Ракетнi вiйська стратегiчного призначення
13 травня 1946 року вийшло у свiтло постанова Ради Мiнiстрiв СРСР, що
поклало початок формуванню першого ракетного з'єднання, збройного
балiстичними ракетами Р-1, — бригади особливого призначення
резерву Верховного Головного Командування. Ïï завданням стало:
проведення iспитових пускiв разом з iспитовими пiдроздiлами полiгона
Капустiн Яр; нагромадження досвiду експлуатацiï ракетноï
зброï; розробка основних положень по бойовому застосуванню ракетних
частин i пiдроздiлiв. В 1950 роцi формується друга бригада
особливого призначення РВГК, а протягом 1952-1953 — ще чотири
бригади. На ïхнє озброєння надiйшов комплекс
балiстичною ракетою Р-2. У наслiдку вони були переформованi в iнженернi
бригади, i збройнi ракетним комплексом iз БРСД Р-5М. Число iнженерних
бригад зросло. Перед особовим складом цих бригад, командування вже
ставило конкретнi бойовi завдання на випадок ведення ядерноï вiйни
по поразцi великих угруповань супротивника на Європейському театрi
воєнних дiй. При цьому передбачалося кожному фронту передати в
оперативне пiдпорядкування по однiй ракетнiй бригадi.
Пiсля надходження на озброєння iнженерних бригад ракетного
комплексу iз БРСД Р-12 iстотно змiнилося ïхнє призначення.
Тепер ïхнє застосування планувалося здiйснювати строго
централiзовано, тiльки за рiшенням Верховного Головного Командування.
Одночасно почалося формування нових органiзацiйно-штатних структур
— iнженерних полкiв РВГК, на озброєннi якого було чотири
ракети.
У вереснi 1958 року на полiгонi Байконур вiдбувся показ ракетноï
технiки членам ЦК КПРС i радянського Уряду. Його почали iз запуску ракет
Р-12. Всi пуски пройшли успiшно. Потiм Головний маршал артилерiï
М.И. Недєлiн i начальник штабу реактивних частин генерал-лейтенант
М.А. Никольский доповiдали про бойовi можливостi новоï зброï й
перспективи його подальшого розвитку. Вони науково обґрунтували
необхiднiсть створення особливого виду вiйськ, здатного забезпечити
стратегiчну стабiльнiсть. Пiд час розбору показу Н.С. Хрущев вимовив
знаменну фразу, сказавши, що ракети можуть i повиннi стати грiзною
зброєю й надiйним щитом Батькiвщини. Тим самим вiн на довгi роки
визначив магiстральний шлях розвитку стратегiчних ядерних сил
Радянського Союзу.
До кiнця 1959 року в складi Радянських Збройних Сил були одне
з'єднання мiжконтинентальних ракет, кiлька iнженерних бригад i
бiльше 20 iнженерних полкiв РВГК, збройних ракетами середньоï
дальностi. Половина цих полкiв входила до складу Далекоï
авiацiï ВВС. У такий спосiб ракетнi частини й з'єднання
пiдкорялися двом рiзним начальникам, що iстотно утрудняло
ïхнє ефективне використання й подальший розвиток.
17 грудня 1959 року постановою Уряду Радянського Союзу був створений
новий вид Збройних Сил — Ракетнi вiйська стратегiчного
призначення. На них покладали завдання по повсякденнiй експлуатацiï
ракетних комплексiв з балiстичними ракетами в мирний час, пiдготовки й
проведенню пускiв ракет за наказом Верховного Головнокомандуючого у
випадку розв'язання вiйни. Першим Головнокомандуючим РВСН став М.И.
Недєлiн.
В 1959 роцi в захiдних районах СРСР почалося масове розгортання ракетних
полкiв, збройних БРСД Р-12, а також завершувалося будiвництво двох
стартових станцiй для запуску МБР Р-7. У теж час велися iнтенсивнi
роботи з випробування новоï ракетноï технiки, якi не обiйшлися
без трагедiй. При пiдготовцi першого пуску МБР Р-16 вiдбувся вибух. У
числi загиблих був i Головний маршал артилерiï М.И. Недєлiн.
В 1961 роцi на озброєння РВСН надiйшли ракетнi комплекси (РК) з
наземними стартами iз БРСД Р-14 i МБР Р-16. Бойовi можливостi Ракетних
вiйськ значно зросли. У ïхньому складi створювалися два
угруповання: ракет середньоï дальностi й ракет
мiжконтинентальноï дальностi. Вони призначалися для пiдготовки й
нанесення ракетно-ядерного удару по стратегiчним цiлям у межах
досяжностi ракет.
