Центральний персонаж комедiï Чехова Вишневий сад
Образ Фiрса старого вiрного слуги Гаевих, мiстить у собi iндивiдуально-психологiчне й iсторико-символiчне значення. Стародавня лiврея й бiлi
рукавички Фiрса така ж пам'ять про минуле, як i кiмната, що дотепер
називається детскою, столiтнiй вельмишановна шафа, родовий
маєток з будинком i вишневим садом. Сам Фiрс — у буквальному
значеннi слова — ходяча пам'ять стародавнього садибного побуту й
звичаю. Його радiсть Бариня приïхала! — це радiсть дiзнавання
минулого: И пан колись ïздив у Париж… Вiн пам'ятає, як
i коли треба подавати кава у вiтальню, знає, коли баринi пiдкласти
подушечку пiд ноги
Вiн не забув, яка одяг покладається на виïзд, i наставительно
нарiкає Гаеву: Знову не тi брючки надягли. Коли вечереет, вiн не
забуває принести пановi пальто, строго вимовляючи йому: Извольте,
пан, надягти, а те сиро. Старiючих Гаïв i Раневская для нього
дотепер панськi дiти, про якi треба пiклуватися, яких треба оберiгати. I
Ф., як добрий дух садиби, як сiмейний домовик, не перестає це
робити й, навiть занедужуючи, тягне цей вiз: Без мене отут хто подасть,
хто розпорядиться? Один на весь будинок. До бурмотання Фiрса всi звикли,
i вже нiхто не намагається в нього вслухатися й розiбрати його
змiсти. У широкiй тимчасовiй перспективi дiï це бурмоче саме
минуле, нагадуючи, що воно ще живо, ще триває, ще триває.
Звук струни, що лопнула, — цей не те подих, не те вздрог
iсторiï (Д.Стрелер) — почули всi, але тiльки Фiрс бормотнул
пророчо: Перед нещастям те ж було…
У бурмотаннi вмираючого Фiрса (Житт-те пройшла, немов i не жив…)
чується ще щось, чого зрозумiти не можна…. Перед
вiд'ïздом усе про Фiрса тривожилися, турбувалися, згадували,
нагадували, четирежди справлялися, чи вiдправлений вiн у лiкарню,
— i забули в наглухо забитому будинку, де до весни нiкого не буде.
На тлi забутого Ф. iронiчно звучать радiснi вигуки Прощай, старе життя!
i Здраствуй, нове життя!. Чомусь пригадуються слова Ф. про радостi перед
волею: И пам'ятаю, всi ради, а чому радi, i самi не знають.
Минуле — вiдрiзано. Старезний, хворий, але ще живий Фiрс —
дух iсторiï, патрiарх будинку, рiдний Фiрс — залишений
умирати на самотi. Слова Фiрса забули сталi язиковою метафорою,
проникнули в побут, будучи узагальненням чисто росiянцi ненавмисного
безладдя, результати якоï сумнi, якщо не катастрофiчнi
