Эстетические принципи О. Уайльда й роман Портрет Дориана Грiючи

Оскар Уайльд жив у полонi власних протирiч: те вiн прихильник чистого
мистецтва, те борець за його подччнение високим етичним iдеалам. Роман
Портрет Дориана Грiючи (1891) був задуманий, судячи з передмови автора,
як апофеоз' мистецтва, що коштує над життям, як гiмн гедонiзму
— фiлософiï насолоди. У парадоксальних афоризмах передмови
Уайльд повторив вiдомi положення своєï естетики: художник
— той, хто створює прекрасне, художник не моралiст,
мистецтво — дзеркало, що вiдбиває того, хто в нього
смотрится, а зовсiм не життя. Вiд теоретичних положень вiн переходить до
трагiчного. iсторiï Дориана Грiючи
Мир знає багатьох героïв, що вiддали душу дияволовi в обмiн
на багатство, трон, знання iстини, володiння улюбленою жiнкою. Дориан
Грiй жертвує душею в iм'я вiчноï молодостi й краси. Юний
красень, любуючись своïм зображенням, не може позбутися вiд думки,
що портрет буде завжди володiти тим, чого вiн неминуче втратиться. ПРО,
якби було навпаки! Якби портрет мiнявся, а я мiг завжди залишатися
таким, як зараз! Благання було почуто, i побажання здiйснилося.
Безвладний Дориан стає слухняною iграшкою в руках
великодосвiдченого цинiка лорда Генрi
Повiривши його мовленням про всесилля краси, про непiдвладнiсть
ïï яким-небудь законам, Дориан вiддається
почуттєвим насолодам, сковзаючи в безодню розпусти й злочинiв.
Низиннi страстi, однак, не залишають слiду на ньому, проходить багато
рокiв, але особа його сiяє свiжiстю юностi, ïï
неповторною чистотою. Портрет же дивовижно змiнюється, тому що
душу Дориана, що втiлилася в ньому, стала порочноï, брехливоï
й брудноï. Не витримавши болiсних встресо своєю заплямованою
совiстю, Дориан всадив у портрет нiж, щоб позбутися вiд цього жахливого
свiдка, той самий нiж, яким вiн колись убили художника Бэзила, що
написали цей портрет
слуги, ЩоВбiгли, побачили чудовий портрет свого хазяïна в усiй
красi його чудовоï молодостi й краси. А на пiдлозi лежав огидний
труп, у якому, лише по кiльцях на руках, вони довiдалися Дориана Грiючи.
Це адже чисто декоративний роман! Портрет Дориана Грiючи — золота
парча! доводив сам автор. Уайльд не задавався метою створити
багатограннi характери, кожний його герой- втiлення однiєï
iдеï: Дориан — це прагнення до вiчноï юностi, лорд Генрi-
культ фiлософiï насолоди, Бэзил — вiдданiсть мистецтву
Головна увага письменник придiляє не дiï, не характеристикам,
а тонкiй грi розуму, що веде лорд Генрi, у чиïх смiливих парадоксах
втiленi заповiтнi думки автора. У свою iнтелектуальну гру Принц Парадокс
утягує Дориана, вражаючи його уяву незвичайними й зухвалими
мовленнями. А слова для Уайльда набагато важливiше, нiж факти, вiн, а з
ним i його героями, повнiстю вiддаються словесним двобоям. Новий
гедонiзм лорда Генрi в чомусь близький навчанню Ницше. Обоє вони
облагороджують культ егоïзму мрiєю про прекрасну, доконану
людину
Цiль життя — самовираження. Виявити у всiй повнотi свою сутнiсть
— от для чого ми живемо… Сперечатися з лордом Генрi важко, у
частковостях вiн буває прав, але цi частковi iстини не приховують
помилковiсть його вихiдноï позицiï. Нiхто, крiм Бэзила, i не
намагається спростувати його. У свiтi, де вiн обертається, у
великiй модi подiбне кокетство розуму. Проповiдуючи волю iнстинктiв,
лорд Генрi всiєю душею повстає проти самообмеження.
Єдиний спосiб вiдскiпатися вiд спокуси — поступитися
йому… Согрешив, людина позбувається вiд потяга до грiха,
тому що здiйснення — це шлях до очищення. Лордовi Генрi лестило
увагу юного Дориана, що, немов рiдкiсна скрипка, озивався на кожний
дотик, йому подобалося розумово розбещувати його, чути в його гарячих
мовленнях вiдзвуки власних думок Перетворивши юнака в об'єкт
безпристрасного спостереження, вiн ставить експеримент над його душею,
повнiстю пiдкоряючи ïï собi. Любов Дориана до Сибилле Вэйн
яскравiше всього свiдчить про несвiдомiсть фiлософiï лорда Генрi.