У Ракетних вiйськах була уведена постiйно дiюча система бойових
готовностей. У мирний час була встановлена бойова готовнiсть
<постiйна>. У випадку виникнення реальноï погрози розв'язання
вiйни частини РВСН переводилися в наступнi ступенi боєздатностi.
Вищоï з них є <повна>. Кожного ступеня готовностi
вiдповiдало певний технiчний стан ракетноï технiки, головним
показником якого був час до старту ракети вiд моменту приходу команди на
пуск (боєздатнiсть РК). Дуже швидко цей показник на рядi з
показником живучостi став одним з визначальних при оцiнцi ракетних
комплексiв стратегiчного призначення.
Першi радянськi бойовi ракетнi комплекси (БРК), що надiйшли на
озброєння в 1959-1963 роках, вiдрiзнялися низькими показниками
боєздатностi (до декiлькох годин) i живучостi, а також невисокою
точнiстю стрiлянини й складнiстю експлуатацiï. За цими показниками
вони уступали американським комплексам iз МБР <Атлас-F>, <Титан-
1> i <Мiнiтмен-1>. Проте вони з успiхом зiграли роль
стримуючого фактора в перiод Карибськоï кризи, навiть незважаючи на
свою нечисленнiсть. В 1962 роцi РВСН розташовували всього 30 пусковими
установками для МБР Р-16 i Р-7А, а США — 203 ПУ.
З метою перетворення РВСН у надiйний <ракетний щит> були
розгорнутi роботи з розробки й випробування нових ракетних комплексiв iз
МБР другого поколiння. При цьому головними цiлями вважалися пiдвищення
показникiв боєздатностi, захищеностi, iмовiрностi доведення
наказiв до виконавчих ланок, спрощення й здешевлення експлуатацiï
БРК. Новi ракети планувалося ставити на бойове чергування тiльки в
шахтних пускових установках.
Для якнайшвидшого розгортання нових БРК уряд прийняв рiшення ще до
закiнчення спiльних випробувань ракет i iнших систем комплексу
приступитися до будiвництва ШПУ, командних пунктiв i iнших елементiв
iнфраструктури, необхiдних для забезпечення повсякденноï дiяльностi
ракетних частин. Це дозволило в короткий термiн поставити на бойове
чергування нову ракетну технiку. Так за три роки з 1966 по 1968 рiк
кiлькiсть розгорнутих МБР виросло з 333 одиниць до 909, а до кiнця 1970
року — до 1361.
Пiсля надходження на озброєння ракетних комплексiв iз МБР Р-36 i
УР-100, що iстотно пiдвищили бойова мiць i ефективнiсть угруповання
мiжконтинентальних ракет, РВСН мiцно зайняли головне мiсце в структурi
радянських СЯС. На них покладали основнi завдання по поразцi
стратегiчних цiлей iмовiрного супротивника в першому ядерному ударi. В
1970 роцi частка МБР склала 74 % вiд загального числа всiх стратегiчних
носiïв.
До цього часу значний розвиток одержала система бойового керування
вiйськами й зброєю РВСН. Команднi пункти були оснащенi
автоматизованою системою, що дозволила реалiзувати принцип твердоï
централiзацiï застосування ракетно-ядерноï зброï,
виключити можливi випадки несанкцiонованого запуску ракет. Значно
пiдвищилася надiйнiсть доведення наказiв Головного командування до
виконавчих ланок. Були впровадженi автоматизованi системи контролю
технiчного стану ракет i систем ракетних комплексiв. РВСН стали самим
передовим видом радянських Збройних Сил.
Поява МБР iз РГЧ iндивiдуального наведення дозволило рiзко пiдвищити
бойову мiць ракетноï зброï без подальшого нарощування
кiлькостi носiïв. Iдучи по шляху досягнення стратегiчного паритету
зi США, у Радянському Союзi також приступилися до створення подiбних
ракет. Новi БРК iз МБР Р-36М, УР-100Н и МР УР-100 почали ставитися на
бойове чергування з 1974 року. Одночасно, вiдповiдно до радянсько-
американськоï угоди про обмеження стратегiчних наступальних
озброєнь (ОСВ-1), що положили кiнець кiлькiсному нарощуванню числа
носiïв, почався висновок з бойового складу ракетних комплексiв iз
МБР Р-9А и Р-16У. У серединi 70-х рокiв СРСР нарештi досяг зразкового
ядерного паритету зi США.
