ТЕМА КОХАННЯ Й ВIРНОСТI В ПОЕЗIЇ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО I ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ
Мiняються часи i влада, мiняється життєвий уклад i людський свiтогляд. Але незмiнними лишаються найвищi iстини, незмiнною лишається людська потреба любити. Тема кохання в усiх народiв, вiд прадавнiх часiв i до наших днiв,
- завжди актуальна для мистецтва, бо коренi ïï глибоко захованi в людському єствi. Загальновизнаними рисами украïнськоï натури є м'який лiризм, схильнiсть до тонкого свiтовiдчуття, до поетизацiï iнтимних почуттiв. Тому украïнськi поети незмiнно чаруючi i прекраснi в iнтимнiй лiрицi.
Максим Рильський та Володимир Сосюра не становлять винятку з цього правила. Мистецька совiсть, що натикалася на заборони та цензуру, мусила обходити суспiльнi проблеми. I тому iнтимна лiрика була тiєю шпаринкою, тим не зацькованим свiтом, де можна було бути щирим, бути собою. Максим Рильський був справжнiм майстром поетичноï форми. Гарний смак i бездоганне володiння словом стали запорукою того, що тема кохання знайшла в його творчостi надзвичайно гармонiйне втiлення. Спiвзвучнiсть закоханого серця i навко-лишнього свiту - основний мотив його iнтимноï лiрики. ...Знов слова, мiцнi, Як темна мiдь, у тишi залунали. Але рука безвладно випускає перо, - бо повстає в моïх очах Жiноча постать, як ламка крижинка... ("I знов "Тадеуша" я розгорнув") Поет схиляє голову перед жiночою красою, дуже тонко вiдчуває красу внутрiшню, високо цiнуючи в прекраснiй половинi людства шляхетнiсть, вишуканiсть, вiрнiсть, здатнiсть розумiти i любити. Нiщо не може затьмарити образ коханоï в його поетичнiй уявi:
Не знаю, де ти, хто ти, що ти нинi,
Усе перекотилось без слiда...
Та вiрю, як приречено людинi,
Що й досi ти прекрасна й молода.
("Лист до загубленоï адресатки")
Iнтимна лiрика Максима Рильського тiсно переплетена з пейзажною. Таке враження, що свiт навколо лiричного героя облагороджується силою i чаром кохання. I з цвiту цiєï гармонiï неминуче має зродитися прекрасний плiд:
Сонце сховалося в морi, троянди запахнуть п'янiше,
Руки шукатимуть рук, уст пожадливi уста...
Дай же нам сили, богине, в коханнi вродливими бути
I в заворожену нiч мудрого сина зачать. ("Нашу шлюбну постелю вквiтчали троянди пахучi...") Свiтла печаль, якою напоєна iнтимна лiрика Рильського, у творчостi Володимира Сосюри, присвяченiй темi кохання, поєднується iз жагучою пристраснiстю, небаченою силою почуття: Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт лиш приходить подiбне кохання. В день такий розцвiтає весна на землi i земля убирається зрання...
("Так нiхто не кохав...") Уяву митця образ коханоï бентежить згадками. Поєднана долею з iншим, вона у незгаснiй пам'ятi залишається щастям поета, його бажаною i єдиною:
Наче сон... Я прийшов iз туману i промiнням своïм засiяв... Та на тебе, чужу i кохану, я i славу б свою промiняв. ("Коли потяг у даль загуркоче...") Як i в поезiï Рильського, в iнтимнiй лiрицi Володимира Сосюри глибина i краса почуття вносить гармонiю у свiт навколо лiричного героя: Васильки у полi, васильки у полi, i у тебе, мила, васильки з-пiд вiй, i гаï синiють ген на видноколi, i синiє щастя у душi моïй. ("Васильки") Любов у душi людини сильнiша над усе. Поет переконаний, що цей благословен-ний божий дар прилучає людство до вiчного: Якби зiбрати з неба всi зiрки i всi сонця з усiх небес на свiтi, - моя любов горiтиме яркiш за всi сонця, на тисячi столiттiв. ("Марiï")
