Iсторичний огляд бiхевiоризму
Впливовим напрямком у психологiï, якому приписуєтьсяреволюцiйне значення, став на початку ХХ столiття бiхевiоризм (вiд
англiйського слова behaviour -поводження), програму якого проголосив
американський дослiдник Джон Уотсон (1878-1958). Як i психоаналiз,
бiхевiоризм протистояв тим аспектам ассоцианизма, якi пов'язанi з
поданнями про свiдомiсть, однак пiдстави для протистояння були зовсiм
iншi. Бiхевiоризм складався як напрямок з явно вираженим
естественнонаучним ухилом, i його засновники намагалися знайти форми
об'єктивного пiдходу до психiчного життя. Згiдно бихевиористам,
такi поняття, як усвiдомлення, переживання, страждання i т.п. не можуть
уважатися науковими; всi вони — продукт людського
самоспостереження, тобто суб'єктивнi; наука ж, з ïхнього
погляду, не може оперувати поданнями про те, що не може бути зафiксовано
об'єктивними засобами. Один з найбiльших бихевиористов. Б.Ф.
Скиннер, називав подiбнi поняття пояснювальними фiкцiями i позбавляв
ïхнього права на iснування внауке.
Що ж може бути предметом вивчення? Вiдповiдь бихевиористов: поводження,
активнiсть. Потiк свiдомостi ми замiняємо потоком активностi,
— оголосив Д. Уотсон.
Активнiсть — зовнiшн i внутрiшня — описувалася через поняття
реакцiя, до якоï ставилися тi змiни в органiзмi, якi могли бути
зафiксованi об'єктивними методами — сюди ставляться й руху,
i, наприклад, секреторна дiяльнiсть
У якостi описовоï й пояснювальноï Д. Уотсон запропонував схему
S — R , вiдповiдно до якоï вплив, тобто стимул ( S )
породжує деяке поводження органiзму, тобто реакцiю ( R ), i, що
важливо, у поданнях класичного бiхевiоризму, характер реакцiï
визначається тiльки стимулом. Iз цим поданням була зв'язана й
наукова програма Уотсона — навчитися керувати поводженням.
Справдi, якщо реакцiя визначається стимулом, то досить пiдiбрати
потрiбнi стимули, щоб одержати потрiбне поводження. Отже, потрiбно
проводити експерименти, спрямованi на виявлення закономiрностей, по яких
формуються стимул-реактивнi зв'язки, органiзувати ретельний контроль
ситуацiй, реєстрацiю поведiнкових проявiв у вiдповiдь на вплив
стимулу
Ще один важливий аспект: ця схема распространима й на тварин, i на
людину. По Уотсону, закони научения (тобто формування реакцiï на
певнi стимули) унiверсальнi; тому данi, отриманi в експериментах з
кiшками або пацюками (останнi — улюбленi матерiал для
бихевиористов), распространими й на людське поводження
Опис научения, дане Д. Уотсоном, досить просто у своïй основi (що
багато в чому визначило популярнiсть бiхевiоризму) i соотносимо iз
закономiрностями умовного рефлексу по И.П. Павлову на який, до речi,
бихевиористи широко посилалися).
Принципи класичного бiхевiоризму виглядають спрощено. Надалi
експериментальна практика не пiдтвердила правомiрнiсть вихiдноï
схеми як унiверсальноï: у вiдповiдь на вплив того самого стимулу
можуть випливати рiзнi реакцiï, та сама реакцiя може побуждаться
рiзними стимулами. Залежнiсть реакцiï вiд стимулу не пiддавалося
сумнiву; однак устало питання про те, що є щось, що визначає
реакцiю, крiм стимулу, точнiше — у взаємодiï з ним.
Дослiдники, що розвивали iдеï Уотсона, запропонували ввести в
мiркування ще одну iнстанцiю. Позначувану звичайно поняттям промiжнi
змiннi, маючи на увазi деякi подiï в органiзмi, на якому
впливає стимул i якi, не будучи в точному значеннi реакцiєю
(тому що ïх не можна об'єктивно зафiксувати) також визначають
вiдповiдну реакцiю. (Схема S — O — R ). У логiку
уотсоновского бiхевiоризму про цих змiнний не можна мiркувати в
традицiйнiй психологiчнiй термiнологiï; проте необихевиористи., по
сутi, порушили ця заборона, обговорюючи проблеми мети, образа й т.п.