У другiй половинi 70-х рокiв почався процес модернiзацiï ракетних
комплексiв iз БРСД. На озброєння став надходити мобiльний РК
<Пiонер> iз твердотопливной ракетою РСД-10, оснащеноï РГЧ ИН.
При цьому знiмалися з бойового чергування всi Р-14 i Р-12У. Хоча
загальне число ракет i сумарний тротиловий еквiвалент ядерних
боєзарядiв зменшилися, бойова ефективнiсть угруповання в цiлому
зросла.
З кiнця 70-х рокiв на розвиток РВСН стали робити серйозний вплив два
фактори. По-перше, радянський уряд зробив полiтичну заяву про те, що
Радянський Союз не буде застосовувати ракетно-ядерна зброя першим. По-
друге, стали дiяти обмеження, закладенi в радянсько-американський
Договiр ОСВ-2 (хоча американськi законодавцi його не ратифiкували,
сторони заявили, що будуть дотримуватися його положень), на модернiзацiю
й створення нових ракетних комплексiв.
Вiдмова вiд застосування ядерноï зброï першими для Ракетних
вiйськ означав, що у випадку раптового ядерного нападу супротивника
ïм доведеться дiяти у вкрай тяжких умовах. Щоб забезпечити рiшення
завдань по нанесенню вiдповiдно-зустрiчного й тим бiльше вiдповiдного
ядерних ударiв по агресорi, було потрiбно значно пiдвищити живучiсть
ракетних комплексiв у цiлому, стiйкiсть ракет до вражаючих факторiв
ядерного вибуху, надiйнiсть систем бойового керування й зв'язку.
Виконання всього комплексу робiт з модернiзацiï вартих на
озброєннi БРК зажадало значних фiнансових i матерiальних витрат. У
теж час велися роботи зi створення мобiльних ракетних комплексiв,
головним призначенням яких повинне було стати участь у нанесення
вiдповiдного ядерного удару. Першим надiйшов на озброєння БРК iз
ґрунтовими самохiдними пусковими установками й МБР РТ-2ПМ
<Тополя>. Наприкiнцi 80-х рокiв надiйшла на озброєння ракета
РТ-23В, призначена для залiзничних i шахтного ракетних комплексiв. З
ïхньою постановкою на чергування бойовi можливостi РВСН помiтно
зросли. До цього часу цей вид Збройних Сил СРСР став самим передовим по
технiчному оснащенню високо iнтелектуальними автоматизованими системами
рiзного призначення.
В 1988 роцi почався процес лiквiдацiï цiлого класу ракетно-
ядерноï зброï — балiстичних ракет середньоï
дальностi. У Ракетних вiйськах на початок 1988 року на бойовому
чергуваннi перебувало 65 ракет Р-12 i 405 РСД-10. Всi вони, а також
ракети находившиеся на складському зберiганнi, пiдлягали знищенню до
лiта 1991 року.
Слiд зазначити, що iз приходом до керiвництва СРСР М. Горбачова, почався
процес поступових поступок США й НАТО в питаннях скорочення
озброєнь, у тому числi i ядерних. Без усяких на те пiдстав була
висунута теза про прихiд новоï ери в мiжнароднiй полiтицi й
верховенствi <загальнолюдських цiнностей> (що це таке на Заходi
так i нiколи не довiдалися, як в iншому й у нашiй краïнi).
Керiвництво Радянського Союзу замiсть реальних заходiв щодо оздоровлення
економiки зайнялося розмовами про реформи й торохкання вiд
однiєï концепцiï виходу iз кризи, що насувається,
до iншоï. Все це позначилося й на Збройних Силах держави в цiлому,
i на РВСН зокрема. До кiнця 1990 року на бойовому чергуваннi стояло сiм
типiв рiзних ракетних комплексiв, а модифiкацiй ракет — ще бiльше.
Близько 40 % всiх МБР ставилися до ракет другого поколiння й вимагали
замiни. У теж час надходження нових зразкiв iшло повiльними темпами.