Дориан виявляється нездатний на просте людське почуття. Вiн
закохується не в дiвчину, а в мистецтво, якому вона безроздiльно
вiддавалася до зустрiчi з ним. Вiн любив у нiй сьогоднi Розалинду, завтра-
Имоджену. Вiн обожнював у нiй Джульетту, Офелию, Дездемону, але вiн
нiколи не любив звичайну дiвчину Сибиллу Вейн.
И вiн безжалiсно вiдiпхнув ïï, розбивши ïï серце, як
тiльки iз чудовоï акторки вона перетворилася в живу люблячу жiнку.
Вона перестала займати його уяву, а погодитися з нею в тiм, що любов
вище мистецтва, вiн не мiг. Дориан сповiдав iншу фiлософiю, вiдповiдно
до якоï повне самовизначення людини можливо тiльки в мистецтвi.
Своє життя вiн побажав перетворити в найбiльше мистецтво.
Полюбивши себе вище всього, вiн не дуже турбувався про iншi. Сибилла, що
надiйшла, на його думку, эгоистично, заподiявши своею смертю йому
хвилинне хвилювання, — перша жертва Дориана, за нею пiдуть iншi.
Дружба з ним виявляється згубноï для молодих людей, вiн
заражає ïхньою божевiльною спрагою насолод, вони або кiнчають
життя самогубством, або скачуються на дно
Життя Дориана перетворилася б у кошмар, якби вдень i вночi примари його
злочинiв нагадували йому про себе. Але вiн змушує замовкнути
совiсть. Низькостi й злочину, чиненi Дорианом, для нього — лише
ланцюг дивних переживань, пiсля яких з особливим задоволенням вiн
занурював в атмосферу мистецтва. Довiдавшись про самогубство Сибилли,
вiн ïде в оперу слухати божественну Патти, убивши Бэзила, iз
захватом вiддається читанню вiршiв Готьє. Зло було для нього
лише одним iз засобiв здiйснення того, що вiн уважав красою життя.
Дориан засвоïв цю заповiдь лорда Генрi. Вiн перетворює мир
силою своєï фантазiï, створює свiй мир, у якому
все прийняло своï форми й одяглося яскравими, свiтлими фарбами.
Вiн постiйно мiняє своï захоплення. Те вiд католицтво, що
залучало своєю обрядовiстю, то мiстицизм з його чудовим дарунком
робити простоï таємничим, те дарвiнiзм. Був у життi Дориана
перiод, коли вiн весь вiддався музицi. Те вiн вивчав ароматичнi
речовини, вiдкривши, що усякий щиросердечний настрiй пов'язане з
почуттєвим сприйняттям. Потiм з'явилася нова пристрасть:
коштовностi, гобелени й стародавнi вишивки. Всi цi скарби допомагали
йому врятуватися вiд страху, що вiн випробовував перед глибиною власного
падiння. Вiн переконався в тiм, що в його життi культура й розпуста
супроводжували один одному. I це зрозумiло: Дориан вигнав з —
культури все людське, мистецтво сприймав як щось нейтральне, що не
впливає на дiяльнiсть людини. Уайльд хотiв прославити героя, що
принiс душу в жертву красi й мистецтву, але художня правда виявилася
сильнiше цього задуму. Вiн показав, що Дориан забруднив себе, що краса,
позбавлена вiчностi, стає калiцтвом
Всi ви в нiй сприймали як музику, тому вона вас не зiпсувала. I це
говориться в той момент, коли Дориан зрозумiв, що спотворив свою душу,
загубив життя, вкусив отруту подiбних звабливих мовлень. Дориан став
жертвою своєï максималiстськоï пристрастi — любовi
до самому. Думаючи винятково про свою особистiсть, вiн ïï й
дозволив. Намагаючись убити свою совiсть — Дориан Грiй
убиває себе, — так сформулював мораль роману сам автор.
Уайльд сперечається з Уайльдом i своïми руками руйнує
зведене з такою добiрнiстю й легкiстю будинок своєï
помилковоï фiлософiï
Однак Уайльд далеко не послiдовний у ïï осудi: Дориан
викликає в ньому бiльше спiвчуття й жалi, чим жертви його
страстей. У його долi Уайльд розкрив трагедiю реального протирiччя:
насолода, що стала самоцiллю, породжує не радiсть, а борошна