Так, е.Толмен ( 1886-1959) експериментально показав, що пацюка, що
просто бiгали по лабiринтi, не одержуючи пiдкрiплення, надалi швидше
навчаються проходити його за умови пiдкрiплення, нiж пацюки, що не мали
попереднього досвiду бегания; це означає, що в пацюкiв першоï
групи сформувався образ лабiринту, що дозволяє орiєнтуватися
в ньому (Толмен назвав це когнiтивними картами). Одним з найбiльш
авторитетних бихевиористов є Б. Скиннер, що припустив, що
поводження може будуватися й по iншому принципi, а саме, визначатися не
стимулом, що передує реакцiï, а ймовiрними наслiдками
поводження. Це не означає волi поводження (хоча в рамках його
пiдходу й обговорюється проблема самопрограмування людини); у
загальному випадку мається на увазi, що , маючи певний досвiд,
тварина або людина будуть прагнути вiдтворювати його, якщо вiн мав
приємнi наслiдки, i уникати, якщо наслiдку були неприємнi.
Iншими словами, не суб'єкт вибирає поводження, але ймовiрнiнаслiдки поводження керують суб'єктом
Вiдповiдно, можна керувати поводженням, винагороджуючи (тобто позитивно
пiдкрiплюючи) певнi способи поводження й тим самим роблячи ïх
бiльше ймовiрними; на цьому заснована запропонована Скиннером iдея
програмованого навчання, що передбачає покрокове оволодiння
дiяльнiстю з пiдкрiпленням кожного кроку
Особливим напрямком у рамках бiхевiоризму є социобихевиоризм, що
найбiльше активно формувався в 60-е рр. Новим стосовно тому , про що ми
говорили, виступає подання про те, що людина може опановувати
поводженням не через власнi проби й помилки, але спостерiгаючи за
досвiдом iнших i тих пiдкрiплень, якi супроводжують тому або iншому
поводженню (научение через спостереження, научение без проб Ця важлива
вiдмiннiсть припускає, що поводження людини стає
когнiтивними, тобто Включає неодмiнний пiзнавальний компонент,
зокрема, символiчний. Цей механiзм виявляється найважливiшим у
процесi соцiалiзацiï, на його основi формуються способи
реалiзацiï агресивного й кооперативного поводження. Це можна
проiлюструвати експериментом провiдного психолога цього напрямку канадця
Альберта Бандури (р.1925). Випробуваним (три групи 4-лiтнiх дiтей)
показували фiльм, герой якого бив ляльку; початок фiльму було однаковим
для всiх груп, завершення ж було рiзним: в одному випадку героя хвалили,
в iншому — гудили, у третьому — реагували нейтрально. Пiсля
цього дiтей уводили в кiмнату, де серед iнших була така ж лялька, як у
фiльмi, i спостерiгали за ïхнiм поводженням. У групi, який
демонструвався варiант iз осудженням , проявiв агресiï вiдносно
цiєï ляльки було значиме менше , нiж у представникiв iнших
груп, хоча вони пам'ятали, як поводився герой. Так само спостереження
може не тiльки формувати новi форми поводження, але й активiзувати
засвоєнi, але до того не проявлявшиеся.
У зв'язку iз цим Бандура своєрiдно трактує проблему покарань
i заборон у вихованнi. Караючи дитини, дорослий по сутi демонструє
йому агресивну форму поводження, що знаходить позитивне пiдкрiплення
— у виглядi успiху в примусi, самоствердження; це означає,
що дитина, навiть послухавшись, засвоює можливу форму
агресiï. Негативно Бандура ставиться й до засобiв масовоï
iнформацiï, що пропагує насильство, зокрема, до фiльмiв,
думаючи, що в розвитку дитини вони вiдiграють роль навчання
агресiï.