В 1991 роцi був укладений радянсько-американський Договiр про 50 %
скороченнi стратегiчних наступальних озброєнь (СНВ-1). У Договорi
встановленi рiвнi лiмiти для сторiн на загальну кiлькiсть носiïв
ядерноï зброï — по 1600 одиниць iз числом ядерних
боєзарядiв на них до 6000. Були уведенi подуровни на певнi види
озброєнь. Так загальна кiлькiсть бойових блокiв на МБР i БРПЛ не
повинне перевищувати 4900 одиниць, з них 1100 на ракетах мобiльного
базування й 1540 — на важких МБР (154 РС-20). Обмежувався й
загальний сумарноï закидати^ся вес, що, ракет. Договiр
забороняє створення нових типiв важких МБР, мобiльних пускових
установок для iснуючих важких ракет, пристроïв швидкiсного
перезарядження пускових установок МБР.
Американцям удалося нав'язати радянськiй сторонi обмеження на кiлькiсть
нерозгорнутих мiжконтинентальних ракет мобiльного базування й пускових
установок таких ракет. Дозволяється мати 250 таких ракет, у тому
числi 125 для БЖРК, i 110 ПУ (18 для БЖРК). У теж час кiлькiсть
нерозгорнутих БРПЛ не обмежена.
Вiдповiдно до положень Договору Радянський Союз повинен був у
встановлений термiн скоротити 36 % розгорнутих МБР i БРПЛ (приблизно 400
перших i 500 других) i 41,6 % всiх ядерних боєзарядiв. США —
вiдповiдно 28,8 % стратегiчних носiïв i 43,2 % ядерних
боєзарядiв.
Восени 1991 року Горбачов оголосив про новi кроки по роззброюванню. Ще
до розгляду Договору СНВ-1 законодавчими органами держави, вона
приймає далеко, що йдуть рiшення. Зупиняється нарощування й
модернiзацiя МБР залiзничного базування, знiмається з бойового
чергування 503 МБР, у тому числi 134 з яких оснащенi РГЧ iндивiдуального
наведення. Таким чином, планувалося, що число боєголовок на
радянських стратегiчних наступальних озброєннях буде скорочене до
5000 (51,3 %). А далi пiшов розвал Радянського Союзу.
За територiєю Росiйськоï Федерацiï виявилися 108 важких
МБР, 46 новiтнiх РТ-23У шахтного базування й 130 УР-100НУ, на яких було
встановлено 2320 ядерних боєзарядiв. Дуже незабаром з'ясувалося,
що всi вони безповоротно загубленi для Росiï i ïх прийде
включити в число лiквiдованих.
Улiтку 1992 року пiд час вiзиту Б. Єльцина в США минулому
пiдписанi Рамковi домовленостi по подальшому скороченню СНВ i зроблено
заявi про те, що президенти двох краïн дадуть вказiвки в короткий
термiн пiдготувати новий договiр у дусi пiдписаних домовленостей. 3
сiчня 1993 року в Москвi президенти Д. Буш i Б. Єльцин пiдписали
Договiр СНВ-2. Майже вiдразу ж розгорнулися палкi суперечки про його
приемлимости для Росiï.
На перший погляд все виглядає досить привабливо й рiвноправно.
Кожна зi сторiн обмежує своï МБР, БРПЛ, пусковi установки,
пов'язанi з ними, важкi бомбардувальники таким чином, щоб до 1 сiчня
2003 року сторони мали на своïх носiях вiд 3000 до 3500 ядерних
бойових блокiв за своïм розсудом. Передбачено промiжнi подуровни на
перiод скорочення. Повнiстю повиннi бути лiквiдованi МБР iз РГЧ i ракети
<важкого> класу.
Договiр дозволяє зменшувати кiлькiсть боєзарядiв на ракетах
наземного й морського базування, за виключення важких МБР, при чому це
питання вв'язане з деякими положеннями Договору СНВ-1. Для МБР, що не
є американськими <Мiнiтмена-3>, число таких ракет не може
перевищувати 105 одиниць. При цьому, стара платформа вiд РГЧ
залишається на ракетi. Дозволено переобладнати не бiльше 90
шахтних пускових установок важких ракет для розмiщення в них легенiв МБР
iз моноблочной головною частиною.
За кожним важким бомбардувальником зараховується стiльки ядерних
боєзарядiв, для яких вiн реально оснащений. Дозволено перенацiлити
до 100 стратегiчних бомбардувальникiв, не оснащених для КРВБ
великоï дальностi, для рiшення неядерних завдань iз наступною
переорiєнтацiєю на ядернi завдання.
