Ув'язнена лiрика поетiв Харкiвщини
Воно жило i в боротьбi,
I в муках рабського терпiння,
Та не зневiрилось в собi -
Моє трагiчне поколiння.
/ I. Гнатюк /
Донедавна ми бiльше говорили про великий талант великих творцiв -
письменникiв-класикiв украïнськоï лiтератури, про ïхнє життя -
боротьбу за краще майбутнє для народу Украïни.
А зараз нам вiдкрилась ще одна надзвичайно трагiчна i водночас героïчна
сторiнка в нашiй лiтературi. Ми можемо не ховаючись прочитати поетичнi рядки
сучасних поетiв, справжнiх лицарiв духу, якi зазнали переслiдувань, морального
терору й полiтичних репресiй у роки комунiстично-кагебiстськоï сваволi. Їх
немало i вiдомих, i маловiдомих. Ми ж подiлимося враженнями вiд читання лiричних
творiв ув'язнених поетiв Харкiвщини. Ось цi iмена: Василь Iванович Боровий,
Володимир Пасiчник, Вiталiй Полiщук, Володимир Свiдзiнський, Iван Свiтличний,
Микола Шатилов. Вони були тими i серед тих, хто був вигнаний за правду, тими, кого
ганьбили, гнали i облудно на них наговорювали всяке лихе слово. Вони ж знали, що
без самозречення i жертовностi не зберегти нi власну душу, нi душу свого народу. I
йшли до кiнця.
I тепер, коли ми потроху пiдводимось з колiн, не забуваймо про те, що нам у цьому
передували вони, що на початку нашого простування до свободи було ïхнє слово.
Василь Боровий. Заарештований i засуджений 1947 року за антирадянську агiтацiю i
пропаганду. Десятирiчне ув'язнення вiдбував у конц-таборах Нориллага. Перечитавши
збiрки поезiй "Березнева земля", "Розмова з флейтою", "Жито-життя", "Зелений парус
лiта", "Багряне сонце землi", переконуємось, що людина ця мала сталевий характер i
нерви, невимовноï сили дух i чiтко визначене своє призначення в життi:
Залiзом виривали мiй язик,
Палили моє тiло на кострищi...
Я - вольностi тисячолiтнiй крик,
Дух непокори, людства думи вiщi.
Як землетрус, я рву колючий дрiт,
Як промiнь, вириваюсь я крiзь грати...
Я - творча мiць, яка будує свiт,
Хоч кожну нiч мене вели вмирати.
Ще одне iм'я - Володимир Пасiчник. 1946 року разом iз батьками i двома малими
сестрами був вивезений до Сибiру. 1964 року закiнчив фiлологiчний факультет
Харкiвського держунiверситету, але не був допущений до захисту диплома з
полiтичних мотивiв: "За прояви ворожоï буржуазно-нацiоналiстичноï
iдеологiï". Приводом послужила рукописна збiрка його поезiй, що потрапила до
рук КДБ. Вражає його iмпульсна кантата "Вона". Терзається думка в тенетах, нiяк не
вирветься почуття на волю:
Як нам вузько,
Так, як в'язням,
В Березi Картузькiй,
Але вижив таки Гаврилюк,
I ми не загинем вiд мук!
Iм'я Свiдзiнського теж пов'язане з Харковом, проживав у нашому мiстi з 1925 року.
Тут вийшли збiрки поезiй "Вересень" i "Поезiï". Вiн поет незвичайноï
сили, мiг би сказати, як i Шопен: "Моє королiвство - невелике, але я в ньому
король!" Володимир Свiдзiнський загинув пiд час вiйни, але причина смертi прикрита
димовою завiсою, яку тiльки зараз вiдкривають i ми дiзнаємося, що заарештований
вiн був у Харковi 1941 року i згорiв у сараï в одному селi пiд Куп'янськом -
таку страту влаштував НКВД заарештованим харкiв'янам. Прозорливiсть поета
вражаюча, ще у збiрцi "Вересень" вiн пророчо сказав: "В полум'ï був
спервовiку i в полум'я знову вернуся..."
Час украïнського вiдродження - i виходять iз забуття письменни
Їки 20-х рокiв Клим Полiщук i Валерiян Полiщук. А за ними - i ïх молодий
спадкоємець, наш сучасник - харкiв'янин поет Вiталiй Полi-щук. Його збiрку
"Розбуджена тиша" щиро вiтали i схвалювали у хрущовську вiдлигу В. Мисик та I.
Муратов. Але небо стало захмарювати ся. У руках ненависникiв украïнського
слова знову заблискала така надiйна зброя проти всього живого, як "нацiоналiзм",
"iнакомислiє". Кажуть, на скрижалях пророка Моïсея, якi вiн винiс iз гори
Сiнаю, бракувало одинадцятоï заповiдi, а саме - "Не бiйся!" Молодий поет був
не з полохливих, але наступаюча атмосфера його засмутила; сам подався на острови
самотностi. Але ж вiн, поет, як кажуть, вiд Бога, вiн опанував вiльний вiрш,
верлiбр. Зумiв навантажити змiстом кожен рядок, кожне слово, переконуючи нас,
читачiв, яка гарна i ця вiршована форма, коли в нiй живе Поезiя:
На Iвана Купала
Мене мати
Купала.
Водою святою,
Святою водою
Iз криницi обмивала.
Люди,
Я на сторожi
Чистих криниць.
Святих криниць
Ваших сердець.
Iван Олексiйович Свiтличний належав до "шiстдесятникiв", навколо нього гуртувалися
молодi поети, прозаïки. 1965 року заарештований разом iз групою творчоï
iнтелiгенцiï - О. Заливахою, М. та Б. Горинями, М. Косовим. Через вiсiм
мiсяцiв був звiльнений. Та ж збiльшувалися брежнєвськi приморозки, у сiчнi 1972
року по всiй Украïнi пройшли масовi арешти, серед заарештованих був i
Свiтличний. Вирок - 7 рокiв таборiв суворого режиму, 5 рокiв заслання. Але це не
зупинило творчого лету митця. Багато перекладав, працював над словником синонiмiв,
писав оригiнальнi поезiï. Особливо захоплюють збiрки "Гратованi сонети" та
"Серце для куль i для рим":
Я - випадок. Я iз закону випав
I впав у винятковiсть, як у сон,
Але не любить випадкiв закон...
Пошматувало життя-долю i у Миколи Шатилова. Довелося поплатитися звiльненням iз
посади редактора критичного вiддiлу в журналi "Прапор" ("Березiль") за саму лише
згадку про украïнських полiтв'язнiв. Арешт: засуджений як кримiнальний
злочинець. Пiсля звiльнення змiнив безлiч професiй. Зараз - власний кореспондент
журналу "Визвольний шлях" у Празi. Та не зачерствiла душа поета, його поезiя з
переливами, то нiжна, мрiйлива, лiрична, то рiзка, нестримна, болюча:
У провулках жорстокого мiста,
де живеш ти менi на бiду,
Як останню перлинку з намиста,
вже нiколи тебе не знайду.
Посумую, а може, поплачу,
любих коней вiвсом пригощу,
а побачень гiрких не пробачу
i щасливих прощань не прощу.
Цi поети дають нам вiру, надiю, любов. Вони давали нам уявлення про свободу i
тепер вчать нас бути вiльними. Вони вчать нас любовi, бо таку самовiдданiсть у
творчостi i рiшучостi у вчинках, таку жертовнiсть, вiру i вiрнiсть, таку стiйкiсть
у сподiваннях на кращу долю свого народу i всього людства могли утвердити тiльки
справжнi дiти своєï матерi Украïни.