Як уже говорилося, представники теорiï середовища затверджують, що
людське поводження формується винятково пiд впливом соцiального
оточення, тобто визначається не уродженими, а соцiальними й
культурними факторами. Це стосується й агресивностi, що є
одним з головних перешкод на шляху людського прогресу
Уже фiлософи-просвiтителi завзято вiдстоювали цю iдею в самiй
радикальнiй ïï формi. Вони затверджували, що людина
народжується добрим i розумним. I якщо в ньому розвиваються поганi
нахили, то причиною тiм — дурнi обставини, дурне виховання й дурнi
приклади. Багато хто вважали, що не iснує психiчних розходжень мiж
пiдлогами й що реально iснуючi розходження мiж людьми пояснюються
винятково соцiальними обставинами й вихованням. Слiд зазначити, що на
противагу бихевиористам цi фiлософи мали на увазi зовсiм не
манiпулювання свiдомiстю, не методи соцiальноï iнженерiï, а
соцiальнi й полiтичнi змiни самого суспiльства. Вони вiрили, що гарне
суспiльство забезпечить формування гарноï людини або, принаймнi,
уможливить прояв його кращих природних якостей
На шляху свого розвитку вiд трiшки наïвних формулювань Уотсона до
фiлiгранних необихевиористских конструкцiй Скиннера бiхевiоризм
перетерпiв досить помiтнi змiни. I все-таки мова йде скорiше об
удосконалювання первiсного формулювання, чим виникненнi нових
оригiнальних iдей
Необихевиоризм Б. Ф. Скиннера
Необихевиоризм опирається на той же самий принцип, що й концепцiя
Уотсона, а саме : психологiя не має права займатися почуттями або
потягами або якими-небудь iншими суб'єктивними станами; вiн
вiдхиляє будь-яку спробу говорити про природу людини, або
конструювати модель особистостi, або пiддавати аналiзу рiзнi страстi, що
мотивують людське поводження. Усякий аналiз поводження з погляду
намiрiв, цiлей i завдань Скиннер квалiфiкує як донаучний i як
зовсiм марну витрату часу. Психологiя повинна займатися вивченням того,
якi механiзми стимулюють людське поводження i як вони можуть бути
використанi з метою досягнення максимального результату. Психологiя
Скиннера — це наука манiпулювання поводженням; ïï цiль
— виявлення механiзмiв стимулювання, якi допомагають забезпечувати
необхiдне замовниковi поводження
Замiсть умовних рефлексiв павловской моделi Скиннер говорить про модель
стимул — реакцiя. Iншими словами, це означає, що безумовно-
рефлекторне поводження вiтається й винагороджується,
оскiльки воно бажано для експериментатора. (Скиннер уважає, що
похвала, винагорода є бiльше сильним i дiючим стимулом, чим
покарання.) У результатi таке поводження закрiплюється й
стає звичним для об'єкта манiпулювання. Наприклад, Джонни не
любить шпинат, але вiн все-таки ïсть його, а мати його за це
винагороджує (хвалить його, обдаровує поглядом, дружньою
посмiшкою, шматком улюбленого пирога й т.д.), тобто, по Скиннеру,
застосовує позитивнi стимули. Якщо стимули працюють послiдовно й
планомiрно, то справа доходить до того, що Джонни починає iз
задоволенням є шпинат. Скиннер i його однодумцi розробили й
перевiрили цiлий набiр операциональних прийомiв у сотнях експериментiв.
Скиннер довiв, що шляхом правильного застосування позитивних стимулiв
можна в неймовiрному ступенi мiняти поводження як тварини, так i людини
— i це навiть всупереч тому, що деякi занадто смiло називають
уродженими схильностями.
Довiвши це експериментально, Скиннер, без сумнiву, заслужив визнання й
популярнiсть. Одночасно вiн пiдтвердив думку тих американських
антропологiв, якi на перше мiсце у формуваннi людини висували
соцiокультурних факторiв. При цьому важливо додати, що Скиннер не
вiдкидає повнiстю генетичнi передумови. I все-таки, щоб точно
охарактеризувати його позицiю, варто пiдкреслити: Скиннер уважає,
що, незважаючи на генетичнi передумови, поводження повнiстю
визначається наборiв стимулiв. Стимул може створюватися двома
шляхами: або в ходi нормального культурного процесу, або по заздалегiдь
намiченому планi
Мети й цiнностi
Експерименти Скиннера не займаються з'ясуванням цiлей виховання.
Пiддослiднiй тваринi або людинi в експериментi створюються такi умови,
що вони поводяться цiлком певним чином. А навiщо ïх ставлять у такi
умови — -це залежить вiд керiвника проекту, що висуває мети
дослiдження. Практика-Експериментатора в лабораторiï в загальному й
цiлому мало займає питання, навiщо вiн тренує,
виховує, дресирує пiддослiдна тварина (або людини), його
скорiше цiкавить сам процес доказу свого вмiння й вибору методiв,
адекватних поставленоï мети. Коли ж ми вiд лабораторних умов
переходимо до умов реального життя iндивiда й суспiльства, то виникають
серйознi труднощi, зв'язанi саме з питаннями: навiщо людини пiддають
манiпуляцiï й хто є замовником (хто ставить, переслiдує
подiбнi цiлi)?
