усиновленою
тiнню Грiзного
Пушкiн вiдзначав романтичний i жагучий характер мого авантюриста.
Самозванець безперечно, романтичний герой. (Отут ще одна розбiжнiсть iз
образом Бориса Годунова, що успадковує традицiï героя
классицистической трагедiï.) Як романтичний герой, С. дивиться в
Наполеони.
Вiн одержимо страстями; йому, за словами Пушкiна, дуже пiдходить любовна
iнтрига. Страстi, що володiють душею С., гординею обуянной, народжують
бесiвськi мечтанья, але вони ж, за законом романтичноï iронiï
(iнверсiï), зберiгають у ньому людський початок, незрозумiлий i
недоступне тим, хто використає його як знаряддя власних iнтересiв
(насамперед Маринi Мнишек). Жагуча натура героя не дає згаснути
живим людським почуттям. Самозванець гранично щирий у любовi (Марина
наскрiзь лицемiрна), вiн майже ридає над здихаючим конем; по-
царському велично й милосердно вимагає щадити росiянку кров
Однак вiн не цар i не царевич, а самозванець, що своïм
самозванством дав прийменник розбратiв i вiйни. У мiру того як розбрат i
вiйна охоплюють державу московське, герой стушовується й
зникає з дiï за кiлька сцен до закiнчення трагедiï. Його
роль, почата iз пробудження в келiï Пимона й з оповiдання про
проклятий сон, — сном i закiнчується. Остання ремарка, що
ставиться до С.: Лягає, кладе сiдло пiд голову й засипає.
герой-фантом, Що З'явився зi сновидiнь, символiчно вертається
туди, звiдки прийшов
В оперi М.П.Мусоргского Борис Годунов (1868-1872) роль Самозванеца
втратила свою багатомiрну символiку, зате придбала бiльшу сценiчну
ефектнiсть i стала коронною партiєю тенорiв, багато хто з яких
придбали в нiй свiтову славу Герой драматичноï хронiки
А.Н.Островського Дмитро Самозванець i Василь Шуйский (1866). Конфлiкт
вибудовується в п'єсi як протистояння рiдного i чужого,
персонiфiковане в головних персонажах хронiки. Шуйский — це шахрай
i пройдисвiт, а все наш брат боярин, нам вiн свiй. Самозванець, що
з'явився в Москву завойовником, чiтко усвiдомить: Я тут чужий.
С. вступає в Москву в годину свого торжества, найбiльшоï
життєвоï перемоги: вiн зайняв трон московських государiв,
випередивши нащадкiв князiв питомих i бояр споконвiчних. Це його
особиста перемога: Все те, чим я володiю, / Усе взято з бою, силою,
вiдняте. У поводженнi С. проглядаються його європейськi корiння,
вскормленность духом лицарства й гордим iндивiдуалiзмом епохи
Вiдродження. Його особистiсть проявляється в хронiку як лицарське
Я воïна-переможця
На кожному кроцi Самозванець натрапляє на своє розбiжнiсть з
росiйським життям, починаючи з обрядових дрiб'язкiв i кiнчаючи
найважливiшими питаннями державного життя. Йому протистоïть навiть
не Шуйский, а весь уклад стародавнього росiйського життя — закон
побуту й звичаю
Бояри обуренi вiдношенням С. до столiттями царськiй скарбницi, що
збирався, як до вiйськового трофея, кинутому пiд ноги гордячцi Маринi.
Люд московський роздратований бесчинием царя, забуттям отеческих
переказiв, засиллям iноземцiв. Богобоязливе купецтво бачить у С.
єретика, що латинськоï, езовитской вiри вiд грецькоï не
може вiдрiзнити. Байдужiсть С. до православ'я остаточно вiдриває
народ вiд самовiльного царя, причина падiння якого не в його особистих
якостях (Вiн добрий цар), а в його вiдчуженнi вiд споконвiчних,
ґрунтових, родових початкiв росiянцi життя
Перший виконавець ролi Д.С. — Н.Е.Вiльде (1867). Серед iнших
виконавцiв — И.И.Ченцiв (1872), А.А.Остужев (1892),
Ю.М.Юр'єв (1902).
