Героïня трагедiï Софокла Антигонiв

Пiсля загибелi у двобоï своïх братiв Этеокла й Полиника, з
яких один був фиванским царем i вдостоïвся вiд мiста належного
похорону, а iнший, бажаючи заперечити владу, привiв до Фивам аргосское
вiйсько й залишився пiсля загибелi без поховання за наказом успадкований
престол Креонта, шурина Эдипа, А. вирiшує, знехтувавши наказ
владики, ушанувати загиблого брата похоронами й дiлиться задумом зi
своєю сестрою Исменой. Та не в змозi порушити заборону, страшачись
обiцяноï кари
Можливо, це протиставлення двох сестер якоюсь мiрою пiдказано эксодом
трагедiï Эсхила Семеро проти Фив. Антигонiв i там вiдмовляє
на заборону ховати брата, i двi сестри розходяться разом iз двома
полухориями, супроводжуючи: Антигонiв тiло Полиника i Ємену
— тiло Этеокла. Обряд зроблений, i розгнiваний Креонт
наказує стражам вiдшукати винуватця. Незабаром один з них
приводить А., i вона не заперечує доконаного
Суперечка мiж правителем ( щовимовляє чимало справедливого, але
помиляється в головному) i Антигонiв одна iз самих напружених сцен
у грецькiй трагедiï. На слова Креонта, упевненого, що ворожнеча
зберiгається й пiсля смертi, А. вiдповiдає своєю
знаменитою реплiкою: У моïй природi — дiлити любов, а не
ворожнечу.
Сестра Ємену, що не побажала роздiлити з А. небезпека, хоче тепер
роздiлити кару. А. у цьому ïй вiдмовляє, i ïï горда
й непохитна вдача ще бiльше дратує Креонта, якому потрiбно вся
його гордовитiсть, вся зарозумiлiсть, вся жорстокiсть, на якi вiн, аж
нiяк не будучи тираном по природi, здатний, щоб не допустити
ганебноï поступки. Син Креонта Гемон — наречений Антигонiв
намагаються (розумiючи труднощi положення батька й ведучи своє
мовлення як можна м'якше) переконати його, повiдомляючи, що народ
жалує присуджену дiву. Нiж далi правитель упорствует, тим глибше й
послiдовнiше (подiбно Эдипу в трагедiï Цар Эдип) вiн грузне в
мережах власноï неправоти: Хiба мiсто не вважається власнiстю
правителя? — Ти добре б правил поодинцi, у безлюднiй землi!
А. ведуть; вона оплакує свою долю, що прирiкає ïï
на шлюб з Аидом, i — хоча все мiсто спiвчуває ïй
— до кiнця залишається водиночестве. Ж.-Ф. Лагарп
висловлював здивування iз приводу вiдсутностi любовноï теми в
трагедiï, здавалося б, намiченоï взаєминами А. i Гемона.
А.-В. Шлегель, навпроти, захоплювався цiлiснiстю героïчноï
натури, що потерпiла б збиток, якби пристрасть могла змусити
героïню чiплятися за життя
Фiнал трагедiï — покарання Креонта, якого вдається
— занадто пiзно! — переконати слiпому вiщуновi Тиресию:
кiнець дня вже не застає в живi нi його сина, нi дружини, i його
гордий дух зломлений назавжди. Смiлива реконструкцiя Ф. Ф.Зелiнського
пропонує вважати прообразом софокловой трагедiï Элевсинцев
Эсхила, де Тезей i Геракл умовляють Креонта простити А. (причому
покарання було накладено не ïм, а фиванскими старiйшинами) i
героïня виходить замiж за Гемона. У принципi до образiв
трагедiï можливi два пiдходи: перший — безумовно подiлюваний
самим автором — робить А. єдиною й головною героïнею
трагедiï, що викликає замилування своєю жертовнiстю й
благочестям; це пiдкреслюється тим, що А. менше є присутнiм
на сценi й говорить, чим Креонт.
Цей пiдхiд цiлком естествен i традицiйний. М. Федотов навiть уважав, що
в античностi, що взагалi не знала людськоï волi в повному змiстi
цього слова, А., бути може, єдиний ïï прояв. Другий
— екстравагантна позицiя Гегеля — полягає в тiм, що А.
i Креонт рiвноправно i є рiвною мiрою трагiчними образами,
оскiльки вони являють собою втiлення рiвнозначних принципiв —
родинного боргу (сiм'я регулюється божественними законами) i
вiрностi державi (пiдвладному людським законам).
Ф. Ф. Зелiнський iз приводу такого роду iнтерпретацiй (i передчуваючи
новi) вiдзначає: А. багато й багато разiв була ведена на смерть,
не тiльки на мiських площах i в державних темницях, але, що ще гiрше,
— верб тихих розумових лабораторiях мислителiв i письменникiв.
В. Н.Ярхо бачить в образi А. вгаданий Софоклом задовго до кризи конфлiкт
мiж iндивiдуальними силами, розв'язаними афiнською демократiєю, i
iнтересами держави, охороняти яке вони покликанi й на яке вони
замiряються у своєму необмеженому самоствердженнi. Досить цiкава (
щозалежить вiд Гегеля) iнтерпретацiя в сучаснiй французькiй
фiлософiï (Жак Деррида): Безпомiчна у своïй дiï, вона
вертається в прiрву, до пекла й пiдземного миру, що є, по
сутi, ïï власне мiсце. Вона — фiгура падiння, занепаду,
вона рухається вниз i захоплює за собою всю сiм'ю, аж до
Гемона…
Наскiльки це не схоже на задум Софокла й на його виконання! Очевидною
слабiстю подiбних iнтерпретацiй є те, що образ А.
залучається лише як iлюстрацiя, без прагнення зрозумiти творчий
задум Софокла i його трагедiю. Вплив А. на пiзнiшу античну лiтературу
невелико; для новоï воно набагато значнiше (як приклад вiдзначимо
переклик образiв А. i Шарлотти Кордi в одi А. Шенье). А.-В. Шлегель
уважав, що одного образа А. досить, щоб покласти кiнець банально-
слащавим поданням про античнiсть