Поезiя - держава неозора
"Поет - людина крилата" / Платон / Поезiя - це голос душi людськоï. Немає в життi людини нiчого, що вона обминула б своєю увагою. Їï символiчна географiя не має меж. Ось село Шевченкове, все в маревi вишневих садкiв i верб, овiяне тихесеньким вiтерцем - а десь поруч вже горить пожежа народного повстання, i великий Кобзар закликає спiввiтчизникiв до бою. Ось мiсто Франка. Каменяр будить заснулих ударами молота i гуркотом розбитого камiння, але звучить i мелодiя про кохання "Зiв'ялого листя". А ось то в полум'ï бурхливого 1905-го року, то в цвiтi яблунi постає поетичне мiсто Коцюбинського. Досвiтнi вогнi палають над мiстом Лесi Украïнки, де головними проспектами виявляються Мужнiсть i Вiра, але ïх перетинають алеï Нiжностi, Любовi та Натхнення. Постає, наче залите свiтломузикою, мiсто тичини, чарує солов'ïним спiвом i акварельними барвами мiсто Сосюри, дивиться на зiрки мiсто Симоненка, химерною архiтектурою вражає мiсто Драча, дивує своєю непохитнi стю мiсто Стуса. А скiльки ïх ще, великих i малих, вiдомих i ще невiдкритих мiст i сiл держави Поезiï! I, мабуть, нiхто з живих не мiряє шляхи своï, не вiдвiдавши жодного разу цю прекрасну краïну. Навiть тi, хто проголошує: Геть жбурнiть симфонiï та мрiï, Як ганчiрку кидають за тин! Хто мотор полагодити вмiє, Вартий бiльше, нiж знавець картин. (М. Рильський, "Дiалог") Адже поезiя здатна знаходити вiдгук в душах iнших, хвилювати або стискати кулаки, готуючись до бою. Звiсно, кожен сприймає ïï по-своєму, бо ми й самi всi рiзнi. Як у реальнiй краïнi чи рiдному мiстi кожен з нас має свiй улюблений куточок, куди хочеться повертатися знову i знову, так i в державi поезiï ми, зазвичай, маємо мiсця, близькi саме до нашоï душi, найважливiшi для нас теми, поетiв, що нiби стали нашими друзями або навiть учителями. Поезiя - це не тiльки вiршi, як дехто помилково вважає, це спосiб свiтосприйняття. Коли людина не байдужа, коли вона знiмає капелюха, щоб привiтатися на чужинi зi знайомими квiтами, як це зробив Коцюбинський, вона вже - поет. Коли просто бажає подiлитися радiстю кохання, або замрiяно дивиться на зорi - це теж поет. Але поезiя - це i бунтiвне слово Шевченка, i молот Каменяра. Вона - криця, а не лише нiжнiсть, вона - зброя, а не лише звук чарiвноï арфи. Поет - не жрець, що курить фiмiам Чи творить в тишинi нiчнiй молитву, Поет - борець, що кличе вiйсько в битву I першим йде в запеклу битву сам. (А. Малишко) Поезiя - це велике диво, створене людиною, що допомагає ïй i часом навiть рятує. Так, Леся Украïнка, втративши кохану людину, за одну нiч написала "Одержиму", i казала потiм у одному з листiв: "Коли б не написала, збожеволiла б". Глухослiпонiма дiвчина Ольга скороходова виливає своï почуття у вiршах, i поезiя дає ïй можливiсть повiрити у власнi сили, повiрити в себе. Володимир Забаштанський внаслiдок нещасного випадку втратив зiр i руки, поезiя стала його "вузькоколiйкою" (так вiн назвав одну зi своïх книг) - дорогою повернення до життя i до людей. Та не лише в екстремальних ситуацiях поетичнi рядки пишуться кров'ю серця. Ну, що б, здавалося, слова? Слова та голос - бiльш нiчого, А серце б'ється, ожива, Як ïх почує... - пише Тарас Шевченко. Такi особливi слова, що йдуть вiд серця присвячують i Вiтчiзнi, й коханим, усьому, що здатне зачепити душу. I не чують ïх хiба що тi, у кого, за влучним висловом Лiни Костенко, "душа ще з дерева не злiзла". А справжнi люди чують поетичну красу навiть крiзь сторiччя - така вже особлива ця краïна, держава Поезiя. Хочеться жити в ïï чарiвному свiтi, любити красу, робити добро та примножувати духовне багатство свого народу, протиставляти Поезiю брутальнiй меркантильностi. Хай живе завжди i мiцнiє ця неозора держава - Поезiя!
