"Я Б ПОБАЖАВ ТОБI КОГОСЬ ОТАК ЛЮБИТИ,
ЯК Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ..."(ЗА ПОЕЗIЄЮ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА)
Василь Симоненко, спiвець чарiвноï краси нашоï незрiвнянноï Украïни, пiшов з життя ще зовсiм молодим, не досягнувши тридцятилiтнього вiку. Але всi двадцять вiсiм рокiв, подарованих йому вiчнiстю, прожив чесно, вiдкрито й гордо нiс звання народного поета, "витязя молодоï украïнськоï поезiï". Митець настiльки самовiддано любив рiдну землю i славний козацький рiд, що вся його творчiсть пронизана духом палкого патрiотизму.
Замрiяний, захоплений, переповнений швидкоплин-ними емоцiями, Симоненко був натурою надзвичайно тонкою, вибагливою, невтомною в пошуках iдеалу. Вiн ще-дро дарував скарби своєï багатющоï душi, вулканiчного темпераменту i, як усi юнаки, сподiвався вiд життя царськоï вiддяки. У поезiï "Свiт який - мереживо казкове!" вiн пристрасно передає вiдчуття напруженого очiкування чуда, якого просить у долi:
...Дай менi любовi, дай добра,
Гуркочи у долю мою, свiте...
Не шкодуй добра менi, людинi,
Щастя не жалiй моïм лiтам...
А чи можливе щастя без кохання? Мабуть, поет нiколи конкретно й не ставив перед собою це питання, а просто готував душу свою прийняти, обiгрiти майбутню єдину, велику i вiрну любов, тому не хотiв розмiнюватись та розпорошуватись. Ця ду-мка виразно проступає з рядкiв його вiрша "Буду тебе ждати там, де вишня бiла..." Лiричний герой поезiï ще не переживає солодких мук пристрастi, вiн тiльки передчуває прихiд незвiданого, бо "признається щиро":
...не тебе я жду, Жду свого кохання в бiлому саду.
Але справжнє почуття, як i годиться, прийшло несподiвано.
Вона прийшла непрохана й неждана,
I я ïï зустрiти не зумiв, - дiлиться своєю радiстю окрилений митець у вiршi "Вона прийшла". I ця таємнича "вона", ця безсонними юнацькими ночами виплекана мрiя, увiрвалася в поетове життя раптово, освiтивши його нiжною жiночою ласкою:
Вона прийшла, заквiтчана i мила, I руки лагiдно до мене простягла,
I так чарiвно кликала й манила,
Такою нiжною i доброю була.
Симоненко не шкодує поетичних барв для оспiвування чудодiйного почуття, зображує його експресивно i гiперболiчне, бо з тiєï митi, як затремтiла в його серцi ме-лодiя любовi, увесь свiт сконцентрувався для нього в коханих очах, i вiн уже
...не чув, як жайвiр в небi тане,
Кого остерiгає з висоти...
Усепоглинаюча пристрасть не залишила вибору, вона полонила душу й тiло, оволодiла думками, i нiщо не в змозi було ïï перемогти. Пiдкоряється ïй i лiричний герой поезiï, смiливо ступаючи пiд ïï сонценоснi знамена. А риторичне питання, яким за-вершується поезiя, звучить як утвердження всемогутньоï сили земного кохання, його солодкоï зваби.
Проте поет, звичайно, усвiдомлює, що в краïнi Любовi бувають i маленькi непо-розумiння, i великi трагедiï. Що гармонiя практично невловима i тримається на хиткому мiстку, протягнутому над прiрвою крайнощiв. Тому у вiршi "Є в коханнi i буднi, i свята" митець пiднiмає цю проблему i стверджує: коли почуття справжнє - воно переживе перiод руйнування рожевих iлюзiй:
...жодного разу I вагання, i сумнiвiв час,
Дрiб'язковi хмарки образи
Не закрили б сонце вiд нас.
У цiй розгорнутiй метафорi - глибина почуттiв лiричного героя, який хоче бути до останку щирий зi своєю коханою i використовує всi своï духовнi резерви, щоб постiйно поповнювати чашу любовi. Тому так експресивно звучить авторське безкомпромiсне звертання до володарки свого серця:
Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить!..
Подiбна вибуховiсть та афористичнiсть характерна для усiєï творчостi Василя Симоненка, окрасою якоï є його iнтимна лiрика. I, можливо, якби невблаганний час вiдрахував поетовi бiльше весен, ми змогли б прочитати ще не один замрiяно-нiжний чи памфлетно-загострений вiрш талановитого майстра слова. Та й те, що зосталось нам вiд митця у духовний спадок, незмiнно зворушує нашi душi i серця, примножує красу i добро на Землi.