У випадку вступу Договору СНВ-2 у силу РВСН повиннi будуть лiквiдувати
359 ракет iз РГЧ, розмiщених на територiï Росiï й 280 ракет з
територiй Украïни й Казахстану (близько 5900 ББ), складових основу
ïхнього угруповання. США лiквiдують 50 МБР <МХ> (500 ББ) i
зменшать кiлькiсть боєголовок на ракетах <Мiнiтмен-3>
(усього до 550 одиниць) iз трьох до однiєï (до 1100 ББ). Як
видно iз цих цифр, Росiя скоротить МБР iз РГЧ в 12,8 разiв бiльше, нiж
США й в 4 рази бiльше ядерних боєзарядiв. Крiм того, у випадку
виходу сторiн з Договору пiсля виконання скорочень, США в короткий
термiн можуть заново встановити максимальна кiлькiсть боєголовок
на всiх своïх МБР (подальша доля знятих ядерних боєголовок не
контролюється, що, у принципi, дозволяє ïх залишити на
зберiганнi, не говорячи вже про можливiсть вiдтворення), а Росiя зможе
вiдновити тiльки 105 ракет.
Структура росiйських СЯС перетерпить значну змiну. В 1992 роцi розподiл
носiïв i боєзарядiв на них виглядало в такий спосiб. РВСН у
загальнiй структурi мали 51,2 % носiïв i 56,8 % боєзарядiв,
морськi СЯС (МСЯС) — 44,7 % носiïв i 37,1 % боєзарядiв,
авiацiйнi СЯС (АСЯС) — 4,1 % i 6,1 % вiдповiдно. У випадку
виконання Договору СНВ-2 цi показники можуть виглядати приблизно так.
РВСН — 75,5 % носiïв i 25,6 % боєзарядiв, МСЯС —
19,5 % носiïв i 47 % боєзарядiв, АСЯС — 5 % носiïв
i 27,4 % боєзарядiв. При цьому, щоб вийти на рiвень 900 МБР
росiйськоï промисловостi необхiдно буде зробити понад 450 ракет. У
противному випадку частки морський i авiацiйних складових СЯС ще бiльше
зростуть. Очевидно, що основна вага переноситься на росiйськi РПК СН,
яких усього залишиться 13 одиниць. Фахiвцями РВСН пiдраховано, що
контрсиловой потенцiал цього компонента стратегiчних ядерних сил
Росiï пiсля лiквiдацiï МБР iз РГЧ ИН знизиться бiльш нiж в 8
разiв, контрсиловой потенцiал всiх СЯС зменшиться в 2,2 рази, а
ефективнiсть вiдповiдного удару — майже в 1,5 рази. I це за умови,
що промисловiсть упорається iз планом розгортання угруповання
нових моноблочних ракет, i США не будуть розгортати елементи системи ПРО
в рамках СОИ. Деякi з них уже пройшли випробування, а протиракетна
мобiльна система ближньоï дiï <Патрiот> прийнятий на
озброєння.
Природно, що такi перспективи викликали запеклi суперечки про
доцiльнiсть ратифiкацiï Росiєю Договору СНВ-2. Пiдлило
<масла у вогонь> i рiшення НАТО про просування вiйськовоï
структури блоку на Схiд шляхом прийому до його членiв нових краïн.
В умовах, коли росiйська економiка не в змозi забезпечити поповнення
Збройних сил новими зразками озброєнь, рiзке скорочення РВСН
здатне остаточно пiдiрвати обороноздатнiсть краïни.
У цей час бойовий склад Ракетних вiйськ продовжує скорочуватися.
До початку 1996 року закiнчилося зняття з озброєння ракетних
комплексiв iз МБР РТ-2П, УР-100ДО, МР УР-100 i МР УР-100У. Триває
лiквiдацiя 154 <важких> ракет. У теж час у бойовий склад уведено
кiлька десяткiв мобiльних ракет РТ-2ПМ <Тополя>, виробництво яких
триває.
В 1994 роцi почалася розробка модифiкацiï < Тополя-М>, що
повинна стати основою угруповання РВСН в XXI столiттi. Але ïï
розробка ведеться дуже повiльно й надходження на озброєння
вiдбудеться ще нескоро.
Хоча РВСН продовжують вiдiгравати головну роль у структурi СЯС
Росiï, ïхнi перспективи не зовсiм яснi й залежать вiд багатьох
факторiв, як втiм i iнших складових стратегiчних ядерних сил.