Створюється враження, що Скиннер, говорячи про культуру, усе ще
має на увазi свою лабораторiю, у якiй психолог дiє без
облiку цiннiсних суджень i не випробовує труднощiв, тому що цiль
експерименту для нього не має значення
Це можна пояснити щонайменше тим, що Скиннер просто не в ладах iз
проблемою цiлей, змiстiв i цiнностей. Подiбне мiркування рухається
в порочному колi: ми дивуємося оригiнальностi, тому що
єдине, що ми в станi зафiксувати, — так це те, що ми
дивуємося
Однак навiщо ми взагалi звертаємо увагу на те, що не є
гiдною метою? Скиннер не ставить цього питання, хоча мiнiмальний
соцiологiчний аналiз здатний дати на нього вiдповiдь. Вiдомо, що в
рiзних соцiальних i професiйних групах спостерiгається рiзний
рiвень оригiнальностi мислення й творчостi . Так, наприклад, у нашiм технологiчно-
бюрократичному суспiльствi ця якiсть є надзвичайно важливим для
вчених, а також керiвникiв промислових пiдприємств. Зате для
робiтникiв високий творчий потенцiал є зовсiм зайвою розкiшшю й
навiть створює погрозу для iдеального функцiонування системи
вцелом. З погляду психологiï багато чого свiдчить про те, що
творчий початок, а також прагнення до оригiнальностi мають глибоких
корiнь у природi людини, i нейрофiзiологи пiдтверджують гiпотезу, що це
прагнення вмонтовано у структуру мозку. Скиннер попадає в складне
становище зi своєю концепцiєю тому, що не надає
нiякого значення пошукам i знахiдкам психоаналiтичноï
соцiологiï, уважаючи, що якщо бiхевiоризм не знає вiдповiдi
на яке-небудь питання, то вiдповiдi не iснує
Головна теза Скиннера зводиться до наступного. Не викликає сумнiву
той факт, що цiннiснi судження вiдсутнi як при рiшеннi побудувати атомну
бомбу, так i при технiчному рiшеннi цiєï проблеми. Рiзниця
складається лише в тiм, що мотиви побудови бомби не зовсiм яснi.
Цiннiснi судження Скиннера проявляються й в iнших його висловленнях.
Наприклад, вiн затверджує: Якщо ми гiднi нашоï
демократичноï спадщини, те, природно, ми будемо готовi зробити
протидiю використанню науки в будь-яких деспотичнi або просто
егоïстичних цiлях. I якщо ми ще цiнуємо демократичнi
досягнення й мети, то ми не маємо права баритися й повиннi негайно
використовувати науку в справi розробки моделей культури, при цьому нас
не повинне бентежити навiть ту обставину, що ми у вiдомому змiстi можемо
виявитися в положеннi контролерiв [2, с.1065]. Що ж є пiдставою
для подiбного цiннiсного поняття усерединi необихевиористской
теорiï? I при чому тут контролери?
Вiдповiдь знаходимо в самого Скиннера: Всi люди здiйснюють контроль i
самi перебувають пiд контролем. Це звучить майже як заспокоєння
для людини демократично настроєного, але незабаром
з'ясовується, що мова йде всього лише пр боязку й майже нiщо не
значущому формулюванню:
Коли ми з'ясовуємо, яким образом пан контролює раба, а
роботодавець — робiтника, ми випустимо з уваги зворотнi впливи й
тому судимо про проблему контролю односторонньо. Звiдси виникає
звичка розумiти пiд словом контроль експлуатацiю або, щонайменше, стан
однобiчноï переваги; а насправдi контроль здiйснюється
обопiльно. Раб контролює свого пана в такiй же мерi, як i пан
свого раба, — у тому розумiннi, що методи покарання, застосовуванi
паном, як би визначаються поводженням раба. Це не означає, що
поняття експлуатацiï втрачає всякий змiст або що ми не
маємо права запитати кому це вигiдно? Але коли ми задаємо
таке питання, то ми абстрагуємося вiд самого конкретного
соцiального епiзоду й оцiнюємо перспективи впливу, якi зовсiм
очевидно пов'язанi iз цiннiсними судженнями. Подiбна ситуацiя
складається й при аналiзi будь-яких способiв поводження, якi
роблять iнновацiï в практицi культури
Для Скиннера експлуатацiя не є частиною самого соцiального
епiзоду, цiєю частиною є лише методи контролю. Це позицiя
людини, для якого соцiальне життя нiчим не вiдрiзняється вiд
епiзоду в лабораторiï, де експериментатора цiкавлять тiльки його
методи, а зовсiм не сам по собi Епiзод, тому що в цьому штучному мирке
зовсiм не має значення, яка пацюк — миролюбний вона або
агресивна. I, немов цього ще було мало, Скиннер остаточно
констатує, що за поняттям експлуатацiï легко проглядаються
цiннiснi судження. Це повинне означати наступне: будь-якi психологiчнi й
соцiальнi феномени втрачають характер фактiв, доступних науковому
дослiдженню, як тiльки ïх можна охарактеризувати з погляду ïх
цiннiсного змiсту
Iдею Скиннера про взаємнiсть вiдносин раба й рабовласника можна
пояснити тiльки тим, що вiн уживає слово контроль у двоякому
змiстi. У тому розумiннi, у якому воно вживається в реальному
життi, поза всяким сумнiвом, рабовласник контролює раба, i при
цьому не може бути й мовлення про взаємнiсть, якщо не вважати, що
при певних обставинах раб має у своєму розпорядженнi мiнiмум
зворотного контролю — наприклад, вiн загрожує бунтом. Але
Скиннер не це має на увазi. Вiн має на увазi контроль у
самому абстрактному змiстi лабораторного експерименту, що не має
нiчого загального з реальним життям
Оскiльки бiхевiоризм не володiє теорiєю особистостi , вiн
бачить тiльки поводження й не в змозi побачити дiючу особистiсть. Для
необихевиориста немає нiякоï рiзницi мiж посмiшкою друга й
посмiшкою ворога, посмiшкою добре навченоï продавщицi й посмiшкою
людини, що приховує свою ворожiсть. Однак важко повiрити, що
професоровi Скиннеру в його особистому життi це також байдуже. Якщо ж у
реальному життi ця рiзниця для нього все-таки має значення, те, як
могла виникнути теорiя, що повнiстю iгнорує цю реальнiсть?
Необихевиоризм не може пояснити, чому багато з людей, якi навчили
переслiдувати й мучити iнших людей, стають душевнохворими, хоча
позитивний стимули продовжують свою дiю. Очевидно, iснують у людинi
якiсь потяги, якi сильнiше, нiж виховання; i дуже важливо з погляду
науки розглядати факти невдачi виховання як перемогу цих потягiв.
Зрозумiло, людини можна навчити чи ледве не будь-яким способом, але саме
чиледве не. Вiн реагує на виховання по-рiзному й цiлком певним
чином поводиться, якщо виховання суперечить основним його потребам
По сутi справи, Скиннер є наïвним рацiоналiстом, що
iгнорує людськi страстi. На противагу Фрейдовi, Скиннера не
хвилює проблема страстей, тому що вiн уважає, що людина
завжди поводиться так, як йому корисно. I насправдi загальний принцип
необихевиоризма полягає в тому, що iдея корисностi
вважається самою могутньою детермiнантою людського поводження;
людина постiйно апелює до iдеï власноï користi, але при
цьому намагається поводитися так, щоб завоювати прихильнiсть i
схвалення з боку свого оточення. В остаточному пiдсумку бiхевiоризм бере
за основу буржуазну аксiому й приматi егоïзму й власноï
користi над всiма iншими страстями людини Неймовiрну популярнiсть
Скиннера можна пояснити тим, що йому вдалося з'єднати елементи
традицiйного лiберально-оптимiстичного мислення з духовною й соцiальною
реальнiстю
Скиннер уважає, що людина формується пiд впливом соцiуму й
що в природi людини немає нiчого, що могло б рiшуче перешкодити
становленню мирного й справедливого суспiльного лада. Таким чином,
система Скиннера виявилася привабливоï для всiх психологiв, якi
ставляться до лiбералiв i знаходять у цiй системi аргументи для захисту
свого полiтичного оптимiзму. Однак Скиннер залучає не тiльки цим,
але й тим, що йому вдалося вмiло вмонтувати в традицiйно лiберальнi
iдеï елементи затятого негативiзму. У столiття кiбернетики iндивiд
всi частiше стає об'єктом манiпулювання. Його праця,
споживання й вiльний час — усе є пiд впливом реклами,
iдеологiï й усього того, що Скиннер називає позитивним
стимулюванням. Крiм того теорiя Скиннера звучить дуже переконливо, тому
що вона (майже) точно попадає у вiдчужену людину кiбернетичного
суспiльства
